Після аварії - Сторінка 3

Він дивився на фотографії чоловіка, що начебто був не хто інший, як він сам. Та він і так знав, що це був він сам, бо на зворотному боці знімків напівзнайомим почерком Елейн було написано: "Девід, червень 1958 р."... "Девід, осінь 1961 р."... Девід, Девід, Девід... З більшою цікавістю він розглядав знімки малої Юніс. Якби набрати в руку цих знімків і рвучко розкрити віялом, мов карти, то можна було б побачити в русі, як росте дівча, швидко, мимоволі, втягнене в процес росту иекерова-ним механізмом м'язів і кісток. А ще цікавіші були фотокартки самої Елейн, цієї милої жіночки на ім'я Елейн, яка грає з подругою в теніс; Елейн у темному купальнику; вона не утрудняла себе надписуванням своїх фотознімків, для неї було досить зазначити: "Літо у Нантакеті, 1966 р.", а па деяких — "Елейп та Девід, одружені".

Ці фотознімки свідчили, що він був приємним, лагідним чоловіком, якого любили родина й друзі.

Друзі на фотографіях змінювались, одні поступалися місцем іншим, але всі вони мали вигляд привітних, добрих людей. Девід був вдячний своїм друзям, хоча їм і не пощастило пробудити його від сну. Він мав надію, що колись їм усім разом з Елейн поталанить, і вони повернуть його до життя.

Одного разу їй таки поталанило. Якось уранці він пригадав розмову, що відбулася між ними за два дні до катастрофи. Він прийшов додому по якісь документи, саме по обіді. Порпаючись у шухлядах свого столу, глянув у вікно і побачив її. Елейн поспішала до будинку. її весняне пальто було розстебнуте, волосся скуйовджене, а обличчя сяяло,— вона вже давно не з'являлася перед ним такою щасливою, і він рантом зрозумів: Елейн закохана. Девід зійшов на перший поверх. Вона відімкнула двері своїм ключем, а він стояв унизу, в напівтемній вітальні, очікуючи, коли вона ввійде в дім, і боячись її щастя. Вона здивувалася, побачивши його вдома. Девіду захотілося піти геть, уникнути її, але щось його зупинило...

Вона вмовляла його винити чашку кави і була така енергійна, збуджена та щаслива, що він не посмів заперечити; вони сіли за стіл на кухні, й Елейн призналася йому:

— Знасш, не можу нічого з собою вдіяти. Я закохалася. Я не хотіла цього.

Йому стало недобре, хоча він ще раніше розгадав її таємницю. Він не міг вимовити й слова.

— Прошу тебе, не зневажай мене. Ну, що я можу з цим вдіяти?

Елейн дихала часто, схвильовано. Вся пашіла завидним здоров'ям, а її тіло, обличчя виказували бажання, снагу, яких у нього вже не було. Вона мала його прізвище, мала все, що міг їй дати їхній шлюб, а проте в неї було ще й щось своє, таємне, чого Девід не здатний був їй запропонувати. Вона була непідвладна йому.

— Що ж ти збираєшся робити? — спитав він нарешті, з острахом чекаючи її відповіді.

— Мені треба вийти за нього заміж. Чи не могла б я... чи не могли б ми... Невже це так жахливо? Адже все одно тепер я тобі не потрібна, після всього цього? Ти, мабуть, хочеш розлучитися зі мною?

— А ти? Чого ти хочеш?

—— Я не знаю, чого хочу. Прошу, не зневажай мене. Так, я хочу одружитися з ним і не можу нічого вдіяти з собою, зі своїми почуттями.

Він отетеріло дивився на дружину. Вона здавалася йому чужою. Ось вона щось швидко й схвильовано говорить, нервово закурює сигарету, її щоки пашать, а блискучі очі виказують, яка гарна вона може бути з іншим — усе це приголомшило його, наче риси чужої людини. Йому ніколи не заволодіти цією жінкою. Якщо десь у товаристві їм доведеться зустрітись, він хіба на кілька хвилин затримає її увагу й дістане в нагороду усмішку, оцю чарівну усмішку,— однак йому ніколи не пощастить утримати її біля себе.

— А хто він?

— Я ще не хотіла б казати тобі. Ну, будь ласка, зрозумій мене.

— Він одружений? Я його знаю?

— Авжеж, ти дуже добре знаєш його... він одружений... і має дітей... Пробач, я не знаю, як усе це сталося, проте вже нічого не можна змінити, ми чекали іі думали над цим цілий рік, але тут нічим не зарадиш—ми кохаємо одне одного. І я не знаходжу іншого пояснення, крім того, що...

— Ви закохані... Я розумію. Гадаю, що розумію,— проказав він повільно.

— Ти ненавидиш мене?

— Ні.

— Але що... що ти почуваєш? Як ставишся до цього? — І, занепокоєна ного мовчанкою, вона втупилася в нього, ніби вперше побачила.

— Я не почуваю пічого,— відповів він. Дивно, однак її признання мало для нього не тільки особисте, а значно ширше значення, воно було мов раптово розчахнуте вікно, за яким відкрилися первісні краєвиди, той світ, що містився поза сферою його впливу і не залежав від нього, не знав ніяких законів — непроникний, загадковий і страшний.

А через два дні, надвечір у середу, скоїлася його "катастрофа".

І тепер він розважно говорив їй про міські гаражі, про обережність.

— Ти ж знаєш, як залишають того, хто попав у біду,— додав він, натякаючи на свій випадок і намагаючись викликати в неї почуття власної провини. Вдягнена для суботньої поїздки по крамницях, жвава, довгонога, вона злякалася чогось похмурого в його очах. І він подумав, а чи згадує вона ту розмову, ту незабутню розмову, і чи знає, що він пам'ятає усе, чи, може, нічого не підозрює у своїй наївності. Девід був певен, що вона більш ніколи про це не заговорить. Отже, він міг не турбуватися, знаючи її доброту. Та чи ж була Елейн настільки відверта й чесна? У розмовах з друзями вона незмінно казала: "Я знаю, що мені треба побороти свою упередженість", або: "Ні, я нізащо не погоджуся з вами", хоча така її відвертість навряд чи подобалася співрозмовникам. А Девіда роки зробили потайливим і хитрим, він ніколи не ставав одкрито на чийсь бік, неохоче висловлював свою думку та й взагалі вважав таку річ, як власна думка, зайвою розкішшю.

Він взяв у неї кілька пакунків і заніс у дім, на кухню, де Юніс пила із склянки молоко. Елейн поскаржилася на безладдя в кімнаті Юніс, на пізню годину, пе забувши водночас спритними, швидкими пальцями відкинути з очей пасмо волосся.

— Ніхто не дзвонив, не заходив?

Девід чув, як дзвонив телефон, але не мав сили підійти й відповісти. І тому лише повідомив:

— Приходила якась дівчина, брала інтерв'ю, чергове вивчення уподобань покупців. Відповідав на ось такі запитання: "Чи є у вас автоматична відкривач-ка для банок?"

— І що ж ти сказав? — весело запитала Елейн жартома.

— Сказав, що е.

Вона засміялася і підійшла до раковини, біля якої на стіні була приладнана автоматична відкривачка.

— Ось вона, ти ж пам'ятаєш,— тільки ми ніколи не користувалися нею, бо вона поламана.

— Я пам'ятаю це дуже добре,— сказав він, ніяково, силувано усміхаючись.

— А в цій шафі,— вела вона далі, висуваючи шухляду,— у нас ціла колекція всіляких відкрива-чок — ось ця теж поламана, оцю я купила на тому тижні, але оця, дарма що старомодна, і навіть оцей старий ключ до пляшок — відкривають пляшки найкраще.

Вона показала йому невеличкий іржавий ключ для пляшок, завдовжки три чи чотири дюйми. Він не впізнав жодної з цих речей, однак його зацікавила їхня форма. Такі самі речі — відкривачки для пляшок і консервних банок усіх систем — хитромудрі й прості, поламані, іржаві, новенькі й з гарантією, невживані, ручні й електричні — саме такі речі були в усіх власників будинків по всій цій вулиці, скрізь у цьому зеленому куточку, по всій країні. Та й сама ця їхня шафа, начипена подібним невинним мотлохом, була цілком американська і свідчила про те, що її власник — нормальний американець.

— Добре, що ти цс пам'ятаєш,— сказала Елейн. Вона щасливо дісталася додому, обминула всі небезпеки міста й швидкісної автотраси, приїхала додому, до нього з дочкою, щоб і вони почували себе в безпеці. Тут він згадав, що Елейн утрачена для нього, і враз ним заволоділа порожнеча, яку він весь час відчував у собі. Ця порожнеча лежала десь під серцем, як балон стисненого холодного повітря. Мабуть, у цьому місці була його душа, поки він її не втратив.

IV

— А тепер уже розпродають і спеціальні прапори — прапори на випадок убивства,— провадив їхній друг Тейлор.— Весь секрет цих прапорів у тому, що їх можна спускати шнуром до половини щогли. Я бачив їх у магазині дешевих товарів.

На обличчі у Тейлора застигла іронічна, безпорадна посмішка, та сама інтелігентна посмішка, з якою він говорив про смішні або невиправні речі, такі, як убивства американських політичних діячів чи становище середнього класу. Тейлор мав успадкований від батька власний бізнес у торгівлі нерухомим майном і безпорадно стежив, як той бізнес танув у нього в руках, розлазився по швах, незважаючи на його, Тейлора, надзвичайний розум і гарну зовнішність.

Бренда, спокійна, лагідна жінка, слухала свого чоловіка із звичайною усмішкою, вона була, як інколи полюбляла казати на її захист Елейн, солідна чуйна жінка, і саме для Тейлора. Девід прислухався до розмови. Він намагався збагнути, що стояло за словами, але не міг уловити суті. Тейлор і Бренда Макінтай були їхні давні друзі — вони потоваришували років десять тому, в ті прості й добрі часи, коли Девідова зоря ще сходила, а Тейлорова ще не почала заходити.

Між Елеіін і Брепдою зав'язалася дружба — загадкова, як і всяка дружба між жінками, бо що спільного мали Бренда з ніжною усмішкою і Елейн із колючим насмішкуватим поглядом?

— Мабуть, цивілізація доходить свого кінця,— зауважила Елейн.— Не можуть же люди, які пророкують кінець, увесь час помилятись. Адже існували в минулому останні покоління, кіпчались епохи, були й будуть останні мешканці своїх світів, хіба ж не так?

Вони сміялися з її серйозного тону, однак Елейн не відступала. Вона так глянула на Тейлора, що Девід на якусь мить навіть подумав: "Може, він?" — але тут-таки відкинув це малоймовірне припущення.

— Ніхто не хоче думати про кінець,— зауважив Девід.— Про це говорять тільки щоб поговорити, та й годі. Але піхто не готовий до справжнього кінця, бо ще не досяг свого і все ще прагне...

— Чого прагне? — поцікавилася Бренда.

— Жити. Пробудитися. Хто може подумати, що вже час розлучатися з життям, якщо життя тільки-но розпочалося?

Хоча вітальня була чималенька, вони сиділи щільним гурточком.

Елейн поводилась агресивно, сперечалася, сиділа, підібгавши під себе довгі ноги, була водночас і войовнича, і по-жіночому приваблива. їй ніхто не дав би її тридцяти чотирьох років. Девід розумів, що в його становищі йому б треба більше говорити, бути сердечним із цими людьми, зближувати їх, підтримувати.