Пісня над піснями - Сторінка 5

Він залишився зовсім без зубів і скидається з своїми запалими щоками більше на жінку, ніж на чоловіка. Нічого, він ще й тепер добре грюкає по столу, коли так треба за ходом відправи. Правда, це вже не те грюкання, що колись. Колись, багато років тому, можна було оглухнути від його грюкання. Тепер уже ні. Певно, нема вже тієї сили, що колись. А був кремезний дід.

Колись, багато років тому, пам'ятаю, мені тут було хороше, хороше без міри й без краю. Тут, у маленькому храмі, моя дитяча душа колись, багато років тому, ширяла разом з ангелами під розмальованим склепінням. Тут, у цьому маленькому храмі, я колись, багато років тому, разом з батьком і разом з усіма парафіянами ревно і палко молився.

І от я знову в моїй старій синагозі і молюся разом з нашими старими парафіянами, і чую того самого кантора, що й колись, і співає він те саме, що й колись. І всі моляться ревно й палко, так само виспівуючи, як і колись. І я молюся разом з усіма. Але мої думки далекі від молитви. Я перегортаю сторінку по сторінці в молитовнику і — не моя в тому вина — натрапляю на "Пісню пісень: "Прекрасна ти, подруго моя! О, яка ж ти гарна! Очі твої як у голубки..." Я б хотів молитися разом з усіма, але не можу. Перегортаю сторінку по сторінці в моєму молитовнику і — не моя вина в тому — натрапляю знову на "Пісню пісень". Глава п'ята: "Прийшов я в мій сад, сестро моя, наречена..."

І далі: "Назбирав я мірри, нюхав зілля моє, їв мед мій, напився вина..."

Але що я кажу? Що я вигадую? Сад не мій. Я не збиратиму мірри, не нюхатиму зілля, не їстиму меду, не питиму вина. Сад — не мій сад. Бузя — не моя наречена. Бузя чиясь наречена. Чиясь, не моя!.. І гнів бушує в моїй душі. Не проти Бузі. Не проти когось. Ні! Гніваюсь на себе самого: як це так, як я міг у такий час бути далеко від Бузі? Як я міг допустити, щоб забрали в мене Бузю і віддали її іншому? Хіба ж вона не писала мені часто листів і не робила натяків, що "вона сподівається незабаром побачитися зі мною"?.. Хіба ж я не відволікав кожного разу нашу зустріч з одного свята на друге, так довго, аж поки вона кинула писати?

— З празником! Це мій син.

Так рекомендує мене батько після молитви знайомим, які оглядають мене з усіх боків і вітаються зі мною і приймають від мене вітання, як старий борг.

— Це мій син...

— Це ваш син? З приїздом!

У батькових словах "це мій син" є всілякі відтінки: і радість, і гордість, і образа. Можна їх тлумачити, як завгодно: "Що скажете? Це ж мій син!" Або: "Уявіть собі, оце мій син!.."

Я відчуваю його настрій. Він ображений. Я порушив батькові завіти. Я не пішов його шляхами. Я пішов своєю власною дорогою і довів його до передчасної старості. Ні, він мене ще не простив. Він не каже мені цього. Йому не треба цього казати. Я це сам відчуваю. Це кажуть його очі, що дивляться крізь срібні окуляри просто мені в серце. Це каже мені тихе зітхання, що виривається час від часу з його старих, кволих грудей... Ми йдемо вдвох із синагоги додому і мовчимо. Ми вийшли останні. Ніч простягла свої крила по небу, її сутінь спустилася на землю. Тиха, тепла пасхальна ніч. Ніч, повна таємниць і загадок. Повна чудес. Чарівність цієї ночі почувається в повітрі, лине з темносинього неба. Про неї тихо перешіптуються зірки...

Швидкими-швидкими кроками йду я додому цієї ночі. А батько — ледве встигає за мною. Як тінь, іде він слідом за мною. "Чого ти так поспішаєш?" питає мене батько, ледве переводячи подих.

Ех, тату, тату! Хіба не бачиш, що я подібний до оленя або до сарни з запашних гір?.. Мені важко, тату, дуже важко гаятися. Мені здається, тату, далекою, надто далекою путь, тепер, коли Бузя стала нареченою. Чиєюсь нареченою! Чиєюсь, не моєю... Я подібний до оленя або до сарни з запашних гір...

Так хочеться мені відповісти батькові мовою "Пісні пісень", і я не чую землі під ногами. І я швидко-швидко йду додому цієї ночі. А мій батько ледве встигає за мною. Неначе тінь, іде він слідом за мною цієї ночі.

З тим самим святковим привітанням, з яким бувало колись, багато років тому, ми входили цієї ночі після синагоги до хати, ввійшли ми і тепер — я і тато.

Тим самим привітанням, яким мати й Бузя бувало зустрічали нас цієї ночі багато років тому, зустріли вони нас і тепер.

Мати-"цариця", одягнена у своє царське шовкове вбрання, а "царівна" Бузя — у свою білосніжну сукню. Точнісінько та сама картина, що й колись, багато років тому; ніщо нітрохи не змінилось, не стало іншим ані на волосинку.

Як багато років тому, так і тепер, цієї ночі, наша хата повна принади. Якась особлива краса, урочиста, велична краса оповила нашу хату. Святковий блиск розлився по нашій хаті цієї ночі. Біла скатертина вилискує, як свіжий сніг. Мамині свічки ясніють у срібних свічниках. Привітно міниться в пляшках вино до обрядових чотирьох чаш! Ах, як скромно й наївно визирає з тарілки біла маца! Як святково й урочисто стоїть "цареве" крісло. На обличчі "цариці" спочиває благодать, як завжди цієї ночі. А "царівна" (Бузя) уся, з ніг до голови, мов з "Пісні пісень". Ні, що я кажу, вона сама — "Пісня пісень".

Шкода тільки, що "царевича" посадили так далеко від "царівни".

Колись вони, пам'ятаю, інакше сиділи під час цієї трапези. "Царевич" запитував у батька, пам'ятаю, відомі чотири запитання, а "царівна" за звичаєм викрадала у його величності мацу, і — ах! як ми тоді сміялися! Колись після вечері, пам'ятаю, батько скидав свій білий кітель, а мати — своє царське шовкове вбрання, а я і Бузя, у куточку, гралися в горіхи, що мати дала нам, або я розповідав їй казку з отих казок мого товариша Шайки, який геть усе знає. Я розповідав казочку про зачаровану царівну, що сиділа в кришталевому палаці сім років поспіль і ждала, поки хтось за допомогою чарівного слова здійметься понад хмари, полетить над горами й долинами, над річками й пустелями і врятує її, і визволить її...

Та це все було колись, колись, багато років тому. Тепер царівна вже виросла, стала доросла. І царевич виріс, став дорослий. І посадовили нас так немилосердно, що ми не можемо навіть бачити одне одного як слід — УЯВІТЬ собі, праворуч "його величності" — царевич, а ліворуч її "величності" — царівна.

І ми читаємо агаду [3], я і батько, вголос, як колись, багато років тому, сторінку за сторінкою. А мати і Бузя читають слідом за нами пошепки, сторінку за сторінкою — аж поки доходимо до "Пісні пісень". Я і батько читаємо "Пісню пісень", як колись, багато років тому, на особливий мотив. Стих за стихом. А мати і Бузя проказують слідом за нами пошепки, стих за стихом. Аж ось "цар", втомлений історією про вихід євреїв з Єгипту і трохи напідпитку після чотирьох чаш, починає помалу куняти, куняє з хвилинку, прокидається і співає далі "Пісню пісень", заводить уголос: "І води великі — ніякі води не загасять кохання...", і я підхоплюю на той самий мотив: "і ріки не змиють — і річки не можуть його затопити..." Читання щоразу стає тихше і тихше, аж поки "його величність" нарешті засинає вже насправді. "Цариця" торкається рукава його білого кітеля. З любовною, зворушливою делікатністю будить вона його, щоб ішов спати, а я з Бузею можемо перекинутись кількома словами. Я підводжуся з-за столу і підходжу до неї близько, і ми стоїмо одне навпроти одного — оце вперше так близько тієї ночі. Я кажу їй про навдивовижу гарну ніч. "Такої ночі, — кажу я їй, — добре піти прогулятися..." Вона мене розуміє і з ледве помітною посмішкою запитливо каже: "Такої ночі?.." І мені починає здаватися, що вона сміється з мене. Так бувало сміялася вона з мене колись, багато років тому. Це ображає мене. І я кажу їй: "Бузю, нам треба поговорити, багато про що поговорити". — "Багато про що поговорити?" повторює вона мої слова, і мені здається, що вона сміється з мене... Я запитую: "А може, я помилився? Може, нам тепер нема про що говорити?.."

Це сказано з такою гіркотою, що Бузя перестає всміхатися і поважніє. "Завтра, — каже вона мені, — завтра поговоримо...". І світло стає мені в очах. Світло, і хороше, і радісно. Завтра! Завтра ми вже поговоримо. Завтра! Завтра... Я підходжу до неї ще ближче і відчуваю запах її волосся, запах її вбрання, колишній, приємний запах, і приходять мені на пам'ять слова з "Пісні пісень": "Мед тече з уст твоїх, наречена. Мед і молоко під язиком твоїм. А запах одягу твого — пахощі гори Лівану!.."

Далі говоримо ми вже так, без слів. Більше очима. Очима...

— Бузю, на добраніч! — кажу я їй тихо. Мені важко піти від неї, бог тому свідок.

— На добраніч, — відповідає мені Бузя, не рухаючися з місця, і, глибоко засмучена, дивиться на мене своїми гарними синіми очима з "Пісні пісень".

Я кажу їй знову: "На добраніч". І вона знов мені відповідає: "На добраніч". Приходить мати і веде мене в окрему кімнатку. Там мати розгладжує своїми гарними білими руками білу ковдру на моєму ліжку, а її губи шепочуть: "Спи здоровенький, дитино моя, спи здоровенький..."

У цих кількох словах вилилося все море любові, що зібралося в моєї матері за той час, як мене не було вдома. Я готовий упасти перед нею, цілувати її гарні білі руки. Але я цього не вартий. Ні, я цього не вартий. Я знаю це... Тихо кажу їй: "На добраніч"— і залишаюсь сам, сам один серед цієї ночі.

...Сам один серед цієї ночі! Цієї тихої, м'якої, теплої, ранньо-весняної ночі.

Я відчиняю вікно і дивлюся на темносинє нічне небо, на мерехтливі брильянтові зірки. І я запитую сам себе:

"Невже? Невже?"

Невже я проґавив своє щастя, проґавив навіки? Невже я власними руками спалив свій дивовижний палац і випустив гарну божественну царівну, яку я колись зачарував?.. Невже? А може, ні? Може, я приїхав своєчасно? "Прийшов я в мій сад, сестро моя, наречена..."

І я ще довго сиджу коло відчиненого вікна серед ночі і перешіптуюся з цією тихою, м'якою, теплою ранньовесняною ніччю, що сповнена, дивно сповнена таємниць і загадок...

Тієї ночі я довідався про новину.

Я кохаю Бузю.

Я кохаю її тією святою, полум'яною, пекельною любов'ю, яка так чудово оспівана в "Пісні пісень". Великі вогняні літери вирізьблюються не знати звідки і линуть перед моїми очима. Літери ці з щойно читаної "Пісні пісень", літера по літері: "...Бо дужа, як смерть, любов, люті, як пекло, ревнощі.