Пісня про Гайавату

Пісня про Гайавату
В перекладі Олександа Олеся.

ПРОЛОГ

Як спитаєте мене ви —
Звідки сі казки й легенди,
Повні пахощів весняних,
Холодку долин зелених,
Диму легкого вігвамів ,
Шуму-реву водоспадів,
Реву дикого, страшного,
Як громи, що в горах трублять,
Я скажу вам, відповім вам:

"Із лісів, степів пустельних,
Із озер Країни Снігу,
З сторони Оджибуеїв,
З сторони Дакотів диких,

і

Значення індіанських слів
у словнику в кінці книжки.

З гір і тундр, із саг і багон,
Де блука між осокою
Чапля сизая — Шух-шух-га.
Знов кажу я вам — казки сі,
Сі старі оповідання,
Сі поспів'я На вад а ги,
Незрівнянного музики".

Як спитаєте — де чув їх,
Де знайшов їх Навадага,
Я скажу вам, відповім вам:
"В гніздах птахів, в нетрях лісу,
На ставах в бобрових норах,
На лугах в слідах бізонів,
Серед скель в орлячих гніздах.

Сі пісні пташки співали
На болотах і на багнах,
В тундрах Півночі сумної.
Читовейк-стрибун співав їх,
Манг — норець і гуска — Вава,
Чапля сизая — Шух-шух-га
І глухарка — Мушкодаза".

Коли б далі ви спитали:
"Хто ж то єсть той Навадага?
Розкажи про Навадагу!" —
На питання б відповів я,
Відповів би таким словом:

"Там, в долині Тавазснта,
Серед тиші пишних луків,
Між потоками-громами
Жив музика Навадага.

Круг вігвамів індіанських
Розстилались ниви, луки,
Вдалині шуміли сосни,
Бір стояв, зелений влітку,
Білий, сивий в день зимовий,
Повний співу і зітхання.

Гей, веселі ті потоки
Кожний здалеку пізнав би
По їх поводі весною,
По сріблястих вільхах влітку,
По тумані в день осінній,
А зимою по тих хвилях,
Що припали білим снігом.
Ось де жив той Навадага,—
У долині Тавазента
Серед тиші пишних луків".

Там мені співав він пісню,
Говорив про Гаявату,
Про той день, коли він вперше
Сей предивний світ угледів,
Як він жив і як молився,
Як він з сили вибивався,
Як за свій народ боровся,
За його щасливу долю.

Ви, хто любите природу,
Сутінь лісу, шелест листя,
В сяйві сонячнім долину,
І дощі, і завірюхи,
І річки, що рвуться вдалеч
В неприступних нетрях бору,
І на горах грюкіт грому,

Що лунає — наче б'ються,
Лопотять орлині крила,—
Ви послухайте сю пісню
Непочатої природи —
Пісню сю про Гаявату.

Ви, хто любите легенди
І красу балад народних,
Сей далекий, ніжний голос
Днів, давно-давно минулих,
Голос тихої задуми,
Що бринить нам ледве чутно,
Так наївно, що не знаєш:
Пісня се чи, може, казка,—
Ви послухайте і сюю
Оджибвейськую легенду,
Що співа про Гаявату.

Ви, в чиїм серці не погасла
Віра в Бога і природу,
В іскру Божу у людини,
Ви, хто знаєте, що завжди
Людське серце знало муки,
Знало сумніви і сльози
І у царство правди рвалось,
Що крізь темряву глибоку
Нас веде рука Господня
І підтримує у стомі,—
Ви послухайте сей щирий,
Сей переказ первостайний,
Пісню сю про Гаявату.

Ви, що ходите весною
По околицях зелених,
Де схиливсь на огорожу,

Що посивіла від моху,
Барбарис гіллям червоним;
Ви, що іноді в задумі
Сидите на кладовищі
І прочитуєте напис
На пожовклому камінні,
Напис простий, нскрикливмй,
Але повний смутку-горя.
Повний віри і любові,—
Ви й сей напис прочитайте
Над могилою старою —
Пісню сю про Гаявату.

І

ЛЮЛЬКА ЗГОДИ

На верхів'ї Скель Червоних,
Скель Великої Плащини,
Там стояв Життя Владика,
Гітчі-Маніто могучий,
І з верхів'я Скель Червоних
Він до себе звав народи,
Звідусіль людей скликав він.

Від слідів його неслася
І тремтіла в сяйві ранку
Річка, падаючи з кручі
І займаючись мітлою.
І провів перстом Владика
Путь лучкову по долині
І сказав, провівши, річці:
"Ось тобі навік дорога".

Від червоного бескета
Одломив рукою камінь
І зліпив із нього люльку,
І оздобив візерунком;
А над річкою він вирвав
Очеретяну стеблину
І цибух зробив для люльки;

І червоною корою
Із лози набив він люльку,
І дихнув на ліс зелений.
І від подиху у лісі
Загойдались раптом віти
І, зустрівшись, зайнялися;
І на горах на високих
Запалив їм Люльку Згоди
Гітчі-Маніто могучий
На ознаку, що на раду
Всі народи він скликає.

Вився дим поволі, тихо
В сяйві сонячного ранку:
Спочатку — мов темна смужка,
Потім — наче синя пара,
Закруглявся у повітрі,
Як зимою ліс верхів'ям,
Сніжно-білими клубками
Плив все вгору, вище й вище
І торкнувся врешті неба,
І розлився, розкотився
В сизих хвилях над землею.

Із долини Тавазснта,
Із долини Вайомінга,
Із лісної Тоскалузи,
Від Скелястих Гір далеких,
Від озер Країни Снігу,—
Звідусіль усі народи
Дим угледіли на небі,
Дим, що йшов із Люльки Згоди.

І пророки всіх народів
їм сказали: "То Поквана!
Сим далеким синім димом,
Що лозою в небі в'ється,
Що рукою наче кличе,
Гітчі-Маніто могучий
Зве до себе на пораду
Всіх людей, усі народи".

По річках, лугах збігались
І збиралися народи:
Йшли Чоктоси і Команчі,
Йшли Гурони і Мендсни,
Дславсри і Могоки,
Йшли Шошони і Омоги,
Пони йшли і Чорноногі,
Оджибвсї і Дакоти
До Великої Плащини
Перед світлі Божі очі.

В зброях всі, в яскравих фарбах.
Як дерева в час осінній,
Наче ранок на світанні,
Всі зійшлись вони в долині

З ворожнечею у душах.
В їх очах — смертельний виклик,
В їх серцях — звіряча лютість,
Вікове бажання помсти —
Заповіт страшний від предків.

Але тихо і ласкаво
Подивився Милосердний,
Гітчі-Маніто могучий.
Наче батько, подивився
На дитячу ворожнечу
І простяг над ними руку,
Тінь руки простяг над ними,
Щоб серця їх заспокоїть,
Втихомирити їх душі.

І ясний величний голос,
Як поток, що з гір несеться,
Як поток, що пада в прірву,
Пролунав до всіх народів:
"Діти! Слухайте уважно
Мудре слово і пораду,
Що вам скаже, нерозумним,
Той, хто дав життя всім людям.

Дав я землю вам для ловів,
Дав вам води для рибальства,
Дав ведмедя і бізона,
Дав вам сарну і оленя,
Дав бобра вам і козарку,
Напустив я риби в ріки,
На болота — диких птахів,—
Що ж примушує вас нищить,
Убивать один другого?

Я стомивсь від ваших сварок,
Від незгод і суперечок,
Від кривавих війн народних,
Молитов про помсту люту...
Ваша сила тільки в згоді,
А безсилля — в ворожнечі!
Помиріться ж, мої діти,
Будьте друзями, братами!

І Пророк на землю прийде,
І покаже вам дорогу
До покути, до спасіння.
І ви мусите коритись
Всім його порадам мудрим.
І на зораному полі
Ралом праці і любові
Зійдуть квіти долі-щастя.
Діти! Слухайте Пророка,
Бо потонете у крові,
Бо пов'янете, як листя.

Окуніться ж ви в джерело,
Що сріблиться перед вами,
Змийте фарби, фарби бою,
Змийте з тіла плями крові,
Закопайте свою зброю,
Люльки висічіть з каміння,
Очерету наламайте
І, оздобивши їх пір'ям,
Запаліть собі на згоду
І живіть віки братами!"

Так сказав Життя Владика.
І покидали на землю
Вояки ганебну зброю,
Поскидали всі убрання
Із оленячої шкури
І до берега побігли
Змити фарби — плями бою.
Від слідів Творця лилася
Річка хвилею ясною,
Обливала кров на тілі
І, обмивши, червоніла,
І, спускаючись все нижче,
З кров'ю змішана, зникала.

Змивши фарби, плями бою,
Вояки на берег вийшли
І у землю закопали
Свої палиці і зброю.
І дітей своїх Владика,
Гітчі-Маніто могучий,
Стрів усмішкою ясною.

Із червоного каміння
Всі зробили мовчки люльки,
Очерету наламали
І оздобили їх пір'ям,
І іти додому стали
В ту хвилину, як завіса
Темних хмар заколихалась
І у дверях світлих неба
Гітчі-Маніто сховався,
Оповитий білим димом,
Білим димом Люльки Згоди.

II

ЧОТИРИ ВІТРИ

"Слава, слава, Меджеківіс!" —
Вояки, діди кричали
І стрівали його криком.
Він приніс з собою Вампум
З сторони, з країв Вабассо,
Царства трусика малого,
Із країн вітрів холодних.

У Великого Ведмедя
Він украв із шиї Вампум.
Зняв його із Міше-Мокви,
Що наводив жах на людність.
Зняв він Вампум в ту хвилину,
Коли спав на верхогір'ї
Міше-Моква, наче камінь,

Наче шпиль, покритий мохом,
Сірим мохом в бурих плямах.

Тихо він підкравсь до нього,
Так підкрався обережно,
Що його сливе торкались
Гострі пазурі Ведмедя.
А важке, палке дихання
Обдавало жаром руки.
Обережно зняв він Вампум
З вух, із морди Міше-Мокви,
Велетенського Ведмедя:
Був сліпий, глухий був Моква!
І нічого не почули
Круглі вуха Міше-Мокви,
І не вгледіли нічого
Сонні очі у Ведмедя.
І лише його дихання
Обдавало жаром руки.

Зняв він Вампум, зняв і крикнув,
Крикнув голосно, звитяжно
І ударив Міше-Мокву,
Розмахнувся і щосили
Між очей у лоб ударив.

І, оглушений, мов громом,
Враз підвівся Міше-Моква,
Та вперед лише подався,
Затряслись його коліна...
І, як баба, застогнавши,
Сів на землю Міше-Моква.
А могучий Меджеківіс

Перед ним стояв спокійно
І погордливо сміявся,
І погордливо казав він:

"Не з хоробрих ти, Ведмедю!
Скрізь ти силою хвалився,
А, немов столітня баба,
Застогнав, завив від болю.
Гей, боюн! Хіба забув ти,
Що давно ми ворогуєм
І воюємо з тобою?
Ну, тепер ти, певно, знаєш,
Хто з нас дужчий і сильніший,
Так негайно ж геть з дороги!
В гори, в ліс, у яр ховайся!
Якби ти мене подужав,
Я б упав, але не крикнув!
Ти ж і хлипаєш в безсиллі,
І свій рід сльозами ганьбиш.
Як огидний Шогодайя,
Як сліпа столітня баба".

І, сказавши, знову вдарив,
Знову вдарив Міше-Мокву,
Між очей у лоб ударив —
І, як крига, тріснув череп,
Тріснув череп Міше-Мокви.
Так убив він Міше-Мокву,
Так пропав Ведмідь Великий,
Жах, страховище народів.

"Слава, слава, Меджеківіс! —
Так кричав народ зраділий.—

Слава, слава, Меджеківіс! —
Хай до віку, хай до суду
Вітром Західним він буде!
Володарем всіх народів!"
Так став батьком над вітрами
Переможець Меджеківіс.
Вітер Західний оставив
Він для себе, а всі інші
Дітям: Вебону дав Східний,
Шавондазі дав Південний,
А Північний вітер дикий
Злому дав Кабібоноцці.

Молодий, прекрасний Вебон!
Він се ранок нам приносить,
Він пускає срібні стріли.
Проганяє морок ночі
По шпилях і по долинах.
Се його палають щоки
Золотим рум'янцем вранці,
Він се з ліжка піднімає
Польовничого і звіра.

Самітний на небі Вебон!
Хоч йому пташки співали
І квітки лили в долинах
Дивні пахощі для його,
Хоч йому річки шуміли,
Темний гай лунав піснями,
Та сумний був завжди Вебон,
Самітний він був на небі.

Раз удосвіта, уранці,
В час, коли село ще спало
І туман, як білий привид,
Понад річкою проходив,
Він угледів, що в долині
Ходить дівчина — ламає
Очерет і довгий півник
Понад річкою в долині.

Вебон, дивлячись на землю,
З того часу бачив очі,
Тільки очі бачив вранці,
Як два озера блакитних
В очереті — вони сяли,
І красу очей небесних
Полюбив прекрасний Вебон
Через те, що був такий же
Він самотній серед неба,
Як і дівчина в долині.

Став він усміхом-промінням
їй всміхатись, гріти сонцем,
Зачаровувать словами,
Заколихувати ніжно
Тихим шелестом і шумом,
Ледве чутним співом лісу,
І її він взяв на груди,
Пригорнув до серця ніжно,
І вона на грудях в його
Загорілася зорею.
Так і досі нерозлучно

В небесах вони проходять.
Вебон поруч з Вебон-Аннонг —
Вебон і Зоря Світання.

На крижаних горах-кручах,
В царстві трусика Вабассо,
Жив собі Кабібонокка.
О, се він, маляр невтомний,
Восени кладе на листя
Фарби жовті і червоні.
О, се він приносить хуги,
По лісах свистить і виє,
Стелить кригу на озера
І жене на теплий Південь
Чайку, чаплю і баклана
В очерет густий на гнізда,
На лимани — тихі води.

Вийшов раз Кабібонокка
Із своїх палат крижаних,
Поміж горами-ярами,
Полетів він геть на Південь,
Понад тундрами німими.
І його волосся чорне,
Наче хвилі в час зимовий,
Наче річка каламутна,
По землі за ним неслося.

В осоці між очеретом
На замерзлих білих тундрах
Мешкав Шингебіс відважний.
Він самотньо в білих тундрах

Зимував всю зиму люту,
Бо брати його десь грілись
У країнах Шавондазі.

І розгніваний на його
Закричав Кабібонокка:
"Хто посмів мене зневажить?
Вітра Півночі зневажить?
Хто насміливсь тут остатись,
Як і Вава, і Шух-шух-га,
Як і дика гуска, й чапля
Вже давно сидять на Півдні?
Зараз я піду до його
І вігвам його зруйную".

І до ворога по тундрі
Йде вночі Кабібонокка,
Насипа намети снігу,
Виє в комині вігваму,
І трясе його, і люто
Розрива запонки дверні.
Не боявся і не слухав
Шингебіс Кабібонокки!
Червонів огонь в вігвамі,
Смачно їлась сита риба,
І лилася вільно пісня.

А коли Кабібонокка
На порозі показався
І наповнив всю оселю
Своїм подихом крижаним,
Шингебіс лише поліно

Злегка в огнищі поправив,
Щоб огонь горів ще дужче
Та рясніше сипав іскри,
І почав він знову пісню.

З лоба, з кіс Кабібонокки,
З кіс, покритих білим снігом,
Стали капать краплі поту,
Як з дерев або із хати
Краплі капають весною.
Переможений сим жаром,
Роздратований сим співом,
Знявся він і кинувсь в поле
Через багна та озера.
І над тундрою лукаво
Звав він ворога, щоб битись.
Та безбоязно, спокійно
Вийшов Шингебіс боротись.
І над тундрою до ранку
З Вітром Півночі він бився,
Бився кігтями до ранку,
Всю ніч з ворогом боровся.
І без сил Кабібонокка
Повернув в свою країну
І ганебно біг по тундрах
В царство трусика Вабассо,
А за ним услід неслися
Регіт, посміхи і пісня.

Шавондазі, ситий, сонний,
Жив далеко геть на Південь,
Де в дрімотнім блиску сонця

Цілий рік панує літо.
Се весною він на Північ
Посилав пташині зграї,
Посилав Авейсо, Шошо,
Посилав Опечі, Ваву,
Посилав тютюн і дині,
Виноград в рожевих гронах.
Дим із люльки Шавондазі
Злегка парою-туманом
Обгортав шпилі і гори,
І розкошами без краю
Напував повітря тепле.
Блиск тремтячий дав озерам
І приніс з собою літо
В тихий світлий місяць квітень.

Безтурботний Шавондазі!
Та були хвилини чорні
І в житті його ясному.
Раз дивився він на Північ,
На степи пустельні, дикі.
Там він дівчину угледів
На весь степ одну, самотню.
Стан гнучкий, стрункий, високий...
Сяє зеленню убрання,
Коси сяють блиском сонця.

День за днем дивився потім,
День за днем зітхав він палко,
День за днем все більше серце
Розпалялося коханням,

Та занадто був лінивий,
Нерішучий Шавондазі.
Так, лінивий, надто ситий,
Щоб благати в неї щастя
І кохання домагатись.
Тільки здалека він палко
Міг дивитись і зітхати.

Дні ж плили, і ось він глянув,
Раз на Північ глянув вранці
І угледів, що посіклись
Русі кучері у неї...
Наче перший сніг, біліють.
"О мій брате із Півночі,
З краю тундр, з країн Вабассо,
Ти се в мене взяв кохану,
Заманив її казками,
Закохав, Північний Вітре".

Так нещасний Шавондазі
Виливав свої страждання
І зітхав, нудився світом,
І блукав — Південний Вітер.
І наповнилось повітря,
Наче снігом, білим пухом,
І летіли білим пухом
Русі кучері дівочі.
І ніколи Шавондазі
Вже не бачив їх в долині.

О, химернику нещасний!
Не на жінку ти дивився,
Не по дівчині зітхав ти,

То була кульбаба проста,
Ти дививсь на неї доти,
Доти глибоко зітхав ти,
Доки віку не згубив їй,
Доки, ніжну, не розвіяв
Над зеленими лугами...
Бідний, бідний Шавондазі

III

ДИТИНСТВО ГАЯВАТИ

Гей, в давно минулі роки,
В час далекий, предковічний
Прямо з місяця скотилась
Раз колись до нас Нокоміс
В тихій сутіні вечірній.

Забавлялася Нокоміс,
Забавлялась і гойдалась
На зеленім винограді,
А суперниця Нокоміс
Із-за заздрості своєї
Пополам перерубала
Гілочки тонкі під нею,
І на Мускоде упала,
На зеленую долину,
Замираючи від жаху,

Літнім вечором Нокоміс.
"Подивіться, подивіться:
З неба зіронька скотилась!"
Говорив народ на селах.
Вже не дівчина Нокоміс
У ті дні була — і швидко
Влітку місячної ночі
Народилася Венона
Між лілеями на моху;
І в долині, як лілея,
Виростала безтурботно.

А коли струнка, висока
Стала дівчина Венона
І зрівнялася красою
З сяйвом місяця ясного,
Схвилювалася Нокоміс
І наказувати стала:
"Ой, лякайся, бережися
Меджеківіса, Веноно,
Ти не вір йому ніколи,
Не гуляй одна в долині,
Не лягай в траві, в лілеях".

Не послухала Венона,
Не послухала поради.
І до неї Меджеківіс
Тихо ввечері підкрався,
Нахиляючи без шуму
На лугу квітки і трави.
Там прекрасная Венона
На траві одна лежала.
Там знайшов її лукавий

Вітер Західний, і став він
Воркувати, наче голуб,
Зачаровувать Венону,
І Венона породила
Сина милощів і смутку,
Сина тайни — Гаявату.

Так родився Гаявата,
А лукавий Меджеківіс,
Хитрий, лютий Меджеківіс
Вже дочку Нокоміс кинув...
І недовго потім билось
Ніжне серденько Венони;
Швидко вмерла вона з туги.
Довго билася над нею,
Довго плакала Нокоміс:
"О, чому жорстокий Погок
Не мене узяв в могилу?
Краще б я в землі лежала!
Вагономін, горе, горе!.."

Там, де плеще Гітчі-Гюмі,
Де шумить Велике Море,
Оселилася Нокоміс.
За її вігвамом, ззаду,
Темний ліс стояв стіною,
Вічно темні нетрі сосон
І ялин в червоних шишках.
Перед ним прозорі хвилі
На пісок лилися з шумом.
В блиску сонячнім горіло,
Як в огні, Велике Море.

Тут Нокоміс доглядала
І виховувала хлопця...
Тут зробила і зв'язала
Із кори йому колиску,
Намостила моху в неї,
Трав болотяних підклала
І гойдала Гаявату,
Промовляючи суворо:
"Ева-ія, совенятко,
Що там світиться в вігвамі
І чиї блищать там очі?!
Ева-ія, совенятко!"

І багато розказала
У сі дні йому Нокоміс
Про зірки, що сяють тихо,
Показала Гаяваті
Золоту мітлу на небі —
Ішкуду в огнистих косах,
Показала танець смерті
В час північний, в час зимовий,
Вояків відважних тіні,
Чорні тіні в зброях, в перах,
Показала Гаяваті
Путь всіх привидів і духів —
Білу путь на темнім небі,
Повну привидів і духів.

І сидів в вігвамі хлопчик
Вечорами теплим літом,
Слухав шемріння соснове,
Слухав тихий плескіт моря,
Згуки дивних слів і співу:
"Мінні-вава!" — ліс співає,
"Медвей-ошка!" — плещуть хвилі.

Бачив мушку Вава-тейзі,
Що блищить, як іскра біла,
Сяє в сутіні вечірній
Над травою і кущами.
І кричав, співав він мушці,
Як Нокоміс наказала:
"Вава-тейзі, Вава-тейзі,
Мушко, крихітко блискуча,
Потанцюй мені, маленька,
Посвіти мені хвилинку,
Поки в ліжечко я ляжу".

Бачив, як на Гітчі-Гюмі,
Відбиваючись у водах,
Повновидий місяць сходив,
Бачив плями й тінь на ньому
І питав: "Нокоміс! Що то?"
І вона відповідала:
"Раз один вояк сердитий
Підхопив стару бабусю,
І вночі на небо кинув,
І закинув аж на місяць!
Так вона там і лишилась".

Бачив райдугу на небі
І питав стару Нокоміс:
"Що то сяє там, бабусю?!"
А Нокоміс говорила:
"То квітки цвітуть на небі,
Всі квітки лісів зелених,
Всі квітки боліт і луків.
На землі, коли зів'януть,
Розцвітають знов на небі".

Як вночі він сов почує,
Вий і регіт в нетрях лісу,
"Хто се, хто? — кричить він з жаху,—
Я боюсь його, Нокоміс!"
А Нокоміс говорила:
"Се зібрались в лісі сови
І по-своєму белькочуть.
Се гризуться совенята".

Так навчилося хлоп'ятко
Розуміть пташину мову
І узнало всі їх тайни:
Як вони звивають гнізда,
Як живуть вони зимою.
Часто з ними розмовляло,
Звало всіх: "Мої курчата".

Потім став він розуміти
Мову звірів і дізнався
Про ім'я їх, про їх тайни:
Як бобер будує хатку,
Де хова горішки білка,
Чом така моторна сарна,
А Вабассо — полохливий.
Часто з ними розмовляв він,
Звав "братами Гаявати".

І невтомний оповідач,
Щебетун, хвастун великий,
Ягу, вірний друг Нокоміс,
Що багато бачив світу,
Лук зробив для Гаявати,
Лук із ясеня, а стріли
Із міцних гілок дубових.

І сказав він Гаяваті:
"Ну, іди, мій сину, швидше
В ліс, де водяться олені,
І забий для мене сарну
З кучерявими рогами".

Гордо взяв свій лук і стріли
Гаявата і відважно
В ліс пішов.