Пісня про Нібелунгів (у прозі) - Сторінка 17

Та особливо потурбуйтеся, щоб приїхав Гаген. Якщо він відмовиться, киньте йому докір: адже він єдиний, хто знає дорогу до країни гуннів. Як може він відмовитися? Гаген має приїхати! Неодмінно! Таке моє доручення. Бог захистить вас і благословить на цю мандрівку. І ще одне — привезіть сюди Нібелунгів!

— Нібелунгів? — здивовано запитав Вербель.— Хто це, володарко?

— Вони володіють скарбом Нібелунгів,— відповіла Крімгіль-да.— Тому я їх так і називаю. А тепер ідіть і поміркуйте, як виманити сюди Гагена.

Шпільмани здивувалися з того, що Крімгільда так хоче бачити Гагена в країні гуннів. Однак вона щедро обдарувала їх золотом, і шпільмани, окрилені надіями на розкішне життя, яке чекає їх після повернення додому, запевнили її, що виконають доручення.

Згодом усе це скінчилося дуже зле.

ЯК ВЕРБЕЛЬ І ШВЕММЕЛЬ ВИКОНАЛИ ДОРУЧЕННЯ

Тож посилає Етцель на Рейн гінців своїх,

та швидше мчала вістка, випереджала їх.

Гінці ті прудконогі запрошення везли

на свято — пребагато свою там смерть знайшли.

Етцелеві посланці поїхали на Рейн. їх супроводжувало двадцять чотири гуннських рицарі. У Пехларні вони зупинилися на перепочинок. Тут посланців щиро привітали і щедро обдарували. Особливо багато подарунків дістали вони в Пассау — від єпископа Пільгріма.

Без пригод проїхали Баварію. Розбійники не наважилися напасти на ниХі— їх відстрашував герб Етцеля, який несли на собі посланці.

Через дванадцять днів прибули у Вормс.

За порадою Гагена Гунтер прийняв їх у тронній залі і з великими почестями. Перш за все він привітав їх.

— Скажіть по щирості, шляхетні добродії,— почав Гунтер,— [103] як там мій любий свояк, ясновельможний король Етцель, і наша люба сестра?

— Ось уже тринадцять років ніщо не затьмарює їхнього щастя,— відповіли Вербель і Швеммель і низько уклонилися.— Лиш одного їм бракує — радості від побачення з вами, шляхетні королі Бургундії! Наших володарів турбує те, що ви не родичаєтеся з ними, і вони не знають, чим прогнівили вас. Ждуть не діждуться, коли ви приїдете до них!

— Я радий чути, що в короля й королеви все гаразд,— сказав Гунтер.— Що ж до поїздки, то ми добре обміркуємо і як слід зважимо. А ви тим часом відпочиньте і наберіться сили, бо дорога буде далека і важка. Через сім днів одержите відповідь!

Вислухавши короля, Вербель мовив:

— Ми маємо намір відвідати королеву Уту, якщо не заперечуєте. Дуже хочеться засвідчити їй нашу відданість!

Король Гунтер відповів:

— Це вельми шляхетно й ґречно з вашого боку. Юний Гізельгер повів посланців до Утиних покоїв.

— То кажете, що моя сестра щаслива? — іще раз спитав він, коли вони йшли до палацу королеви.

— Крімгільда дуже скучає за вами,— відповів Вербель, а Швеммель додав:

— І часто зітхає, гадаючи, що ви її забули! Часом навіть плаче і при цьому називає ваше ім'я! Під загрозою покарання наша володарка заборонила казати вам про це, однак ми не можемо мовчати!

Тоді Гізельгер скинув з голови золотий обруч, переломив його навпіл і подарував половинки Вербелю і Швеммелю.

Того самого дня король Гунтер порадився зі своїми придворними, чи прийняти Етцелеве запрошення. Майже всі були одностайні: прийняти. Тільки Гаген рішуче заперечував.

— Ви міркуєте так, ніби сам собі ворог! — сказав він Гунтерові.— Ви ж добре знаєте, що ми заподіяли Крімгільді. Ми вбили Зігфріда, чи це нам тільки здається? Я пам'ятаю джерело Оден-вальдське. Хіба ви його забули? Може, й так, але про нього не забула Крімгільда! То як ми можемо їхати в країну гуннів?

— Біль її минув ще тоді, коли вона була у Вормсі,— заспокоїв його Гунтер.— Вона ж поцілувала мене на знак примирення!

— Але з-поміж усіх причетних до цієї справи вона виділила Гаге-на,— нагадав Гернот.

— Відтоді минуло тринадцять років,— правив своєї Гунтер,— а ви ж усі чули, що вона більше не згадує про Зігфріда.

— Так говорять її люди! її ж власних слів ми не чули! — відрубав Гаген.

В розмову втрутився Гізельгер: [104] — Якщо ви боїтеся жінки, то вам ніщо не заважає залишитися вдома і не ставати на перешкоді іншим, А я поїду до Крімгільди!

Ці слова прикро вразили Гагена, і він гнівно вигукнув:

— Що має статися, те станеться! Я ніколи не був страхополохом! Отже, їдьмо!

— На думку Гагена треба зважити,— сказав Румольд, майстер кухарських справ.— Він слушно радить нам залишитися вдома. Ніде ми не знайдемо нічого кращого! На кухні і в погребах усього досить. Ми живемо в достатках і маємо все, чого тільки душа забажає. То чого ж нам їхати в країну гуннів?

— То, може, сповістити Етцелеві, що нам ніяк приїхати? Мовляв, нам краще сидіти коло Румольдових горщиків, ніж їхати в країну гуннів,— глузливо мовив Гернот.

І тоді Гаген сказав:

— Вирішено! їдьмо! Але треба взяти з собою тисячу чоловік. Це, правда, багатенько для поїздки в гості, проте з ними ми зможемо подолати й самого диявола. Я сам виберу рицарів. І неодмінно з нами повинні бути Фолькер та Данкварт. І якщо ми вже поїдемо, то треба не відставати ні на крок від цих швидких посланців. Тоді в Крімгільди не залишиться часу підготувати нам каверзу.

Бургунди на це пристали.

Від'їзд гуннських посланців весь час затримували, хоч ті наполягали, і відпустили їх тільки тоді, коли самі підготувалися в дорогу.

Коли посланці прощалися, вони раптом помітили тінь, яка рухалась замковим подвір'ям. Вона була схожа на людину.

— Що це? — перелякано спитали вони.

— Королева Брюнгільда. Хіба ви не знаєте її? — здивувався Фолькер.

Приїжджі стурбувалися і якнайшвидше вирушили в дорогу. Крімгільда тим часом^нетерпляче чекала їх у Етцелевому замку.

— Ви дуже повільно виконували моє доручення! — сердито сказала вона, тільки-но посланці переступили поріг.— Чого ж ви добилися? Чи всі приїдуть, кого запрошував король? Чи буде Гаген? Що він говорив про поїздку?

— Мало доброго,— відповіли Вербель і Швеммель.— Але він приїде з вашими братами. Приїде ще й Фолькер.

— Мені приємно чути, що Гаген робить нам честь,— сказала Крімгільда.— А щодо Фолькера, то мені байдуже — приїде він чи ні. Гаген — то інша річ. Він — уславлений герой, і я рада зустріти його тут.

— Ви задоволені, люба моя? — запитав король Етцель.

— Незабаром буду,— відповіла Крімгільда.— А тепер треба готуватися до свята. Часу в нас обмаль! [105]

ЯК НІБЕЛУНГИ ЇХАЛИ ДО ГУННІВ

Полишимо їх на себе — нехай собі як знають!

Тим часом відчайдухи в дорогу вирушають.

Рушають прехоробрі до Етцеля в країну,

з собою прихопивши і зброю й одежину.

Тисяча шістдесят рицарів і дев'ять тисяч слуг зібралися на подвір'ї замку. Вони були готові їхати до гуннів. Єпископ Шпеєрський благословив їх. Королева Ута покликала до себе своїх синів разом з найшляхетнішими людьми королівського двору й сказала:

— Я бачила поганий сон. Мені приснилося, що над усією Бургундією запала тиша. І скрізь, куди не глянеш — мертві птахи. Прошу вас: не їдьте! Ви загинете!

Але Гаген заперечив:

— Хіба справжній рицар залишиться вдома, злякавшись сну? 7 Королі вирішили їхати, отже, поїдемо. Нам кортить побачити Крімгільдине свято.

Не гаючи часу, вирушили в дорогу. Спочатку переправилися через Рейн. На це згаяли цілий день. На протилежному березі влаштували перший привал. Там король Гунтер попрощався із своєю дружиною. Вона була йому така ж дорога, як власне життя.

Аж ось тромбони і флейти подали сигнал їхати далі. Розляглося голосіння і зойки тисяч жінок, які прийшли проводжати воїнів.

Проте герої були бадьорі та веселі. Данкварт був їхнім маршалом, Гаген — розвідником. Рицарі їхали в кольчугах.

Спочатку шлях пролягав землею східних франків на Майні, а далі через Швальбенфельд вів униз до Дунаю. Якраз була повінь. Річка вийшла з берегів. Швидка течія несла вирвані з корінням дерева. Ніде не було видно перевозу, а переправитися треба. Тоді Гаген роздягнувся і пішов шукати броду. Оскільки близько була Баварія і могли напасти розбійники, він ввійшов у воду з мечем у руках. Довгенько побродивши біля берега, він натрапив на місце, де. купалися русалки. Помітивши Гагена, вони зчинили лемент і відпливли на середину річки. Гаген забрав їхній одяг. Тоді одна з русалок — звали її Гадебург — стала просити: [107]

— Віддай нам одяг, відважний рицарю, і ми скажемо тобі, чим закінчиться ваша поїздка до гуннів.

Русалки гойдалися на хвилях, мов чайки. Гаген кивнув на знак згоди.

— Ви можете спокійно їхати далі,— сказала Гадебург.— Ще нікому поїздка не приносила більше честі і слави, ніж принесе вам ваша!

Гаген повернув русалкам одяг. Та коли вони забрали його, обізвалася Зігелінда:

— Я застерігаю тебе, Гагене, Альдріанів сину! Моя тітка сказала неправду! Нібелунгів чекає біда. Вертайтеся назад, поки ще є час! В Етцелевій країні на вас чигає смерть!

— Я більше не вірю жодному вашому слову,— відповів Гаген.— Як може ненависть однієї людини убити десять тисяч?

Тоді Гадебург сказала:

— Тільки один з вас повернеться додому, і ним буде ваш капелан! Всі інші загинуть. Це щира правда.

Страшенно розгнівавшись, Гаген закричав:

— Коли ви так добре все знаєте, то скажіть, як перейти річку!

— Іди проти течії,— порадила Зігелінда.— На тому березі побачиш будиночок. У ньому мешкає поромник. Він перебуває на службі у короля Гельпфарта Баварського. Остерігайся його гніву і заплати йому, скільки він зажадає! Та якщо поромник не захоче перевозити, то скаж^, що тебе звати Альмеріх і що ти втікаєш від своїх ворогів. Тоді він, напевне, припливе!

Гаген подякував і пішов берегом проти течії річки. Русалки засміялися і знову почали купатися.

Пройшовши кілька кроків, Гаген побачив будиночок. Він крикнув через річку:

— Поромнику, перевези на той берег!

Однак із того боку ніхто не обзивався, тільки шуміли хвилі. Проте Гагенів голос був гучніший за цей шум.

— Поромнику, перевези! — гукнув він.— Я віддячу тобі червленим золотом!

Хвилі ревли.

Гаген гукнув іще раз:

— Поромнику, перевези! Я — Альмеріх! Мені пощастило втекти від своїх ворогів!

Поромник разом із молодою дружиною вийшов з будиночка. Гаген, побачивши його, начепив на меч золотий нагрудний ланцюжок і підняв його. На сонці золото заблищало.

Поромник відв'язав човна. Дружина благала його, щоб він не їхав, однак поромник швидко відплив і вже був на середині річки. Ледве він пристав до берега, як Гаген вскочив у човен.