Пісня про Нібелунгів (у прозі) - Сторінка 24

Гаген завдав йому надто багато горя. Не треба нам устрявати в цю халепу. Отака моя думка і рада!

Рюдігер із слізьми на очах усе-таки пішов у замок. Він плакав і тоді, коли чекав короля. Його побачив гуннський рицар.

— Поґляньте на цього героя,— сказав він Крімгільді,— стоїть тут і ллє сльози. Король Етцель ущедрив його своєю ласкою, обдарував багатьма замками, землями і ленними землями, але Рюдігер не віддячив йому — жодного разу не заніс меч над головою бургун-да! А його ж називають окрасою рицарства! Оце так окраса! Йому, мабуть, байдуже до всього, що тут діється. Він турбується тільки про [146] те, аби найбільше взяти собі. Про його мужність розповідають легенди, а насправді він поводиться ганебно.

Рюдігер слухав гунна, і його опанував нестямний гнів. Він підійшов до кривдника і з такою силою вдарив його кулаком в обличчя, що той умить віддав богові душу. Маркграф іще сказав голосно, що не дозволить, аби йому закидали боягузтво. Він би вже давно боровся з ворогами короля, якби сам не привів їх сюди і не охороняв у дорозі.

Аж ось з'явився Етцель. Побачивши мертвого рицаря, він сказав Рюдігерові:

— Маркграфе, чим ми заслужили, щоб ви помножували горе свого короля?

Крімгільда додала:

— Хіба у нас і так мало загинуло людей? Вас називають чесним Рюдігером. Та чи не забули ви, чесний воїне, свою присягу? Присягу у васальній вірності, яку ви склали королю, присягу, яку ви дали мені у Вормсі? Ви урочисто обіцяли, що помститеся кожному, хто скривдить мене? То чого ж варта ця клятва?

Рюдігер зблід, почувши такий закид, і сказав Етцелеві:

— То звільніть мене, королю, від моїх обов'язків! Заберіть усе, що дали мені — замок і подарунки, золото і ленні наділи, візьміть усе моє майно, а мені з дружиною дозвольте піти на чужину!

— А що мені з того, що я втрачу ще й вас? — сказав Етцель.— Ви поклялися бути вірним не тільки у спокійний час! Зараз ваш король і королева опинилися у великій притузі, і вони звертаються до вас по допомогу!

Етцель упав на коліна. Те саме зробила й королева.

— Як можу я вам допомогти? — вигукнув Рюдігер.— Я ж приймав бургундів у себе! Вони були моїми гостями! Я частував і давав їм притулок, обмінявся з ними подарунками на вірність, а Гізельгер посватав мою доньку-одиначку. Хіба після цього я можу підняти на них меч!

— Ви присягали на вірність,— сказала Крімгільда,— і я не можу звільнити вас рід присяги!

Рюдігер закричав у розпуці:

— О боже, забери мене з цього світу! Хоч би що я тепер зробив, усе буде ганьбою! Нема в мене вибору — і так ганьба, і сяк ганьба! О боже, звільни мене від цих мук!

— Ваша королева стоїть перед вами на колінах! — нагадав Етцель.

Рюдігер сплеснув руками.

— Отак мушу я, безталанник, платити тепер за вашу ласку і дари! Мене всі відцураються! Ох, коли б то розплачуватися тільки життям — доводиться платити ще й честю! [147]

Від хвилювання в нього зблідли губи.

— Лишаю на вас, моя володарко, мою дружину і доньку, а вам, королю, моїх воїнів, і прошу вашої великодушності! — сказав Рюді-гер.

— Бог віддячить вам, славний маркграфе! — відповів Етцель.— Він захистить вас, і ви здорові повернетеся до своєї коханої дружини. Ви також пересвідчитеся, як уміє дякувати король Етцель! Я дам вам земель, замків і рицарів, скільки ви забажаєте. Ви станете королем, нарівні зі мною владою і силою.

— Горе мені, що я мушу так робити! — вигукнув Рюдігер.— Боже, будь милостивий до моєї пропащої душі!

Він знову заплакав. Заплакала й Крімгільда. Потім маркграф послав гінців до своїх рицарів, щоб ті швидко зібралися і прибули до замку.

Побачивши маркграфа з п'ятьма сотнями воїнів, що, виблискуючи щитами, їхали до замку, Фолькер зблід. А юний Гізельгер радісно крикнув:

— Погляньте, до нас іде підмога, і саме в найскрутніший час! Мабуть, наш свояк залагодив справу. За це я тисячу разів подякую Дітлінді.

— А чи не дивно, що всі вони з мечами і щитами? — висловив сумнів Фолькер, а сам подумав: "Маркграф теж хоче використати нагоду, щоб нашим коштом придбати собі замки і землі".

Під брамою Рюдігер зупинився і закричав:

— Охороняйтеся, вельмишляхетні рицарі з Рейну! Замість того, щоб надати вам допомогу, я приніс смерть! Ми були друзями, тепер маємо стати ворогами!

— Боронь боже! — обізвався Гунтер.— Хіба ви забули свою клятву? Ми поєднані любов'ю і вірністю! Я не можу собі уявити, щоб ви втратили честь!

І тоді Рюдігер вигукнув:

— Я не можу інакше! Богом присягаюся!

Запала тиша. Було чути тільки посвист вітру та якийсь шурхіт серед убитих.

— Я не можу інакше, свояче! — знов закричав Рюдігер і вдарив закутими в броню руками по закутому в броню обличчю.— Я не можу інакше! — простогнав він.

Мертві мовчали.

— Я не можу інакше,— повторив Рюдігер, і його воїни заплакали.— Крімгільда не звільнила мене від присяги. Ми змушені битися одні проти одних. Я в Етцеля на службі і залежний від нього.

— Такого не може бути,— сказав король Гунтер.— Ніхто не приймав нас люб'язніше, не виявляв більше відданості і щирості, ніж ви. Ніхто не може нас посварити, якщо ми не захочемо цього! [148]

— Я їй присягнув! — закричав Рюдігер.

— Повертайтеся назад! — і собі закричав Гунтер.— Чи ж дозволено цій жінці глумитися з нашої дружби?

— Я їй присягнув! — повторив Рюдігер.

— Погляньте, свояче,— обізвався Гернот,— у мене в руці меч, це ваш подарунок. Добрячий меч, і я застосую його як чесний рицар. Хіба ви хочете потрапити під його удар і завдати журби Готелінді?

— О, нехай усе це станеться,— сказав Рюдігер.— Хай би все вже минуло, і ми лежали б безмовні під безмовними мерцями і не зазнавали б страждань. Це гріх, що я так говорю, але інакше не можу! Так, я бажав би, щоб мій меч убив мене, а ви щоб жили і вас могли б прийняти моя дружина і донька. Це моє останнє слово, свояче!

Тоді докинув своє слово Гізельгер:

— То хіба вам хочеться зробити свою єдину доньку вдовою, батьку? Не може цього бути! Немає сили, яка примусила б вас до цього! Подумайте, я вам довіряю, як іще ніколи не довіряв чужій людині!

Рюдігер відповів:

— Друзі, пробачте мені, безтямному! Я не можу інакше! Не карайте за це мою дружину і доньку!

Тоді крикнув Гізельгер:

— Я пориваю з вами всі зв'язки! Пориваю зв'язки і з Дітліндою! Батько не може так говорити! Ви — диявол!

Рюдігер вигукнув:

— Досить! Прощайте!

Він затулив щитом обличчя, а його воїни приготували до кидання списи.

— Не поспішайте! — зупинив їх Гаген.— Ви добре зважили, чи потрібна вашому королю наша смерть? Вірний васал повинен як слід обміркувати це!

Рюдігер мовчав.

— Ще одне, Рюдігере,— провадив Гаген.— Якось я одержав з ваших рук щит. Гарний щит, обвитий шовком кольору морської води і щедро прикрашений рубінами та смарагдами, однак тепер він лежить десь порубаний. Тому я обеззброєний, чесний Рюдігере. То невже ви хочете зі мною битися?

— Хіба я можу наважитися принести вам інший щит? Адже Крімгільда стежить за мною,— відказав Рюдігер.— Гаразд, візьміть мій щит! Нехай він захистить вас! Нехай ви всі повернетеся у Вормс!

І він віддав Гагенові свій щит.

— Нехай бог завжди буде до вас прихильний, Рюдігере! — подякував Гаген.— Це чудовий подарунок, і я належно його оціню. На знак вдячності не буду битися з вами. Урочисто обіцяю: хоч би загинув мій король, хоч би загинули мої друзі, хоч би полягли всі [149] бургунди,— я не буду з вами битися, чесний Рюдігере! Я не боротимуся проти вас тому, що не хочу цього, і тому, що присягнув вам! Поруч із Гагеном став Фолькер і сказав:

— Коли Гаген присягається, то й я присягну. Я теж не буду з вами битися, доброчесний Рюдігере! Ваше життя для мене святе. Я був вашим гостем. Ми довіряли один одному, і ніщо не примусить мене порушити цю вірність."

На очах у Рюдігера забриніли сльози, і він сказав:

— Це вельми шляхетно з вашого боку.

Проте він говорив так тихо, що тільки сам чув свої слова. А потім раптом заревів, мов звір, схопив щит, затулив ним обличчя і, кинувши спис уперед, помчав сходами. Слідом за ним побігли п'ятсот його воїнів.

Гаген і Фолькер опустили свої мечі. Гізельгер теж відступив набік і не рухався з місця. Рюдігер промчав повз них, не зачіпаючи. А коли в залу вдерлися його рицарі, почалася різанина. Все це відбулося швидко, мов громовиця під час літнього сонцестояння, і було таке ж страшне, як і те.

Після цієї сутички на підлозі в крові залишилося безліч рубінів і смарагдів, лежало порубане залізо. Гернот убив Рюдігера мечем, що одержав в подарунок від нього ж. Помираючи, Рюдігер убив Гернота. Рюдігерові воїни посікли не одну сотню бургундів, а бургунди перебили всіх Рюдігерових воїнів.

Після битви в залі запанувала тиша. Оскільки звідти нічого не було чути, король Етцель став гніватися.

— Чому Рюдігер не б'ється? — спитав він.— Маркграф тільки-но пробився до залу!

А Крімгільда сказала:

— Ганьба безчесному! Він зрадив нас і хоче, щоб вороги потайки утекли. Мабуть, домовляється з ними про відхід. Це вони підкупили його. Так віроломний васал платить нам за нашу вірність!

Почувши їхню розмову, Фолькер вкрай обурився і закричав:

— Не були б ви найшляхетнішої крові, королево, я б назвав вас брехухою! Свій обов'язок Рюдігер виконав до кінця!

З цими словами Фолькер підняв над головою Рюдігерове тіло, щоб вони побачили його. Етцель і Крімгільда гірко заплакали за полеглим героєм. Всі їхні рицарі теж оплакували його, і всі їхні королі та графи, бо Рюдігер був прикладом для всіх рицарів, славою і окрасою християнського світу.

ЯК ЗАГИНУЛИ ВСІ ДІТРІХОВІ ВИТЯЗІ

Тут знову голосіння знялося жалібне —

палац, високі вежі як не захлюпне.

Із Дітріхових бернців почув про лихо хтось,

і як же йому серце болем пойнялось!

Голосіння із замку долинуло до Дітріха, а серед гуннів уже ширилася чутка, нібито убитий і сам король Етцель.

Дітріх послав у замок одного із своїх васалів, Гельферіха. Він звелів йому їхати з миром, не викликати жодного бургунда на герць.

— Після цієї ночі вони, мабуть, утратили розум,— сказав Етцель.— Не приймайте на віру все, що вони скажуть, прошу вас!

Гельферіх подався на вивідки, та невдовзі повернувся заплаканий.

— Що трапилося? — спитав король Дітріх.

— Вбили Рюдігера,— сповістив Гельферіх.

— Це не божа воля! — сказав приголомшений Дітріх.— Хіба чесний рицар заслужив такої долі? До бургундів він ставився так приязно, як ніхто інший!

Раптом Вольфгарт закричав:

— Коли це правда, то гунни повинні поплатитися! Не можна сидіти, згорнувши руки, коли вчинено такий злочин! Рюдігер був найшляхетніший з усіх рицарів! Відтоді, як ми втратили Італію, він завжди підтримував нас! Я не можу жити, поки не помщуся за нього!

— Я забороняю вам це робити! — гримнув Дітріх Бернський.