Пісня про себе (збірка "Листя трави") - Сторінка 3

- Волт Вітмен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

я сплю довго.
Я не знаю, що це,— воно без назви — це немовлене слово,
Його немає в жодному словнику, в жодному вислові, символі.
Те, на чому воно гойдається, більше за землю, на якій гойдаюсь я,
Для нього світобудова — друг, обійми якого мене пробуджують.
Напевне, я міг би сказати більше. Обриси! Я благаю за моїх
братів і сестер.
Чи бачите ви, о братове й сестри?
Це не хаос, не смерть — це форма, єдність, це план... це вічне життя...
це Щастя.

51

В'янення колишнє і нинішнє — я наповнив, я вичерпав те й те,
І далі виповнюю новий сувій майбутнього.
Гей, слухачу! Що ти хочеш звірити мені?
Дивись мені в очі, поки я вдихаю скрадливе наближення вечора
(Щиро кажи, більш ніхто тебе тут не чує, але за хвилину
мене тут не буде).
Чи я собі суперечу?
То й дарма — значить, я суперечу собі
(Я великий, я вміщую безліч людей).
Я дослухаюсь до тих, хто поруч, я на порозі чекаю.
Хто завершив свою денну роботу? хто довечеряє швидше?
Хто бажає пройтися зі мною?
Ну то як — говоритимеш, поки я не пішов? Чи волієш дочекатися,
коли буде запізно?

52

Пролітаючи, яструб плямистий докоряє мені за лінощі та балакучість.
Я теж аніскілечки не приборканий, і мене тлумачити неможливо,
Я варварським криком кричу над дахами світу.
Останній подих дня затримався ради мене,
Він жбурляє подобу мою слідом за іншими — справжню, мов будь-яка тінь,
що падає на дику пущу,
Він умовляє мене стати парою і смерканням.
Повітрям я відлітаю, я махаю своїм білим волоссям сонцю, яке тікає,
Плоть вихорить із мене, і я жену її, мереживо рване.
Я заповідаю себе землі, щоб прорости травою, яку люблю,
Як я вам буду знову потрібний, шукайте мене під підошвами
своїх черевиків.
Навряд чи втямите ви, хто я і що я хочу сказати,
Та принаймні я стану вам добрим здоров'ям,
Я очищу й зміцню вашу кров.
Не знайшовши мене одразу, не втрачайте надії,
Не заставши в однім місці, шукайте мене деінде,
Десь-то я зупинився й чекаю на вас.