Пітер Пен - Сторінка 12

Ніколи не було відомо напевно, чи це буде справжня їжа, чи тільки уявна — все залежало від Пітерових примх: він міг їсти, їсти по-справжньому, коли це була тільки гра, але він не міг напихатися заради того, щоб почуватися ситим, — він завжди дуже не любив якраз те, що більшість дітей дуже полюбляють. Уявна їжа була для нього такою справжньою, що, коли він їв, можна було помітити, як округлюється його живіт. Звичайно, це давалось нелегко, але не лишалося нічого іншого, як тільки наслідувати його; і лише коли щастило довести, що ви стали занадто худі для свого дерева, він дозволяв наїстися по-справжньому.

Улюбленою для Венді порою для шиття-латання був вечір, коли всі поснуть. Тоді, як-то кажуть, вона отримувала ковток вільного часу для себе; і в цей час вона шила хлопчакам щось новеньке або ставила подвійні латки на коліна, бо з колінами було найгірше.

Сідаючи при кошику з панчохами і шкарпетками, звідки кожна п'ятка світила дірками, вона, бувало, опускала руки і зойкала:

— Ой-ой-ой, я інколи заздрю старим дівам!

Але коли вона це говорила, її личко сяяло.

Пам'ятаєте її приручене вовченя? Оте вовченя дуже скоро пронюхало, що вона є на острові, відшукало її та кинулось їй в обійми. Потім воно всюди бігало за Венді.

Час минав і… — чи часто вона думала про своїх коханих батьків, яких колись покинула? Це складне запитання, бо справді важко сказати, як пливе час у Небувалії, де його визначають за місяцями і сонцями — а вони тут змінюють одне одного набагато частіше, ніж на материку. Але, мабуть, Венді таки переживала за своїх тата й маму; вона ні миті не сумнівалася, що вони завжди тримають вікно відчиненим для неї і чекають на її повернення; і це дарувало їй спокій. Що турбувало її по-справжньому — це те, що Джон пам'ятав батьків дуже невиразно, просто як людей, яких колись знав, а Майкл охоче приймав її за свою справжню маму.

Трохи налякана таким ставленням, Венді, вважаючи це за свій священний обов'язок, взялася закріпити колишнє життя в свідомості братів за допомогою спеціальних письмових робіт — приблизно так, як це робиться в школі. Виявилося, що це цікаво для всіх хлопців, і вони охоче приєдналися до занять: змайстрували для кожного по грифельній дошці, а відтак — сідали довкола столу, записуючи і напружено обдумуючи питання, які Венді писала на своїй дощинці й пускала по колу. Це були найзвичайніші в світі питання. "Якого кольору очі були у твоєї мами? Хто був вищий на зріст — тато чи мама? Твоя мама була чорнява чи білява? По змозі, дайте відповідь на всі три запитання". І далі: "А. Написати твір, не менш як на сорок слів, про те, як ти провів свої останні канікули. Б. Порівняти характери тата і мами. Вибрати тільки одну з цих тем". І ще: "А. Описати, як сміялась мама. Б. Описати, як сміявся тато. В. Описати мамину святкову сукню. Г. Описати буду і того, хто у ній живе".

Такі завдання хлопці виконували щодня, і коли хтось не знав відповіді на якесь питання, то мав проти нього ставити хрестик. На превеликий жаль, навіть у роботах Джона траплялося багато хрестиків. Як і слід було сподіватися, тільки Ледь-Ледь, єдиний, відповідав на кожне запитання і, мабуть, на початках подавав найбільші надії, але у нього всі відповіді були такі недоладні, що вкінці успіхи його виявились найгіршими: сумна історія.

Пітер не брав у цьому участі. По-перше, він зневажав усіх мамів, окрім Венді, а по-друге, він був єдиним хлопчиком на острові, який не вмів ні писати, ні читати — ані найменшого слова. Він не бажав опускатися до таких дурниць.

До речі, усі запитання були поставлені в минулому часі. Якого кольору очі були у мами — і таке інше. Бачите, Венді теж почала забувати…

Пригоди, як ми далі побачимо, були тут звичайним, щоденним явищем; але на той час Пітер за допомогою Венді придумав нову гру, яка надзвичайно захоплювала його, аж поки зовсім йому не набридла — такий фінал, як я уже казав, вінчав усі його ігри. Нова гра полягала в тому, щоб удавати, ніби не відбувається ніяких пригод. Робити щось таке, чим Джон із Майклом були зайняті досі все життя: сидячи на ослінчику, підкидати вгору м'ячик, борюкатися, ходити на прогулянку і повертатися додому без того, щоб по дорозі когось убити — когось велетенського, як ведмідь грізлі. Побачити, як Пітер сидить на стільці й нічого не робить — оце диво: в такий час він не міг стримати тріумфального погляду, бо сидіти на місці видавалося йому неймовірно смішною подією. Він хвалився, що іде на прогулянку заради свого здоров'я. Протягом кількох сонць це були його найцікавіші пригоди; а Джон і Майкл також мали захоплюватися ним разом з усіма, бо інакше Пітер би їх суворо покарав.

Він частенько ходив кудись сам-один, а коли повертався, не можна було знати напевно, трапилася з ним якась пригода чи ні. Може, він сам так міцно забував про це, що не міг нічого сказати. І згодом, коли всі вже втрачали надію, — раптом знаходились докази. А бувало й так, що він намеле купу гречаної вовни, — а доказів так і нема. Деколи він приходив додому з забинтованою головою, і Венді туркотіла над ним і промивала йому рану теплою водою, а він тим часом розповідав їй якусь несамовиту історію. Але вона ніколи не вірила йому до кінця — ви ж розумієте. Однак було багато пригод, які, вона твердо знала, відбувалися насправді, бо сама брала в них участь. І ще більше було пригод, правдивих принаймні частково, бо хлопці брали в них участь і запевняли, що все відбувалося насправді.

Щоб усі їх описати, знадобилась би книга такого розміру, як Англо-латинський і латинсько-англійський словник, і тому найбільше, що ми можемо зробити, — це описати одну з багатьох, типову, звичайнісіньку подію на острові. Найважче завдання — що вибрати? Може, вибрати сутичку з індіанцями в Ущелині Ледь-Ледя? Це була дуже цікава сутичка, особливо тим, що Пітер посеред бою зненацька перейшов на бік суперників. Тоді, в Ущелині, коли перемога була все ще під сумнівом і терези схилялися то в один бік, то в другий, він раптом гукнув:

— Я сьогодні індіанець — а ти хто, Дудо?

І Дуда відповів:

— Я теж індіанець — а ти хто, Чубчику?

І Чубчик відповів:

— І я індіанець — а ви хто, Близнюки?

І так далі. І всі вони виявились індіанцями; і, звичайно ж, на цьому бій і скінчився б, якби справжні індіанці не захопилися Пітеровою тактикою і, скориставшись нею, не проголосили себе загубленими хлопчиками, — а як тільки це сталось, обидві сторони з новим завзяттям взялися до бою, ще запеклішого, ніж перед тим.

Ця пригода мала надзвичайний фінал — але ми ще не вирішили, чи це власне та історія, яку треба розповісти. Може, краще було б описати нічний напад індіанців на підземну оселю, коли декілька з них застрягли в дуплавих деревах і їх довелося витягати звідти, наче корки? Або ще можна було б розказати про те, як Пітер врятував життя Тигрової Лілеї в Затоці русалок і як це зробило їх спільниками.

Або можна було б згадати про той торт, що його пірати приготували для хлопчиків, щоб ті з'їли його і отруїлися на смерть; як пірати підступно підкладали торт то в одне хитре місце, то в інше; але Венді щоразу встигала вихопити його дітям з-під носа, так що з часом торт утратив свою принадність, зачерствів як камінь, і тоді вже хлопчаки використовували його як снаряд, а Гак одного разу в темряві перечепився об нього і впав.

Чи розповісти про пташок, друзів Пітера, а особливо про Птицю-Небилицю, яка гніздилася на дереві, що нависало над затокою, і якось гніздо впало в воду, а Птиця й далі сиділа на яйцях, і Пітер віддав наказ, щоб ніхто не смів її тривожити? Це дуже мила історія, що доводить, якою вдячною може бути пташка. Але якщо вже розповідати про це, то доведеться додати ще й цілу історію про затоку, що, правду кажучи, потягне радше на дві пригоди, ніж на одну. Коротша пригода, і до того ж неординарна, — це спроба Майстриньки Дзеньки за допомогою кількох вуличних фей доправити вплав сонну Венді на велетенському плавучому листку до материка. На щастя, листок вчасно потонув, Венді впала у воду, прокинулась і попливла назад. Або, знову ж таки, можна було б вибрати поєдинок Пітера з левами, коли він стрілою намалював на землі довкола себе коло і дражнив звірів, щоб змусити їх перетнути лінію; і хоч він чекав кілька годин, а решта хлопчаків і Венді тим часом, затамувавши подих, сиділи на деревах і спостерігали, — жоден лев на насмілився прийняти виклик Пітера.

Яку ж із цих пригод вибрати? Найкращий вихід, напевно, — кинути жереб.

Так я й зробив, і випала затока. Це майже те саме, що випала б ущелина або торт, або листок Дзеньки. Звичайно, я міг би кинути жереб ще раз і вибрати найкраще з трьох; однак, мабуть, найсправедливіше буде залишити затоку.

Розділ 8. Затока русалок

Якщо ви заплющите очі і вам пощастить, то зможете побачити розпливчасті ставки у прекрасних пастельних барвах, що виділяються на темному тлі. І якщо потім заплющити очі ще сильніше, ці ставки набирають обрисів і барви стають такі яскраві, що наступної миті спалахують. І якраз перед тим, як вони спалахнуть, можна побачити затоку. Це найпростіший спосіб дістатися до неї з материка, лише на одну неповторну мить; а якби цю мить розтягнути ще на мить, то можна було б побачити піну прибою і почути спів русалок.

Діти частенько проводили тут, у затоці, довгі літні дні, вони весь час плавали і пірнали, бавилися з русалками у воді, і всяке таке. Тільки не треба думати, що русалки з ними приятелювали: навпаки, серед найбільших розчарувань Венді було і те, що за весь час, відколи вона на острові, жодна русалка не промовила до неї жодного доброго слова. Коли вона нечутно підкрадалася до краю затоки, тоді могла тільки побачити їх — мало не два десятки — особливо на Скелі Маронера[2], де во-ни любили вигріватися на сонці, ліниво розчісуючи свої коси, чим страшенно дратували Венді. Або ще вона підпливала до них ближче, скрадаючись, ніби "навшпиньки", — але вони помічали її і тут же пірнали, вдаряючи хвостами по воді, щоб оббризкати її аж ніяк не випадково, а навмисне.

З хлопчиками вони обходились так само — зі всіма, окрім, звичайно, Пітера, який міг годинами теревенити з ними на Скелі Маронера і навіть, бувало, коли русалки розіграються, сідав їм на хвости.