Пітер Пен і Венді - Сторінка 10

Спочатку ледь чутний, що його міг би заглушити навіть опалий на землю листочок, він поступово наближався, гучнішав і ставав виразніший:

"Цок-цок, цок-цок, цок-цок..."

Гак затремтів усім тілом і аж підскочив.

— Крокодил!— закричав він і щодуху дременув геть. Боцман подався слідом за ним.

То й справді був крокодил. Він поминув червоношкірих, що вже йшли назирці за рештою піратів, і поплазував далі за Гаком.

І ось на моріжку знову з'являються хлопчаки. Але цього вечора на них чигає ще одна небезпека. Раптом вони бачать Хвалька, що геть захеканий мчить до них, а за ним женеться зграя вовків. Язики звисають мало не до землі, а від голосного завивання просто жах бере.

— Рятуйте! Рятуйте!—'— зарепетував Хвалько, повалившись на землю.

— Що ж діяти? Що діяти?..

Ну як тут не згадати добрим словом Пітера! Такий він мав вплив на хлопців, що в цю скрутну хвилину вони звернулися думкою до нього.

— А що вдіяв би Пітер?— запитали всі разом. І майже тут-таки відповіли самі собі:

— Пітер зробив би їм страшні очі між ногами! А тоді вигукнули:

— То робімо ж, як Пітер!

Треба вам сказати, що це найпевніший спосіб відстрашити вовків. Отож усі як один хлопчаки пригнулися й грізно подивились на вовків крізь розставлені ноги. Та мить тяглася нескінченно довго, але за нею була перемога: тільки-но вони рушили вперед у цій страхітливій позі, як усі вовки підібгали хвости й чкурнули геть.

Хвалько підвівся з землі, І хлопчакам здалося, що в очах у нього й досі відбиваються вовки. Та насправді то було щось інше.

— Ой хлопці, яку прекрасну пташину я бачив у небі!— вигукнув

Хвалько, коли вони стривожено з'юрмилися навколо нього.— Велику білу пташину. Вона летить сюди.

— А що ж то за пташина, як по-твоєму?

— Не знаю,— тихо відказав Хвалько.— Тільки з вигляду вона дуже стомлена й весь час жалісно стогне: "Бідолашна Венді!"

— "Бідолашна Венді"?

— А-а, згадав!— ту ж мить вихопився Задавака.— Атож, є такі птахи, що звуться вендями.

— Гляньте, вона летить!— вигукнув Чубчик, показуючи на небо. Венді вже була майже над їхніми головами, і вони добре чули її

жалісний стогін. Та от здаля долинув і пронизливий голосочок Дзінь-Брязь. Тепер ревнива фея облишила й удавати приязну і накидалася на свою жертву з усіх боків, щоразу боляче щипаючи її.

— Гей, Дзінько!— загукали здивовані хлопчаки. У відповідь Дзінь продзвеніла:

— Пітер звелів вам застрелити цю вендю!

Серед загублених хлопчаків не заведено брати під сумнів Пітерові накази.

— Як Пітер звелів, так і зробимо!— дружно вигукнули довірливі хлопчаки.— Нумо мерщій по луки та стріли!

Усі, крім Базіки, шмигонули в свої дупла. А він лишився на місці, бо мав лука при собі. Дзінь побачила це і вдоволено потерла свої крихітні рученята.

— Ну ж бо, Базіко, не барися!— підганяла вона його.— Ото зрадіє Пітер!

Базіка похапцем наклав на лук стрілу.

— Стережися, Дзінько!— гукнув він і вистрілив.

Венді, тріпочучи, мов пташка, впала додолу із стрілою у грудях.

Розділ шостий

ДІМ-ДОМОК

Простосердий Базіка стояв, мов звитяжець, над тілом Венді, а тим часом інші хлопчаки, вже озброєні, вискакували із своїх дерев.

— Опізнилися!— гордо вигукнув Базіка.— Я вже підстрелив її, цю вендю. Ну й хвалитиме ж мене Пітер!

— Дурноверхий йолоп!— обізвалася згори Дзінь-Брязь і майнула геть з очей.

Та ніхто не почув її. Усі обступили Венді, і, коли добре придивилися, запала моторошна тиша. Якби серце Венді билося, вони неодмінно почули б його.

Перший порушив мовчанку Задавака.

— Це не пташина,— злякано мовив він.— Здається, це... дівчинка.

— Дівчинка?— перепитав Базіка і затремтів.

— А ми вбили її,— хрипко сказав Хвалько. Усі поскидали шапки.

— Тепер я розумію,— сказав Чубчик.— Вона летіла до нас разом з Пітером.— І він скрушно повалився додолу.

— Нарешті Пітер знайшов дівчинку, щоб піклувалася про нас,— озвавсь один із Близнюків.— А ти вбив її.

їм було жаль Базіки, але ще дужче жаль самих себе. Тож, коли він ступив був до них, усі відвернулися.

Обличчя Базіки було бліде мов крейда, але повівся він з гідністю, якої доти ніхто в ньому не помічав.

— Так, я вбив її,— мовив він замислено.— Коли, бувало, дівчатка ввижалися мені вві сні, я звичайно казав: "Матусю, матусю". А коли вона зрештою справді з'явилася, я її застрелив.

І він поволі рушив геть.

— Не йди!—з жалем гукнули хлопці.

— Мушу йти,— відказав він, увесь тремтячи.— Я так боюся Пітера.

Саме в цю трагічну мить вони почули звук, від якого їхні серця сполохано тьохнули. То було Пітерове кукурікання — в такий спосіб він завжди давав їм знати, що повертається додому.

— Пітер!— хором вигукнули хлопчаки.

— Сховаймо її!— прошепотів хтось.

Вони квапливо заступили Венді. Тільки Базіка лишився осторонь.

Знову пролунало дзвінке "кукуріку", і ось уже перед ними став сам Пітер.

— Привіт, хлопці!— гукнув він.

Вони розгублено віддали йому честь, і знову запала мовчанка. Пітер насупив брови.

— Ось я й повернувся,— уже починаючи сердитись, сказав він,— то чого ж ви мовчите?

Хлопчаки порозтуляли роти, але вітальні вигуки наче застрягли в них у горлі. Пітер не звернув на це уваги, бо дуже квапився потішити їх приємною звісткою.

— Чудові новини, хлопці!— вигукнув він.—Нарешті я знайшов вам матусю!

Усі так само мовчали. Почувся тільки глухий удар об землю: то Базіка упав на коліна.

— Хіба ви не бачили її?— запитав Пітер уже трохи стривожено.— Вона ж полетіла сюди.

— Ой леле!— тихо мовив чийсь голос.

— Який злощасний день!— докинув ще один. Базіка підвів голову.

— Пітере,— спокійно заговорив він,— я покажу тобі, де вона. Та всі, як і раніш, заступали Венді від Пітерових очей. Отож Базіка сказав:

— Ану, Близнюки, відступіться. Нехай Пітер побачить.

Тепер уже всі посунулись назад, і Пітер побачив мертву Венді. З хвилину він дивився на неї, не знаючи, що діяти.

— Померла,— розгублено мовив він.— Мабуть, їй страшно, що вона померла.

Вн подумав, як добре було б оце тепер узяти та й поскакати собі геть на одній нозі, неначе в якійсь веселій грі,— ген-ген звідси, щоб не бачити цієї мертвої дівчинки й ніколи більш до неї не вертатися. Коли б він таке зробив, то й усі хлопці залюбки поскакали б за ним. ' і Але в грудях у Венді була стріла. Пітер витяг її і обернувся до своєї ватаги.

— Чия стріла?— суворо запитав він.

— Моя, Пітере,— відказав Базіка, стоячи на колінах.

— О підлий убивця!— вигукнув Пітер і заміривсь на нього стрілою, наче кинджалом.

Базіка не зрушив з місця, а сміливо розхристав груди.

— Бий, Пітере,— твердо мовив він.— Бий несхибно. Двічі підносив Пітер стрілу, і двічі рука його опускалася.

— Не можу,— з розпачем у голосі сказав він.— Щось спиняє •мою руку.

Всі вражено подивились на нього. Тільки Хвалько, на щастя, в цю мить позирнув на Венді.

4 — Дивіться!— гукнув він.— Дивіться на дівчинку Венді... на її руку!..

То було справжнє чудо: Венді підняла руку. Хвалько нахиливсь до неї і шанобливо прислухався.

— Здається, вона сказала: "Бідолашний Базіка!"— прошепотів він.

— Вона жива,— коротко підсумував Пітер.

— Дівчинка Венді жива!— тут-таки вигукнув Задавака.

Тоді Пітер став навколішки біля Венді й побачив свій ґудзик, якого подарував їй. Пригадуєте, вона почепила той ґудзик на ланцюжок, що його носила на шиї.

— Погляньте,— мовив він,— стріла влучила ось сюди. Це мій цілунок, я сам дав його Венді. І він урятував їй життя.

— Я пам'ятаю, які цілунки,— негайно обізвався Задавака.— Ану дайте глянути. Атож, це таки цілунок.

Та Пітер не чув його. Він умовляв Венді швидше одужувати, обіцяючи показати їй русалок. Відповісти йому Венді, звісно, не могла, бо була ще непритомна, зате згори до нього долинуло якесь квиління.

— Чуєте? Це Дзінька,— сказав Чубчик.— Вона плаче, що Венді не померла.

І хлопчаки розповіли Пітерові про Дзіньчин злочин. Ще ніколи не бачили вони свого ватажка таким розгніваним.

— Слухай, ти, Дзінь-Брязь!— гукнув він.— Я тобі більше не друг. Забирайся від мене назавжди!

Фея злетіла йому на плече й почала проситися, але Пітер скинув її геть. І тільки тоді, коли Венді знову підняла руку, він зглянувся на Дзіньку й сказав:

— Ну гаразд, не назавжди, але на цілий тиждень.

Ви гадаєте, Дзінь-Брязь відчула вдячність до Венді за те, що вона підняла руку і врятувала її від суворої кари? Де там! Навпаки — їй ще дужче засвербіли руки боляче щипнути Венді. Дивовижні вони створіння, ці феї. Пітер розумів їх найкраще, отож не раз і лупцював.

Та що ж було діяти з Венді в такому тяжкому стані?

— Несімо її до нас додому,— запропонував Чубчик.

— Атож,— підхопив Задавака.— Дівчаток завжди несуть до себе додому.

— Ні-ні,— заперечив Пітер.— Не чіпайте її. Так буде нечемно.

— Саме це я й хотів сказати,— знов озвався Задавака.

— Але ж і так її залишити не можна,— сказав Базіка.— Якщо вона тут лежатиме, то помре насправді.

— Звісно, помре,— погодився Задавака.— Але іншої ради немає.

— Є, чом немає,— сказав Пітер.— Збудуймо навколо неї дім. Усі радісно підтримали його.

— Тож хутчій до діла,— звелів Пітер.— Несіть найкраще, що в нас є. Перетрусіть усі наші речі. Та не баріться!

І вмить усі стали заклопотані, мов кравці напередодні бучного весілля. Гасали туди й сюди, тягли хто ковдру, хто подушку, хто в'язку хмизу на дрова. Аж раптом, не знати й звідки, з'явилися... Джон і Майкл. Вони насилу переставляли ноги, а то й зовсім спинялись і тут-таки засинали стоячи. Тоді прокидалися, ступали ще один-два кроки й знову засинали.

— Джоне,— хлипав Майкл,— прокинься, Джоне! Де наша Нена, га, Джоне? А де наша матуся?

Джон протирав очі й бурмотів:

— То, виходить, ми й справді літали...

Можете собі уявити, як вони зраділи, коли побачили Пітера.

— Здоров, Пітере!— в один голос гукнули обидва.

— Здорові!— приязно відповів Пітер, хоча вже геть забув їх. До того ж він був дуже заклопотаний, бо саме в цей час обмірював кроками Венді, щоб визначити, який їй потрібен дім. Ні-ні, він не забув, що там ще мають вміститися стіл та стільці.

Дон і Майкл зацікавлено спостерігали.

— А Венді що — спить?— запитали вони.

— Спить...

— Слухай, Джоне,— сказав Майкл.— Треба збудити її, і нехай приготує нам вечерю...— І в цю мить побачив кількох загублених хлопчаків, що чимдуж тягли гілля на будівництво.— Ой, ти поглянь, Джоне!— вражено вигукнув хлопець.

— Чубчику,— звелів Пітер так владно, як тільки міг,— ану пристав до діла й цих двох, хай теж будують дім.

— Зараз, капітане!

— Будувати дім?— здивовано спитав Джон.

— Еге ж, для Венді,— відказав Чубчик.

— Для Венді?— не вірячи власним вухам, перепитав Джон.— Та хто вона така? Звичайнісіньке дівчисько!

— Тим-то ми й служимо їй,— пояснив Чубчик.

— Ви? Служите Венді?

— Авжеж,— озвався Пітер.— І ви теж.