Пітер Пен і Венді - Сторінка 18

Вони не мали ні найменшого сумніву, що він теж полетить разом з

ними, хоч, правду кажучи, в ту мить їм було до нього байдуже.

Такі-бо всі діти: задля нових вражень вони ладні покинути най-рідніших людей.

— Летіть собі,— відказав Пітер, гірко всміхаючись. Усі враз кинулись збиратися в дорогу.

— А тепер, Пітере,— сказала Венді, гадаючи, що залагодила все якнайкраще,— перш ніж вирушати, випий-но свої ліки.

їй дуже подобалось напувати хлопчаків ліками, і вона часом навіть перебирала міри. Звичайно, то була всього-на-всього вода, але Венді наточувала її з гарбузового бутелька, перед тим струснувши його й ретельно відлічуючи кожну краплину,— отже, та вода докон-

че мала набути цілющих властивостей. Та цього разу Венді так і не дала Пітерові ліків: відмірявши скільки треба, вона звела на нього очі, і раптом серце в неї боляче стиснулось.

— Збирайся ж бо, Пітере!— мало не закричала вона, вся затремтівши.

— Ні,— відказав Пітер, удаючи байдужого.— Я не полечу з вами, Венді.

— Полетиш, Пітере.

— Ні.

І щоб показати Венді, що все те ніскілечки його не турбує, Пітер почав вистрибувати по кімнаті й весело награвати на сопілках. Довелося Венді поступитися своєю гордістю й бігати слідом за ним.

— Слухай, Пітере, ми знайдемо твою маму!— умовляла вона його.

Та якщо в Пітера й була колись мати, то тепер йому анітрохи не бракувало її. Він давно вже звик обходитись без матері. Просто викинув думки про неї з голови, а коли й згадував щось, то тільки погане.

— Ні,— рішуче відмовився він.— Вона, мабуть, вважатиме мене за дорослого, а я хочу завжди залишатись маленьким хлопчиком і знати тільки свої забави.

— Але ж, Пітере...

— Ні.

Тож довелося сказати іншим:

— Пітер з нами не летить.

Пітер не летить! Усі мовчки втупили в нього очі. Кожен тримав на плечі подорожній ціпок з почепленим на нього клуночком. І найперше їм спало на думку, що коли Пітер не хоче летіти сам, то тепер, мабуть, не дозволить і їм.

Одначе Пітер був надто гордий, щоб так вчинити.

— Якщо ви знайдете своїх матерів,— похмуро мовив він,— бажаю, щоб вони вам сподобались.

Це було сказано з таким презирством, що більшість хлопчаків почала вагатись. Обличчя їхні, здавалося, промовляли: "А чи не робимо ми дурниці, що хочемо летіти хтозна-куди?"

— Ну що ж,— знову озвався Пітер.— Не будемо метушитись, не будемо рюмсати. Прощавай, Венді.— І подав їй руку, наче хотів сказати: ідіть уже собі, бо в мене й без вас чимало клопоту.

Хоч-не-хоч, а довелося Венді потиснути йому руку, бо з усього було видно, що "наперстка" він не прийняв би.

— Ти не забуватимеш вчасно міняти білизну, Пітере?— спитала

Венді, усе ще не відходячи од нього. Вона завжди була дуже прискіплива щодо білизни.

— Ні.

— І щодня питимеш ліки?

— Так.

Начебто все було сказано, і тепер настала ніякова пауза. Та не такий був Пітер, щоб зрадити себе перед очима інших.

— Дзінь-Брязь, ти готова?— гукнув він.

— Готова, готова!

— То лети вперед.

Дзінь шаснула в найближче дупло, та за нею ніхто не встиг, бо саме в цей час пірати пішли в навальний наступ на червоношкірих. Нагорі, де досі все було так тихо, розляглися зойки і брязкіт зброї. Зате внизу вмить запала мертва тиша. Всі стояли, порозтулявши роти з несподіванки. Потім Венді опустилася навколішки й простягла руки до Пітера. І враз, наче за подмухом вітру, руки всіх інших теж про-стяглися до нього. Вони безмовно благали його не залишати їх у біді. А Пітер схопив свою шпагу — ту саму, що нею, як він казав, порішив Старого Кока,— і в очах його спалахнула жага до бою.

Розділ дванадцятий

ДІТЛАХІВ ПОЛОНЕНО

Пірати напали мов грім з ясного неба. Отже, безсовісний Гак напевне вдався до якихось підступів, бо інакше жодному білому годі застукати червоношкірих зненацька.

За неписаними законами війни в лісових хащах червоношкірі завжди мають нападати перші. З притаманною їм хитрістю вони звичайно роблять це перед світанком, бо добре знають, що о цій порі бойовий дух білих геть пригасає. А білі ще звечора отаборяються за високим частоколом десь на узгірку, попід яким неодмінно має текти струмок: адже всім відомо, що без води будь-який табір приречений на загибель. Там вони й очікують нападу. Недосвідчені новачки неспокійно тупцяють по сухому галуззю, стискаючи в руках пістолі, зате бувалі в бувальцях вояки спокійнісінько сплять собі аж до останньої досвітньої години. Тим часом розвідники червоношкірих упродовж цілої довгої чорної ночі, мов змії, плазують у темних хащах довкола табору, та так, що ніде ані шелесне. Густі чагарі змикаються за ними так тихо, наче то й не люди повзуть, а кроти під землею. Лише вряди-годи серед цього безгоміння розлягається покрик койота — то котрийсь із червоношкірих подає умовний сигнал своїм невидимим товаришам. Вони й собі озиваються тим-таки звуком, і дехто з них робить це куди краще, ніж самі койоти.

Так минають пронизливо-холодні нічні години, сповнені довгого чекання, майже нестерпного для блідолицих новачків. Та досвідченим воїнам усі оті моторошні звуки й ще моторошніша тиша анітрохи не вадять, а навпаки — вказують на те, що до світанку ще далеко й можна спати спокійно.

Капітан Гак добре знав, що саме такий віддавна заведений звичай, отож, порушуючи його, аж ніяк не міг виправдати себе невіданням.

Що ж до хоробрих малмалів, то вони цілком звірилися на Гакову чесність, і все, що вони робили того вечора, різниться від його підступних дій, як небо від землі. Справді-бо, вони не припустилися жодної похибки, що могла б кинути тінь на добру славу їхнього племені.

Завдяки своїй дивовижній чуткості, що водночас і захоплює, і вкидає в розпач цивілізованих людей, червоношкірі виявили на острові піратів, як тільки під ногою першого, що ступив на берег, хруснула суха галузка. І зараз же по тому залунали покрики койотів. Хоробрі розвідники в мокасинах, назутих задом наперед, потайки обнишпорили кожну п'ядь землі між тим місцем на березі, де Гак висадив свою команду, і підземною оселею. Вони знайшли там лиш один узгірок над струмком. Отже, Гак не мав іншого вибору: він мусив отаборитися на тому узвишші й перечекати там ніч.

Отак досконально все розваживши, червоношкірі позагорталися в свої укривала й незворушно, як і личило справжнім мужчинам, стали на варту над підземною оселею, чекаючи, коли настане година сіяти смерть серед блідолицих ворогів.

Вони сиділи, не склепляючи очей, і мріяли про те, як на світанку випустять душу з ненависного Гака, і там-таки й напав на них зненацька той зрадливий лиходій. Згодом поодинокі вцілілі розвідники оповідали, що він і не спинився біля узгірка, на якому мав отаборитись, хоча не міг не бачити його в надвечірніх сутінках. Йому, як видно, й на думку не спадало чекати, доки на нього нападуть. Він навіть не став дожидати досвітку, а йшов навпростець з єдиним наміром: напасти негайно.

Що могли вдіяти приголомшені розвідники? Вони ж бо звикли воювати в зовсім інший спосіб! Отож вони безпорадно плентали слідом за піратами й раз по раз відчайдушно кричали койотами, виказуючи себе ворогові й тим прирікаючи на неминучу загибель.

Разом з відважною Тигровою Лілеєю несло варту з десяток її най-добірніших воїнів. Вони перші й побачили віроломних напасників, що раптом вигулькнули з хащів і посунули на них. Вони ще мали час наготуватись до бою і дати ворогові гідну відсіч — досить було швидко підхопитися на ноги. Але це суперечило б прадавнім звичаям червоношкірих. Племінні закони забороняють доблесному воїнові виказувати подив перед лицем білих. Отож, хоч яку страшну небезпеку являла собою несподівана поява піратів, хоробрі малмали ще довгу хвилю не зрушали з місця, і на їхніх обличчях не зворухнувся жоден м'яз. Вони поводилися так, наче вороги прийшли на їхнє запрошення. І лише після того, мужньо віддавши данину звичаєві, похопилися до зброї, і повітря розітнули їхні бойові погуки. Та було вже запізно.

Мені бракує слів, щоб змалювати ту криваву січу. В ній загинув майже весь цвіт малмальського воїнства. Та не всі полягли невідом-щені. За Худим Вовком пішов на той світ Олф Мейсон, що ніколи вже не турбуватиме мореплавців у Вест-Індських морях. Разом з ним наклали головами і Проноза Джо, і Прудкий Терлі, і Хорт Фо-герті.

Терлі необачно підвернувся під томагавк грізному Ягуарові, який потім пробився крізь кільце піратів разом з Тигровою Лілеєю та жалюгідними рештками червоношкірого війська.

Які ж почуття посідали капітана Гака в годину його Тріумфу? О, як хотіли б дізнатися про це його вірні пси, що важко відсапувались і витирали кров з кинджалів! Вони стояли оддадік, де він не міг дістати їх своїм гачком, і крадькома позирали на цього— великого звитяжця. Він мав би душі не чути з радості, але на його обличчі цього не відбивалося: воно було, як завжди, похмуре й непроникне. Отак він і стояв сам-один, відсторонившись від своїх поплічників і тілом, і душею.

Для Гака нічний бій ще не завершився. Він-бо вийшов полювати не на червоношкірих. То були всього-на-всього бджоли, яких треба викурити з дупла, щоб дістатися до меду. Йому потрібен був Пітер Пен, і Венді, і вся їхня ватага, але передусім — Пітер Пен.

Пітер був зовсім маленький хлопчик, тож навіть дивно: звідки б ото в Гака така ненависть до нього? Щоправда, колись він одрубав Гакові руку й кинув її на поживу крокодилові, і потім той крокодил по п'ятах переслідував Гака, важачи на його життя.

Та навіть і цим навряд чи можна виправдати таку непримиренну й люту жадобу помсти. Просто було в Пітері щось таке, що вкидало піратського капітана в нестримний шал. Не хоробрість, і не врода, і не...

А втім, не будемо гратися в хованки — адже я добре знаю, що воно таке, отож доведеться сказати й вам: то була Пітерова самовпев-. неність.

Саме вона дратувала до нестями капітана Гака, так що аж починав сіпатись його залізний пазур, а ночами він схоплювався з ліжка, неначе його покусали блощиці. Поки був живий Пітер, злощасний капітан почував себе, мов той лев у клітці, в яку залетів горобець.

І ось тепер він розмірковував над тим, як пробратися до підземної оселі: чи то корчувати дерева, чи то пропихати в дупла своїх псів. Він озирнув піратів доскіпливим оком, вибираючи серед них найхудіших. Ті злякано скулилися, бо добре знали: капітан не спиниться й перед тим, щоб пропихати їх крізь дупла жердинами.

А що ж тим часом роблять дітлахи? Востаннє ми бачили їх, коли знадвору долинув брязкіт зброї і всі вони немов закам'яніли, порозтулявши роти й благально простягши руки до Пітера.