Пітер Пен і Венді - Сторінка 3

Я, Джордж Дарлінг. Mea culpa, mea culpa '.— Колись він вивчав у школі латинську мову.

Отак вони сиділи вечір у вечір, пригадуючи собі ту лиховісну п'ятницю, так що зрештою всі подробиці того дня назавжди закарбувались у їхній пам'яті й аж проступили із зворотного боку, як ото обриси профілю на перекарбованій монеті.

— Якби ж то я не прийняла отого запрошення в гості до будинку номер двадцять сім!— тужливо проказувала місіс Дарлінг.

— Якби ж то я не вилив своєї мікстури в Ненину миску!— підхоплював містер Дарлінг.

"Якби ж то я прикинулася, що мені сподобалась та мікстура!"— промовляли зволожені Ненині очі.

— І все тому, що я надто люблю ходити в гості, Джордже.

— І все тому, що я надто люблю жартувати, серденько.

"І все тому, що я надто чутлива до всяких дрібниць, мої любі хазяїне і хазяйко".

А тоді хтось із них чи й усі разом починали плакати, і Нена скрушно думала: "Ой правда, правда, даремно вони взяли за няньку собаку!" І не раз не хто інший, як містер Дарлінг, утирав їй очі своєю хусткою.

— Ну й негідник же він!— вигукував містер Дарлінг, і Нена сердито гавкала, вторуючи йому.

1 Моя вина, моя вина (лат.).

Одначе місіс Дарлінг ніколи не лаяла Пітера. Щось у правому кутику вуст не давало їй узивати хлопчиська лихими словами.

Отак вони й сиділи у спорожнілій дитячій кімнаті, зворушено пригадуючи кожну подробицю того моторошного вечора. А почався він так буденно, точнісінько так само, як сотні інших вечорів.

Нена приготувала Майклові воду для купелі й понесла його на спині до ванної.

— Не хочу йти спати!— репетував він так, наче й досі вірив, що останнє слово буде за ним.— Не хочу, не хочу! Нено, ще ж нема шостої години! Та слухай же, Нено, ось я не буду більш тебе любити! Ти чуєш, не хочу я купатися, не хочу, не хочу!

Тим часом до кімнати зайшла місіс Дарлінг, убрана в білу вечірню сукню. Вона навмисне одяглася раніше, бо Венді дуже любила дивитись на неї у вечірній сукні та намисті, яке подарував їй Джордж. На руці в місіс Дарлінг був браслет Венді — вона попросила доньку позичити його на вечір. Венді дуже любила позичати матері свій браслет.

Місіс Дарлінг побачила, що двоє старших дітей граються, вдаючи її саму й тата при народженні Венді. Джон саме говорив:

— Я радий сповістити вас, місіс Дарлінг, що ви стали матір'ю!— І то таким тоном, яким, можливо, й справді говорив свого часу сам містер Дарлінг.

Венді затанцювала з радості, так само як, можливо, зробила тоді справжня місіс Дарлінг.

Потім народився сам Джон і оголосив про це ще тріумфальніше, бо вважав, що так і годиться, коли народжується хлопець. Аж тут з'явився після купелі Майкл і також захотів народитись, але Джон безцеремонно відказав, що з них уже досить дітей.

Майкл мало не заплакав.

— Нікому я не потрібен!— гірко мовив він.

Звісна річ, жінка у вечірній сукні не могла знести такого.

— Мені потрібен,— сказала вона.— Я так хочу третьої дитини!

— Хлопчика чи дівчинку?— запитав Майкл, ще не вірячи.

— Хлопчика.

І Майкл миттю опинився в неї на руках...

Здавалося б, така дрібниця. Але тепер, коли містер і місіс Дарлінги разом із Неною згадували про це, воно не було для них дрібницею — адже того вечора вони востаннє бачили Майкла в дитячій кімнаті.

Вони пригадували далі.

— Це ж тоді я влетів до кімнати, мов буревій?— запитував містер Дарлінг, тепер зневажаючи себе за це.

...Він і справді влетів тоді, мов буревій. Та, мабуть, йому можна це пробачити. Він так само одягався, збираючись у гості, і все було добрі поки не дійшло до краватки. Незручно навіть таке казати, але цей чоловік, який знав геть усе про акції та облігації, не завжди міг дати собі раду з власною краваткою. Часом вона скорялась йому без опору, але траплялися дні, коли для всіх у домі було б куди краще, якби він переступив свою гордість і почепив на шию краватку-самов'язку.

Той день видався саме такий.

Містер Дарлінг влетів до дитячої кімнати, вимахуючи зібганою неслухняною краваткою.

— Що сталося, таточку, любий?

— Що сталося?! — заволав він, таки справді заволав.— А те, що вонг> знов не хоче зав'язуватись!— У голосі його почулися небезпечні глузливі нотки.— Де завгодно — тільки не в мене на шиї! На кульці, що на ліжку, зав'язується! Разів із двадцять зав'язав! А на шиї — ні! Не хоче — та й годі!

Гадаючи, що місіс Дарлінг ще не досить вражена, він суворо провадив далі:

— Попереджую тебе, матінко, що поки ця краватка не зав'яжеться в мене на шиї, ми не підемо сьогодні в гості. А якщо я не піду сьогодні в гості, я не служитиму більше в конторі. А якщо я не служитиму більше в конторі, ми , гобою помремо з голоду, і дітей наших викинуть на вулицю.

Та навіть і це не зворушило місіс Дарлінг.

— Ану дай я сама спробую, любий,— сказала вона.

За тим він, власне, і прийшов. Отож місіс Дарлінг своїми чарівними прохолодними руками швидко зав'язала на ньому краватку, а тим часом діти стояли поруч і спостерігали, як вирішується їхня доля. Іншому чоловікові, може, й не сподобалося б, як легко зробила це місіс Дарлінг, та містер Дарлінг мав незлобливу вдачу. Він безтурботно подякував дружині й ураз забув про свій недавній гнів. А за мить уже витанцьовував по кімнаті з Майклом на плечах...

— Як весело нам тоді було!— мовила місіс Дарлінг, пригадуючи це тепер.

— Останні наші веселощі!— простогнав містер Дарлінг.

— А пам'ятаєш, Джордже, як Майкл раптом запитав мене: "Мамо, а де ви зі мною познайомились?"

— Пам'ятаю, аякже!

— Такі любі діти були, правда, Джордже?

— І наші діти, наші, а от тепер їх нема!

...Веселощі скінчилися, коли до дитячої кімнати повернулася Нена і, як на те, містер Дарлінг наштовхнувся на неї і убрався в шерсть. Він був у нових-новісіньких штанях, а до того ще й перших в його житті з шовковою тасьмою по боках, отож навіть губу прикусив, щоб не заплакати з досади. Звичайно, місіс Дарлінг тут-таки вичистила штани просто на ньому, одначе він знов завів мову про те, що негоже тримати за няньку собаку.

— Джордже, та Нена справжнє золото!

— Воно-то так, але часом мені не дає спокою підозра, що вона бачить у наших дітях щенят.

— Та ні ж бо, любий, я певна, що вона розуміє, яка між ними різниця.

— А от я не певен,— глибокодумно промовив містер Дарлінг.— Аж ніяк не певен.

Дружина відчула, що саме тепер слушна нагода розказати йому про незваного гостя. Спершу містер Дарлінг зневажливо скривився, та коли вона показала йому тінь, споважнів і замислився.

— Не знаю, хто б це міг бути,— сказав він, пильно розглядаючи тінь,— але, судячи з вигляду, напевне, якийсь негідник...

— Ти пам'ятаєш, люба,— мовив містер Дарлінг, і далі пригадуючи події того вечора,— ми з тобою все міркували про це, коли до кімнати зайшла Нена з Майкловою мікстурою. Тепер тобі, Нено, ніколи більш не носити в зубах ту пляшечку з мікстурою. І винен у цьому я.

Хоч загалом містер Дарлінг був чоловік твердої вдачі, проте з мікстурою тоді він, безперечно, схибив. Коди й були в нього якісь вади, то це насамперед переконання, що він усе своє життя мужньо ковтав ліки. Отож тепер, коли Майкл почав ухилятися від ложки, яку тримала в зубах Нена, він докірливо сказав:

— Ну ж бо, Майкле, будь молодцем!

— Не хочу! Не хочу!— верещав Майкл.

Місіс Дарлінг пішла принести йому шоколадку, але містер Дарлінг сказав, що це слабкодухість.

— Не потурай йому, матусю!— гукнув він навздогін їй.— Коли я був такий, як ти, Майкле, то, було, вип'ю мікстуру й ке писну. Ще й дякував: "Спасибі вам, добрі мої тату й мамо, за те, що купуєте мені ліки, щоб я не хворів".

Він і сам вірив у те, що казав, і Венді, яка вже перевдяглася в нічну сорочечку, також повірила йому й докинула, підбадьорюючи Майкла:

— Тату, адже та мікстура, яку ти часом п'єш, іще гидкіша, правда?

— Куди гидкіша!— хвацько відповів містер Дарлінг.— І коли б та

мікстура десь не заподілася, я б зараз залюбки випив її, щоо полизати тобі приклад, Майкле.

Не можна сказати, що мікстура справді десь заподілася,— він сам якось серед ночі заліз на стілець та й сховав її на шафі. Та містер Дарлінг не знав, що віддана Ліза знайшла ту пляшечку й поставила назад на його поличку у ванній кімнаті.

— А я знаю, де вона, тату!— вигукнула Венді, завжди рада прислужитися.— Зараз принесу!— І вибігла з кімнати, перш ніж батько встиг її спинити.

Хоч як це дивно, але містер Дарлінг враз підупав духом.

— Джоне,— сказав він, аж здригаючись,— ти не уявляєш собі, яка це отрута. Щось таке гидке, липке й нудотно-солодке.

— Та це ж раз — і випив, тату,— весело озвався Джон, і ту ж мить до кімнати влетіла Венді, несучи склянку з мікстурою.

— От бачиш, я вмить обернулась!— захекано мовила вона.

— Бачу, що не барилася,— відказав на це батько з нищівною чемністю, що відскочила від Венді, мов горох від стіни.— Тільки спершу Майкл,— з притиском додав він.

— Ні, спершу тато,— заперечив Майкл, що мав недовірливу вдачу.

— Мене може занудити, ти ж знаєш,— погрозливо промовив містер Дарлінг.

— Не бійся, тату,— сказав Джон.

— Придерж язика, Джоне!— цитькнув на нього містер Дарлінг. Венді геть спантеличилася.

— А я гадала, тату, що це для тебе пусте.

— Не в тім річ,— відказав батько.— Вся річ у тім, що в моїй склянці більше, ніж у Майкла в ложці.— Його доброчесну душу роздимало обурення.— А це несправедливо. І нехай мене хоч ріжуть, а я все одно казатиму, що це несправедливо!

— Тату, я чекаю,— холодно мовив Майкл.

— Дуже добре. Я теж чекаю.

— Тато боягуз.

— Ти сам боягуз.

— Я не боюся.

— І я не боюся.

— Ну, то випий мікстуру.

— Ну, то випий ти.

У Венді сяйнула чудова думка.

— А чом би вам не випити обом воднораз?

— Авжеж,— погодився містер Дарлінг.— Ти готовий, Майкле?

2 1М8-6

17

Венді полічила: "Раз... два... три!"— і Майкл випив мікстуру. А містер Дарлінг тим часом заховав свою склянку за спину. З Майклових уст вихопився відчайдушний крик люті.

— Ой тату!— вигукнула й Венді.

— Що "тату"?— запитав містер Дарлінг.— Перестань верещати, Майкле. Я збирався випити, але... але не вийшло.

Аж страх брав, як усі троє дітей дивилися на нього,— так, наче зовсім його не шанували.

— Ось послухайте лишень,— благально мовив містер Дарлінг, коли Нена пішла до ванної.— Мені оце спав на думку чудовий жарт. Я виллю свою мікстуру в Ненину миску, а вона подумає, що то молоко, і вип'є!

Мікстура і справді кольором скидалася на молоко.