Піти й не повернутись - Сторінка 2

Їх відділяли не більше сотні кроків, Зоська щосили смиконула деревце, і те нерівно зламалося біля самого кореня. Не спробувавши навіть обламати на ньому гілля, вона стрибнула з обриву і перекинула над водою цю хистку малонадійну опору.

Зоська все-таки встигла, хоча й замочила коло берега ноги, в лівому чоботі неприємно захлюпало, але тепер, напевно, можна було відважитися. Недовго думаючи і майже фізично відчуваючи наближення того чоловіка, вона ступила на кривий кінець деревця й замахала руками.

Їй удалося зробити лише три несміливі квапливі кроки, як верхівка деревця, підігнувшись, зісковзнула із закрайка, й Зоська опинилася у воді.

Це було жахливо в її становищі. Збагнувши, що все пропало, вона інстинктивно кинулася до недалекої й такої недосяжної тепер криги. Але ноги її у воді раптом втратили опору, дно похилилося вбік, вона кинулася у воду майже до середини, з жахом відчувши, як пругка течія вдарила її в стегна, загрожуючи звалити з ніг. І тоді крізь шум скаламученої тілом води, звідкись згори почулося:

— Зосько, стій! Ти що, здуріла?

"Антон?"

Перелякана, збентежена, вона кинулася від глибини і завмерла у воді, упізнавши голос того, кого менше всього сподівалася зараз почути. Та помилки не могло бути — спритно стрибнувши з обриву, Антон підхопив з води деревце й розмашисто кинув його мокрою верхівкою їй у руки.

— Ану, тримай! Я потягну…

Вона вже й сама подолала досить сильну на глибині течію й, поволі переборюючи переляк, вхопилася за гілля деревця, за яке дуже потяг Антон і виволік її з води.

— Давай сюдиі Ось, на сухе… Ех ти, дурненька! Хіба так можна кидатися?

— Ой злякав же ти мене… І звідки ти взявся?

— Узявся. Хіба так можна? Тут глибина — о! — відміряв він собі долонею до грудей, і вона, ледь стримуючись, щоб не задрижати від холоду, глянула йому в обличчя. Ні, їй не здалося, це справді був він, партизан із третього взводу Голубін, якого вона кілька днів тому почала звати Антоном.

— А я дивлюся, наздоганяє хтось. Так злякалася, що… Серце ледве не вискочить.

— Намокла дуже? Ну, звичайно! Ану, швидко за мною! — скомандував він. — Бігом. Тут село десь було.

Вона не перечила, зразу ж піддавшись його владній вимогливості, тим більше, що вимогливість ця була їй порятунком, вона й сама відчувала, що так недовго й задубіти на вітрі. Вилізши на обрив, він побіг понад річкою кудись по заплаві ліворуч, і вона, ледве витримуючи холод, який обпалював ноги й низ живота, побігла слідом.

— Руками, руками отак! — показав він, замахавши на бігу руками. — Угору — вниз! Угору — вниз! Грійся!

Ріка повернула до лісу, темна стіна якого відійшла й повільно зникла в пітьмі, десь там же зникли покручені прирічкові вільхи. Вони бігли по заплаві в напрямку низеньких чагарників, які темніли на снігу, й вона відчувала, як дедалі дужче німіють ноги в мокрих обважнілих чоботях; спідничка спочатку мокро ляпала, потім стала твердіти на морозі, рукавички її лишилися в річці, і рук вона майже не відчувала.

— Звідки ти взявся? Тебе що — послали за мною?

— Так, послали. Заспокойся. Ти ж така розвідниця, що…

— А що?

— Та нічого. Добре, що встиг, а то б…

Вона все ще не могла подолати збентеженості, зрозуміти, чому він опинився тут, за десять кілометрів від табору. Коли її посилали в цю дорогу, не було й мови про Голубіна, готували на завдання її одну. Та ось він тут, і перше її здивування швидко стало радістю. Це була приємна для неї несподіванка, аби тільки не той її недоречний переляк, який по-дурному штовхнув її в річку. Але хто знав, що це Голубій, а не який-небудь поліцай чи німець. Приймаючи докір, Зоська винувато мовчала. Холоднеча все дужче сковувала її руки, ноги вище колін дуже горіли, наче обпечені, всередині, щоправда, від тривалого бігу ставало тепліше, однак вона відчувала, що зупинятися не можна. Біг — її порятунок, особливо коли там, попереду, село, може, там вона зігріється.

I Зоська покірно бігла поруч з цим несподіваним її рятівником, з яким тільки вранці розлучилися біля табірної кухні. Вона сказала йому, що побачаться не так скоро, може, через тиждень чи два. Вона не могла сказати, куди і за чим її відправляють. Голубін, проте, щось зрозумів, насторожився, навіть спробував притримати її за рукав, але Зоська вирвалася й уже із стежини помахала йому рукавичкою. Після того як загін перебазувався на південь Сухого болота і вона почала допомагати Степаниді поратися на кухні, цей Голубін частенько зупинявся біля неї, то привітається, то пожартує, зо два рази вони навіть недалеко пройшлися удвох, і вона подумала, що, може, слід було б йому натякнути, куди вона йде. Але тоді, біля кухні, вона нічого не сказала, а потім їй було не до Голубіна, години три вона просиділа в штабі, слухала інструктаж начальника розвідки Дозорцева, вивчала паролі для зв'язку зі своїми людьми в селах, пароль-пропуск через зону сусідньої партизанської бригади. Звісно, дорога була не близька, все потрібно було вивчити напам'ять — там запитати не буде в кого, і з Голубіним вона більше не бачилася.

Щоб Зоська не відставала, Антон уповільнював біг і широким розгонистим кроком із хрускотом топтав підмерзлу траву заплави, впевнено вів Зоську в сутіння снігової ночі. Вона хотіла сказати, що їй треба за річку, але стримала себе — тепер справді потрібно було спершу обсохнути, і вона майже з радістю вхопилася за цю його товариську допомогу, що виявилася вельми доречною. А вона, дурна, боялася.

— Тут десь село було. Забув, як називається. Кандибівщина, здається. Не чула такого? Вона мовчки покрутила головою.

— Що, добре викупалася? Ану? — він скинув рукавиці й ляпнув її рукою по спині й нижче. — Жакетка начебто суха. Спідниця тільки. І ноги. Ану, скоріше! Ширше крок, мала! — бадьоро скомандував він.

— Там так глибоко! Ніколи не думала, — сказала вона, тихенько цокаючи зубами.

— Глибоко, звичайно. Це ж не влітку. Треба коло ліска переправлятися, а ти он куди кинулася.

— Я й хотіла біля ліска. Але ж… заблудилася.

— Я так і подумав. Ще не вийшла із зони, а вже заблудилася. Як же ти будеш там, розвідниця?

Що вона могла на це сказати? Початок справді вийшов невдалий, могло бути й гірше, коли б не приспів він. А може, без нього вона була б обережнішою й не полізла б отак раптом у річку? Але заблудилася з власної вини, тут уже звинувачувати не було кого, тут сама винна…

2

Хвилину вони мовчки бігли підтюпцем. Зоська нетерпляче вдивлялася в сутінки, прагнучи крізь рідке мерехтіння сніжинок помітити перші прикмети села, та села все ще не було. Навіть не починалося поле, під ногами так само слалася-шурхотіла некошена болотна трава. Антон почав роздивлятися на всі боки й навіть озирнувся назад, де в сутіні тьмяніло щось високе, схоже на пагорб із хвойним гайком. Напевно, цей пагорб тут був єдиною прикметою на їх болотному шляху, й Антон, раптом зупинившись, з прикрістю вилаявся:

— А ти, холера! Ось куди зайшли! Це ж Круглий пагорб. Село збоку лишилося.

Зоська розпачливо зітхнула, вона — ледве стояла на, здавалося, зовсім відмерзлих ногах, у грудях аж гірко, так стомилася, а руки й особливо ноги, вище колін геть чисто задерер'яніли від холоду. Спідничка швидко змерзлася й жорстко муляла стегна.

— Що ж тепер робити? — розгублено сказала вона, спинившись і відчуваючи, що виходу, мабуть, нема, що, напевно, доведеться їй замерзати на цьому болоті.

— Холера! — сердився Антон. — Треба ж… Думав, цей пагорб ліворуч, а він… Наробила ти біди з цією річкою.

Він бубонів незадоволено, з явним докором, і вона теж хотіла сердито крикнути, що все через нього, що коли б він не з'явився за її плечима, вона б не кинулася по-дурному в цю прокляту річку, пошукала б десь інший перехід. А то сам її злякав, загнав у крижану воду і ще й докоряє. Її стримало щось від сварки, вона відчувала тут і свою провину й тому, затамувавши кривду, коротко кинула:

— Гаразд! Уже сама як-небудь…

Однак у голосі її забриніли сльози, він, мабуть, відчув це і змовк, раптом знову задивившись в сутінки. Щось там засіріло поодаль, але вона не могла розгледіти що — задубілими пальцями протирала очі.

— Чекай! — сказав Антон. — Дивися, стіжок ніби? Правда! Ану, бігом!

Вона зрозуміла й навіть побачила в сірих вітряних сутінках сизі верхи стіжків на болоті під самісінькими кущами. Передній стіжок був зовсім близько, за якихось півсотні кроків — кривобокий, з засніженим верхом і чорною палицею в ньому, він був для неї порятунком; нічого іншого зараз, мабуть, не можна було придумати. Антон перший підбіг до стіжка й, обмацавши його, почав енергійно висмикувати сіно.

Підбігши слідом, Зоська теж сунула в жорстке шерхітливе сіно свої задубілі руки. Але присипане снігом, промерзле сіно так зляглося в цьому стіжку, що ніяк не піддавалося їхнім рукам. Антон, як не старався, за десять хвилин висмикав лише невеличку ямку — далі сіно не висмикалося.

— Холера! Злежалося, не видереш! Ану, смикай, тут м'якше, — показав він місцину, а сам пішов за стіжок до іншого.

Зоська, схоже було, геть чисто заклякла, хоча біля стіжка мовби трохи затишніше од вітру, однак її мокрі ноги й стегна прихопив мороз так, що вона ледве трималася. Руки, правда, стали грітися в сіні, з трав'яних надр якого разом із духмяними пахощами ніби подихало накопичене за літо тепло. Вона уже ладна була втиснутися в неглибоку виямку, коли здалеку почувся приглушений Антонів голос:

— Гей, сюди йди! Чуєш? Топай сюди…

Це прозвучало піднесено, навіть бадьоро, вона зразу ж відчула надію і, кинувши на сніг жменю сіна, побігла до сусіднього стіжка. Там стояв Антон, який, махнувши рукою, зник десь, наче забіг за стіжок.

— Сюди! Лізь сюди, — почула вона, коли підбігла ближче й ледве помітила в сутіні чорну дірку в круглому боці стіжка, звідки чувся глухуватий Антонів голос:

— Навіщо смикати, коли готове кубло є. Ану, лізь. Хоча зачекай — я вилізу.

Він задом виповз із нори, і вона не довго думаючи пірнула головою в її духмяну темряву, що була хоч якоюсь схованкою від пронизливого вітру. Зоська вже зовсім задубіла й не сподівалася коли-небудь зігрітися.

— От і будемо сушитися. Що — холодно? — подобрілим голосом питався він, влізши слідом і шурхаючи, сіном біля виходу. — Нічого! Надихаємо, знаєш, як тепло стане.