Піти й не повернутись - Сторінка 8

Тут же була й дорога з продавленим до піску свіжим слідом од саней.

— Доброго дня, — насторожено відповів приймак, тримаючи в руці шмат хліба з покладеним на нього салом. Зараз уже обоє вони тривожно дивилися на Антона, який спокійно запитав:

— По дрова приїхали?

— Та от треба, — непевно сказав приймак і поклав на жінчині коліна хліб, який та відразу ж прибрала в білу полотняну торбу. Антон ступив ближче і ногою поштурхав тяжкий сосновий окоренок, що ледве ворухнувся на снігу.

— Ну й товщина! Як ви здужали таку?

— Ото два мужики та щоб не здужали! — несподівано охоче озвалася молодиця. З сосняка, підперезуючись старою вірьовочкою, вилазив ще один чоловік, не молодого віку, з коротенькою, густо посивілою борідкою.

— Для будови, напевне? — здогадався Антон.

— Підвалина для хати. Згнила, знаєте, матеріал був невдалий. Звісно, при цареві ще будувалися, — доброзичливо, без найменшої настороженості загомонів старий і після короткої паузи спитав обережно: — Здалеку будете, пане-товаришу?

— Здалеку, — сказав Антон, — одразу відчуваючи невпевненість бороданя щодо "пана-товариша". Однак прояснювати це питання Антон не збирався. — А ви звідки будете?

— Та он зі Стеблівки.

— Авжеж, зі Стеблівки ми, — підтвердила молодиця. Приймак мовчав, насуплено, спідлоба позираючи, вивчав непрошеного лісового гостя.

— А він теж зі Стеблівки? — запитав Антон, кивнувши у його бік.

— Теж, еге. Чоловік мій, — усміхнулася молодиця, і звабливі ямочки означилися на її рожевих щоках.

— І давно чоловік?

— Он на спаса одружилися.

— Незрозуміло, — сказав Антон і, зиркнувши на прикритою полою кожушка полотняну торбу з харчами, подумав: пригостять чи ні? Хоча, поки не з'ясують, хто він — пан чи товариш, — пригощати, мабуть, не будуть.

Але він не спішив розкривати себе, він дивився на молодицю з симпатичними ямочками на щоках і на її чоловіка, зовсім ще молодого хлопця, котрий, якби не війна і деякі пов'язані з нею обставини, напевно, ще зачекав би одружуватися. Молодиця ж із такою закоханою лагідністю позирала на нього, що Антон відчув заздрість. Холера на них — іде війна, люди гинуть, страждають, а ці ось одружуються і навіть надумали міняти підвалину. Не дурень, однак, цей хлопець у чумарці.

— Ну їж, їж, Петрику. На ось тобі, любий, — хатнім голосом промовляла молодиця перед своїм Петром. Антон відвернувся.

— А Стеблівка ця ваша де? В якому напрямку? — запитав він у бородатого.

— А от якраз на узліссі. Отут недалеко.

— А туди що буде? — кивнув він у той бік, де зникала не позначена санним слідом дорога.

— А туди Замошшя, Гузи… Потім це, як його… — забувся бородатий.

— Ну, Суглинки ще, — підказала молодиця.

— Та ні, не Суглинки. — Суглинки он де, збоку. А туди Загладіно, от!

— І Загладіно, і Суглинки, і Острівець — усе в тій стороні, — наполягала на своєму молодиця, не злазячи з саней. Її приймачок почав мовчки жувати хліб із салом, все ще насторожено поглядаючи на Антона. Антон уже зрозумів, у якому напрямку слід було йти, і, щоб не виказати свого наміру, перестав питати про села. Запитав про інше:

— Чужі в селі є?

Бородатий із приймаком перезирнулися, молодиця вколола його здивованим поглядом.

— Так це, пане-товаришу, — почав бородатий. — Це як вважати. Коли німці, так нема начебто, а поліцаї бувають. І партизани бувають.

— Зрозуміло, — сказав Антон. — Дали б хліба, чи що.

— Ой, так у самих же мало, — зазирнула в торбу молодиця, але дістала окраєць і, відрізавши від нього невеликий кусень, подала йому.

— А сальця не буде?

— Ну якого ще вам сала! Самим ось по шматочку.

— Маню, дай чоловіку, — з добрістю підказав бородатий, і Маня, не виймаючи рук із торби, відрізала там довгастий шматочок білого сала.

— Отепер дякую, — сказав Антон.

— Пробачте. Ми це… Думали, — почав і несподівано замовк бородатий.

Нічогісінько ви не думали, помислив Антон, пошкодували просто. Не скажеш, то й не дадуть, це він засвоїв давно. Він скинув рукавицю і сунув хліб із салом у кишеню кожушка. Бородатий невеличкий на зріст чоловічок знизу вгору відкрито без страху позирав на Антона, видно по всьому, не від того, щоб порозмовляти зі свіжою людиною в лісі. Він тільки не міг, напевно, збагнути, хто цей чоловік і як треба вести розмову. Нарешті чоловічок не стримався:

— Ви це пробачте, все-таки цікаво: партизан ви чи, може, з поліції будете?

— А чому це тебе цікавить? — здивувався Антон із трохи прямолінійного в таких випадках запитання.

— Ну, бачу, зброя у вас. Зброя, вона, звісно, в моді тепер, але….

Антон машинально сунув руку за пазуху, далізасунув рукоятку нагана. Всі троє з недожованими кавалками в роті чекали його відповіді.

— А я — людина. Людина просто. Це що — погано?

— Воно не погано. Але, знаєте… Тепер так не буває.

— Ось він же, мабуть, теж не партизан? — показав Антон на принишклого приймака. — І ніби не поліцай ще. І живе ж? І, бачу, жити збирається, коли надумав підвалину міняти.

— Це! — зневажливо махнув рукою бородатий і ліктем підтягнув штани. — Яке це життя! Хіба це життя. Удень бійся, уночі бійся…

— А чого ж він не візьме гвинтівку? Та не піде в ліс? Щоб не він, а його боялися?

— От, от, от! — раптом недобре закудкудакала в санях молодиця і зіскочила в сніг. Відставивши випещений зад, сварливо випнулася перед Антоном і замахала руками. — От! От! Я так і знала, агітаторщик! Він його спокушати буде! І слухати не слухай його. Ого! В ліс! А може, в нього характер не той. А може, він убивати нікого не хоче? Він лагідний, він курки не скривдить, а то в ліс!

— Ну годі тобі! — ліниво озвався приймак і щоки його почервоніли, мабуть, від цього її заступництва.

— А от не годі! Теж мені партизан знайшовся! — все дужче роздратовувалася молодиця. — Сам, як недобитий вовк, по лісах шастає, й інших зманює. І ще хліба йому дай… Іди, звідки прийшов!

— Ма-аню, та стихни ти! — знову спробував утихомирити її приймак. — А то візьму і надумаю…

Маня на мить збентежилася, але відразу ж ще більше, розлютовано накинулася на чоловіка:

— Ах ти, недоносок! Тільки спробуй! Я тобі надумаю! Я тобі покажу! Давно тебе від Параски відводила, так тепер у ліс.

Починалися сімейні чвари, слухать які Антон не мав часу, обернувся й пішов по своєму сліду назад. Вони там усе ще сварилися, чути було жіноче галасування, але він не оглядався, він думав: дивовижна ця справа — війна. Він давно вже не чув такого от сварливого жіночого крику й одвик від усяких сімейних клопотів, майже забув, як колись ятрили його душу часті сварки матері з дружиною старшого брата, з яким вони теж ремонтували тоді свою стару хату в містечку, міняли цю саму підвалину і перекривали один бік даху дранкою. Останні перед війною роки Антон удома бував не часто, їздив по селах, збирав із селян податок, заробляв не так багато, але на хліб і горілку вистачало. В нього було чимало знайомих у районі, не було відбою від дівчат, кожна з яких, напевно, охоче вийшла б за нього заміж. Але одружуватися він не поспішав, йому вистачало їх без одруження, гадав, що встигне. Дома з невеликим господарством, коровою і городом управлялася турботлива, працьовита мати, заночувати й попоїсти він міг у будь-якому селі, роботою своєю загалом був задоволений, хоча вона й завдавала йому клопоту, але Антон відчував, що призвичаївся до неї характером, не розм'якав, як інші, коли слід було виявити твердість і стягнути з нехлюїв на користь держави стільки, скільки їй належало по закону. Спуску він не давав нікому, і за це його поважало начальство в районі, колгоспники теж поважали чи, може, побоювалися, але для нього це однаково. Гірше було з тими знайомими, що від нього не залежали і над ним не стояли, такі чомусь його недолюблювали й обминали на вулиці, хоча йому було наплювати на них, з ними він не мав діла. У нього була голова на плечах і не гірше за інших розумів, що добре, а що погано. Він не вважав, що сам дуже розумний, — просто він знав, що потурбуватися за справу загальну знайдуться десятки ін ших, а турбуватися про нього не буде ніхто, якщо він сам за себе не потурбується. Тому він робив так, як розумів, наскільки це, звісно, було можливо, і не любив, коли змушували робити всупереч його волі. Щоправда, на початку цієї проклятої війни все пішло не так, як завжди і не так, як би хотів він, але тут нічого не вдієш. Почалося з того, що якось в кінці минулої зими у вікно хати Голубіних вночі тихенько постукали, Антон розчинив двері, в кухню зайшли чоловік шість озброєних людей. У передньому він не одразу впізнав районного начальника НКВС, з яким до війни трохи приятелював і думав, що той тепер десь далеко на сході. Але він виявився поблизу і в той свій прихід запропонував Антону вступити у партизанський загін. Антонові це не дуже сподобалося, він уже готувався до нової роботи, механіком на лісопильні, та, почувши, що в загоні багато знайомих, наважився, спакував торбу і за кілька днів був у призначеному місці під лісом. Спочатку він займався ремонтом зброї, підібраної на полях боїв із німцями, а потім сам узяв у руки гвинтівку. І пішло-завертілося — став командиром взводу, охоронцем командира загону і от докотився до рядового, що, ніби зголоднілий вовк, як сказала молодиця, шастає по темних лісах, не дає спокійно людям спати.

Він скоро прямував поміж сосен до рову, а в ньому все росла, підступала до серця туга за звичайним, сіреньким, як у всіх чи більшості, мирним селянським життям, під дахом, зі своєю сім'єю, з такою от запальною молодичкою поруч, щоб без страху, війни — у злагоді й мирі.

Але він лише безнадійно зітхнув — таким це було далеким і таким недосяжним. Добре отак мріяти тому, у кого є хоч яка-небудь гарантія стосовно життя — в нього ж не було жодної гарантії взагалі. Він ні на що не сподівався, бо знав, що не сьогодні, так завтра гаряча куля розпластає його на засніженій траві й справі кінець.

Добре ще, коли поховають по-людськи. А то ніхто й не знайде, і він лежатиме під снігом до самої весни. Якщо зголоднілі за зиму вовки й лисиці не поростягують його довгі кістки по своїх лісових схованках.

Зоську він побачив ще здалеку, та терпляче очікувала біля рову, де він залишив її, і Антон, зупинившись, махнув двічі рукою — давай, іди сюди!

7

Вони трохи збочили від рову і незабаром прийшли до неширокої лісової доріжки, присипаної свіжим, не стоптаним ногами снігом.