Південноморські оповідання - Сторінка 12

Переходячи зі шхуни на човен, він підпалив її. Порох та динаміт він уладнав так, щоб усе підірвалося воднораз. Наші заливали вогонь, — та дарма! Шхуна злетіла в повітря, вся наша здобич пропала, а вбитих було більше, ніж коли. І досі, хоч я вже старий, мені сняться часом тяжкі сни, і я чую, як той помічник кричить: "Атю їх, атю!" Голосно так, гучно: "Атю їх, атю!" Зате всіх їхніх, що були на березі, побито. Помічник виплив у море своїм човником, і всі ми думали, що він загине. Де ж такій трісочці з чотирма людьми встояти проти океанських хвиль?

Та минув місяць, і одного ранку, якраз у проміжку між двома зливами, ввійшла до нашої лагуни шхуна й кинула кітву перед самим селищем. Король та старшини довго радились і постановили за два чи три дні напасти на шхуну. А тим часом ми своїм звичаєм удали, що раді бачити білих, і підпливли до шхуни, навантаживши човни всячиною: кокосовими горіхами, курми, поросятами. Та скоро ми зблизились, як ударять вони з рушниць! Ми втікати! Обернувся я — і побачив того самого помічника, що ото вихватився в море маленьким човником. Він пританцьовував і кричав нам услід: "Атю їх, атю!"

Опівдні три невеликі човни з білими відпливли від шхуни і пристали до берега. Вони ввійшли в селище і стріляли всіх, хто їм попадався на очі. Побили й поросята та кури. Кому з нас пощастило врятуватись, ті повтікали з атола в лагуну. Оглядаючись, бачили ми, як горять наші хати. Надвечір ми зустрілися з човном утікачів із Нігі — це селище таке на північний схід відсіля, коло протоки Нігі. Ото вони тільки й урятувалися з цілого селища: його спалила друга шхуна, що ввійшла до протоки Нігі.

Коли смеркло, ми попливли на захід до Паулу. Десь опівночі почувся жіночий крик, і незабаром нас оточила ціла купа човнів. То було все, що зосталося від Паулу, бо третя шхуна, ввійшовши в протоку Паулу, пустила й те селище на попіл.

Як бачите, той помічник зі своїми чорними хлопцями не втонув. Вони добились до Соломонових островів, і там він розказав своїм білим братам, що сталося на Улонзі. І його брати надумались піти й покарати нас, і вони прийшли трьома шхунами і знищили троє наших селищ.

Що нам було робити? Вранці повіяв вітер, і дві шхуни наздогнали нас посеред лагуни. Вітер був сильний, і вони затопили багато наших човнів. Рушниці тріщали безперестанку. Як летюча рибка перед меч-рибою, розсипались ми хто куди, і так було нас багато, що тисячами пощастило нам сховатись на острівцях круг атолу.

А шхуни все ганялися й ганялися за нашими човнами по лагуні. Вночі ми таки викрались від них. Але другого дня, чи там ще за день-два, шхуни знову приходили і ганяли нас по лагуні з краю в край. І так тривало довго. Ми вже не рахували й не згадували своїх утрат. Правда, нас було багато, а їх мало. Але що з того?

Я сидів у човні — одному з двадцятьох човнів, повних людей, що не боялися смерті. Ми напали на найменшу шхуну. Відтіля посипалися кулі. Білі кидали в нас динамітом, а як динаміт увесь вийшов, стали поливати нас окропом. І рушниці не стихали. Чиї човни потонули, ті втікали вплинь, а кулі їх доганяли, і вони йшли на дно. А помічник пританцьовував на кораблі і кричав: "Атю їх, атю!"

Всі хатини, навіть на щонайменших острівцях, погоріли. Ні поросяти, ані курки не залишилося. В наші криниці накидали вони трупів та коралових уламків. Нас було двадцять п'ять тисяч душ на Улонзі, поки ті три шхуни не прийшли. Тепер нас уже хоч п'ять тисяч, а тоді, як шхуни відійшли, лишилося тільки три тисячі.

Кінець кіпцем шхунам набридло ганятися за нами то туди, то сюди, і вони пішли в Нігі, на північний схід. Звідти вони спустили дев'ять човнів і гнали нас усе на захід, усе на захід. Жодного острівця вони не минули, і нікуди нам було від них подітись, бо навіть уночі їхні шхуни та човни ставали в один ряд через усю лагуну і пильнували, щоб хто часом не втік їхньої кари.

Але так не могло тривати вічно, бо лагуна невелика, і всіх нас, хто ще живий зостався, загнано на крайню, останню мілину. Далі було відкрите море. Нас було десять тисяч. Ми густо обсіли всю мілину, аж до лінії прибою.

Було так тісно, що лежати ми не могли. Ми стояли один при одному, плече з плечем. Два дні вони держали нас так, і помічник вилазив на щоглу та, глузуючи з нас, кричав: "Атю їх, атю!" Ми вже каялися, що місяць тому зачепили його та його шхуну. їсти в нас не було чого, і ми стояли на ногах два дні й дві ночі. Малі діти вмирали, старі та немічні вмирали, поранені вмирали. А найгірше, що ми не мали води напитись, і два дні сонце нас пекло, і затінку не було ніякого. Багато чоловіків і жінок заходили в океан і топились, і хвилі морські виносили їхні труни на берег. З'явилися ще отруйні мухи. Дехто з чоловіків підпливав до шхуни, але всіх їх звідти постріляли. А ми, ще живі, гірко каялися, що так високо неслися і напали тоді на шхуну з трьома щоглами, яка прийшла до нас на ловитву.

Третього дня до нас під'їхали човником шкіпери трьох шхун і помічник. Озброєні рушницями та револьверами, вони почали переговорюватися з нами. їм набридло, сказали вони, вбивати нас. А ми їм на те відказали, що гірко каємось і ніколи вже не зачепимо білого, і на знак покори ми посипали собі голови піском. Тут жінки та діти зчинили плач та лемент, благаючи води, і якийсь час через них не чути було, що кажуть білі. Потім ми розчули, що за кару нам призначено. Ми повинні були три шхуни навантажити копрою та трепангами. Що ж, довелось на це пристати, бо нам треба було води, ми знесиліли, стратили мужність… Ми зрозуміли, що в бою ми діти проти білих, схожих відвагою на дияволів. Як переговори дійшли до краю, помічник устав і почав знову глузувати з нас і кричати: "Атю їх, атю!" А ми тоді одпливли й кинулися шукати води.

Багато тижнів працювали ми, виловлюючи та висушуючи трепангів, збираючи кокосові горіхи та виробляючи копру. Вдень і вночі курів дим над усіма островами Улонгу. Так каралися ми за свій нерозважний вчинок. Ніколи не забути тих днів, бо тоді ми збагнули, що не можна робити шкоди білим.

Аж нарешті прийшла та хвилина, коли трепангів та копри на шхунах зібралося досить, а на наших пальмах нічого вже не зосталося. Тоді три шкіпери та помічник закликали нас на розмову. Вони сказали: ми раді, що ви засвоїли нашу науку. А ми їм відповіли в тисячне, може, що каємось і присягаємо ніколи більше так не чинити. І знову посипали собі голови піском. Тоді шкіпери сказали, що все це гаразд, а от вони зовсім нас хочуть на добро напутити і тому залишають нам свого диявола, щоб ми кожного разу, як нам захочеться чимось пошкодити білому, згадували про них. Помічник ще раз узяв нас на кпини і крикнув: "Атю їх, атю!"

Потім шістьох наших — ми думали, що вони вже досі мертві,— привезено з одної шхуни на берег. А шхуни розпустили вітрила і попрямували протокою в море, до Соломонових островів. Шістьох наших, що були ото на шхуні, перших убив диявол, насланий від білих.

— Уклюнулася страшна хвороба? — перебив я, догадавшіїся, на яку штуку пустилися білі. Очевидно, на шхуні була якась пошесть, кір абощо, і бранців зумисне заражено.

— Авжеж, страшна хвороба, — провадив далі Оті.— То був невблаганний диявол. Найстаріші люди не чували про такого. Хто з жерців був іще живий, тих ми повбивали, бо вони нічого не могли йому зробити. Пошесть усе ширилась. Я вже казав, що гам, на мілині, було нас іще десять тисяч. А як минула хвороба, зосталося лише три тисячі. Горіхи всі витрачено на копру, і зайшов голод.

— Ну, а цей от чоловічок, купець, — закінчив Оті,— він чортзна-що. Він стерво, від нього смердить. Він собака, хорий собака, і мухи обсіли собаку. Ми не боїмося цього купця. Але ми боїмося, що він білий. Ми знаємо, що таке вбити білу людину, за цей хорий собака, якби що сталося, оступляться його брати. Білі б'ються, як дияволи. Ми не боїмося клятого купця. Він інколи мучить канаків, і канакам хочеться вбити його. Але канаки пам'ятають про диявола. Канаки чують, як кричить помічник: "Атю їх, атю!" — і канаки не займають купця.

Оті настромив на гачок шматок макрелі, вирвавши його зубами із живої ще рибини, і гачок з принадою, поблискуючи у воді, пішов на дно.

— Акули відпливли, — зауважив Оті.— Певне, ми наловимо багато риби.

У нього потягло. Він схопив удлище, і незабаром на дні човна затріпалась, роззявляючи рота велика тріска.

— Сонце вій устав, і я занесу дарунок тому клятому купцеві велика риба, — сказав Оті.

ПОГАНИН

Я стрівся з ним уперше під час урагану. Нам довелося перебути ураган на одній шхуні, але вперше глянув я на нього і помітив лише тоді, як корабель уже розбився вщент. Безперечно, я бачив його й раніше, на палубі, поміж іншими матросами-канаками, та не звернув ніякої уваги, бо на "Маленькій Жанні" було такії багатенько люду. Окрім вісьмох чи там десятьох канаків, білого капітана, його помічника, комірника та шістьох пасажирів, що містилися по каютах, взяла шхуна в Рангіроа[31] вісімдесят п'ять палубних пасажирів — паумотців і таїтян. То були чоловіки, жінки й діти, кожна сім'я з кошиками, не кажучи вже про матраци, укривала, клунки з одежею…

Сезон добування перлів на островах Паумоту вже скінчився, і ловці верталися на Таїті. Ми, шестеро привілейованих пасажирів, були з фаху скупники перлів: двоє американців, китаєць А-Чун (найбіліший з усіх китайців, що я бачив!), один німець, один польський єврей і я.

У цьому сезоні нам пофортунило, і ми не мали на що скаржитись; задоволені були й ті вісім десятків пасажирів, що розташувалися на палубі: всі добре заробили і солодко марили про відпочинок на Папіїті.

Звичайно, на "Маленькій Жанні" було забагато пасажирів. Тоннажність її була лише 70 тонн, і капітан не мав права навантажувати її навіть десятою часткою того люду, що на ній зібрався. Опріч того, в трюмі повно було перлових мушлів і копри. Просто диво, як то ще матроси примудрялися на шхуні поратись! На палубі ніде було ступити. Матроси мусили пробиратися вздовж поруччя, а вночі вони ступали по сонних пасажирах, що живим килимом укривали палубу, сплячи мало не один на одному. А свині, а курчата, а мішки батату, а в'язки кокосів та бананів, розвішані скрізь, де тільки можна! По обидва боки між фок— і грот-вантами протягнені були линви так низько, щоб гік міг вільно проходити, і на кожній висіло по п'ятдесят низок бананів.

Нічого було й сподіватися на добру плавбу, навіть якщо могла вона скінчитись днів за два-три, — це коли б повіяв сильний південно-східний пасат.