Південноморські оповідання - Сторінка 6

До моногамії Ра-Вату мав певні застереження як з боку економічного, так і з етичного. Крім того, місіонер своєю незгодою нізащо зневажив його. Отже, щоб довести цілковиту незалежність своїх переконань, Ра-Вату замахнувся на Старгерста здоровенною бойовою палицею. Місіонер урятувався тільки тим, що миттю прискочив до Ра-Вату, міцно обняв його і держав так в обіймах, аж поки наспіла допомога. Однак тепер усе те минуло й забулося. Ра-Вату лаштувався перейти в лоно церкви вже не тільки як навернений поганші, але й як навернений полігаміст. Він запевняв Старгерста, що жде лишень, поки вмре його найстарша жінка, дуже хвора.

Джон Старгерст поплив угору по тихій річці Реві в одному з човнів Ра-Вату, і за два дні човен мав доправити його туди, куди сягала водяна дорога, а тоді вернутися назад. Далеко на обрії мріли високі курні верховини, здіймаючись до самого неба. То було пасмо гір Великої Землі. Цілий день Джон Старгерст дивився, очей не зводячи, в той бік. Його брала нетерплячка.

Час від часу він подумки молився. Іноді з ним укупі молився Нарау, тубілець-проповідник, що вихрестився сім літ тому, коли доктор Джеме Елері Браун урятував його від гарячої печі, витративши на нього всього лише кілька плиток тютюну, два бавовняні укривала та велику пляшку цілющого бальзаму. Тільки в останню хвилину, після двадцяти годин самотніх молитов, Нарау врешті почув голос божий, що велів йому йти в гори з Джоном Старгерстом.

— Я йду з тобою, вчителю, — заявив він.

З тихою радістю вітав Джон Старгерст заміри Нарау. Сам господь бог допомагає йому, коли вже така слабкодуха істота, як Нарау, не побоялася йти з ним разом.

— Я, по правді кажу, не одважний; я наймізерніше начиння господнє,— казав Нарау ще першого дня, сівши в човен.

— Ти повинен вірити, твердо вірити, — навчав його місіонер.

Того ж таки дня річкою Ревою вгору вирушив і другий човен. Одначе плив він оддалік, ховаючись, щоб не запримітили його з першого човна. Той човен теж належав Ра-Вату, а сидів у ньому Ерірола, брат у перших і вірний помічник Ра-Вату. Цілу дорогу він тримав у руках маленького кошика, в якому лежав китів зуб. То був чудовий зуб, на цілих шість дюймів завдовжки, довершеної форми і, видно, давній віком, бо трохи зжовк і одсвічував червоним. Він теж належав Ра-Вату. А коли на Фіджі такий зуб починав ходити по руках, відбувалися важливі події. Бо там водився звичай, що той, кому подаровано китового зуба, мусив учинити волю того, хто його подарував, хоч би там що він просив — чи то чоловіка вбити, чи вчинити спілку поміж племенами. І ніколи ще ніхто з мешканців Фіджі не пішов на таку наругу, щоб, узявши зуба, не вволити бажання того, хто його подарував. Траплялося, що прохання не щастило виконати або виконувано з деякою загайною, але наслідки тоді були кепські.

Другого дня надвечір Джон Старгерст доплив майже до верхів'я Реви й зупинився в селищі одного ватажка, що звався Монгондро. Вранці він гадав вирушити пішки разом з Нарау до верховин курних гір, що тепер, зблизька, поблискували, мов зелений оксамит. Старий присадкувато Монгондро був чоловік плохий, привітної вдачі, він трохи недобачав, до того ж мав слонову хворобу. До військових чвар він уже втратив хіть. Монгондро гостинно зустрів місіонера, нагодував потравами з власного столу і навіть завів з ним балачку на релігійні теми.

Маючи допитливий розум, він звернувся до врадуваного Джона Старгерста, щоб той з'ясував йому, як саме повстав світ. Джон Старгерст помітив, що коротка оповідь за книгою Буття про початок світу дуже вразила Монгондро. Кілька хвилин старий курив, не озиваючись і словом. Тоді, вийнявши люльку з рота, скрушно похитав головою.

— Так не могло статися, — промовив він. — Я, Монгондро, за молодих літ умів майструвати. І минало цілих три місяці, поки зроблю було човника, зовсім маленького човника. А ти кажеш, що всю землю й воду створив один чоловік.

— Ні, їх створив бог, єдиний, правдивий бог! — перехопив місіонер.

— Нехай і бог, — міркував Монгондро. — Виходить, що псе: і землю, й воду, й дерева, рибу та ліс, і гори, сонце, місяця та зірки — створено за шість день. Ні, щось воно не так! Кажу тобі, замолоду з мене був спритний майстер, а все-таки доводилося три місяці поморочитись коло одного маленького човника. Все це казка для малих дітей. Жодна доросла людина цьому не повірить.

— А я ж дорослий! — заперечив місіонер.

— Авжеж, ти дорослий. Але мій темний розум не годен збагнути того, у віщо ти віруєш.

— Кажу тобі, я вірю, що все створено протягом шести днів!

— Еге ж, еге ж, — замурмотів, заспокоюючи місіонера, старий людожер.

А коли Джон Старгерст та Нарау полягали спати, в хатину до ватажка тихенько прошмигнув Ерірола і після довгої дипломатичної балачки подав Монгондро китового зуба.

Старий ватажок довго тримав обіруч того зуба. Напрочуд гарний був зуб; спокуса для Монгондро була велика. Але він здогадався, чого проситиме Ерірола за подарунок.

— Ні, ні! Зуб чудовий, що й казати! Хто б не хотів мати такого!

А все ж старий, перепросивши якнайкраще Еріролу, оддав йому зуба назад.

Тільки свінуло, вже Джон Старгерст був на ногах. У чоботях з довгими халявами він швидко ступав стежкою поміж чагарів. Слідком за ним ішов вірний Нарау, а голий провідник, що його послав з ними Монгондро, показував їм дорогу до сусіднього селища. Опівдні вони вже були там. Звідти мав їх вести інший провідник. А за милю позад них крався Ерірола з кошиком за плечима, і в тому кошику був китів зуб. Ще два дні йшов він назирці за місіонером, у кожному селищі пропонуючи ватажкам китового зуба, та всі від нього відмовлялися. Не встигне місіонер вийти з селища, а вже й Ерірола тут; отож ватажки наперед здогадувалися, чого він проситиме, і не хотіли той дарунок брати.

Місіонер та Нарау заглибилися в гори, а Ерірола пішов навперейми мало кому відомою стежкою, випередив їх і перший прибув до володінь Булі з селища Гатоки. Булі, звісно, не знав про те, що невдовзі має прийти й Джон Старгерст. А китів зуб був напрочуд гарний — рідко такі трапляються, незвичайного забарвлення. Запропонував його Ерірола прилюдно. Булі з Гатоки сидів на найкращій із своїх мат, оточений старшими радниками. Троє служок віялами відганяли від нього мух. І він ласкаво погодився прийняти з рук свого вістуна китів зуб, дарунок Ра-Вату, що його приніс у гори Ерірола, брат у перших Ра-Вату.

Розляглися гучні оплески. Радники, вістуни, служки з віялами, всі в захваті вигукували гуртом:

— А! Вої, вої! А! Вої, вої! А табуа леву! Вої! Вої! А мудуа, мудуа, мудуа!

— Незабаром прибуде сюди біла людина, — почав Ерірола, перемовчавши належну хвилю. — Це місіонер, і він прибуде ще сьогодні. Ра-Вату бажає мати його чоботи. Він хотів би подарувати їх своєму доброму приятелеві Монгондро. З чобітьми разом пошле він йому й ноги білої людини, бо Монгондро старий, і зуби в нього кепські. Подбай же, о Булі, щоб разом з чобітьми надіслано й ноги. А тулуб може залишитися й тут.

Булі вже каявся, що прийняв китового зуба. Радість в очах його враз погасла, і він нерішуче оглянувся. Та що ж, подарунка взяв, то нічого не вдієш.

— Що може важити така дрібниця, як місіонер! — підохочував його Ерірола.

— Атож, така абищиця, як місіонер, не варт доброго слова, — відказав Булі, опанувавши себе. — Монгондро матиме чоботи. Рушайте, хлопці, втрьох або вчотирьох, перестріньте місіонера на стежці. Та подбайте, щоб вернулися сюди з чобітьми.

— Запізно вже, — мовив Ерірола. — Чуєш? Він іде сюди.

З густих кущів саме вигулькнув Джон Старгерст, а за ним слідком Нарау.

Переходячи потік, набрав він у свої славетні чоботи з довгими халявами повно води, і тепер за кожним кроком вона дзюркала з них тонкими струмочками. Старгерст поглянув на присутніх променистими очима. Непохитний у своїй вірі, не відчуваючи в завзятті ні страху, ні сумніву, оглядав він селище, і безмежна радість сповнювала його серце. Він знав, що відколи світ настав, нога білої людини не ступала ще сюди, в гірську твердиню Гатоку.

Очеретяні хатини тулилися до прикрих гірських схилів, зазираючи в бурхливу Реву. Обабіч здіймалися до неба стрімкі скелі. У вузьку ущелину сонце заглядало хіба яких три години на добу. Не було тут ані кокосових пальм, ані бананів, хоча буйна тропічна рослинність вкривала гори, залазила в кожну шпарку, чіплялася корінням за найменші розколини. Легкі зелені гірлянди звисали з гострих прискалків. А в далекому кінці ущелини, зриваючися з височини восьмисот футів, ринула могутнім потоком Рева, і повітря в цій скелястій фортеці дрижало та гуло, одзиваючись на ритмічний гуркіт водоспаду.

Джон Старгерст побачив, як із ватажкової хатини вийшов Булі зі своїм почтом.

— Я приніс вам гарну звістку, — привітав їх місіонер.

— А хто тебе послав? — спокійно запитав Булі.

— Бог.

— Такого ймення не знають у Віті-Леву, — осміхнувся Булі.— Над якими островами, селищами, міжгір'ями він панує?

— Він панує над усіма островами, всіма селищами, всіма міжгір'ями, — врочисто відповів Джон Старгерст, — Він володар землі й неба, і я приніс вам його слово.

— А чи прислав він китового зуба? — нахабно запитав Булі.

— Ні, але коштовніше за всякого китового зуба…

— У нас такий звичай, що владарі вимінюються подарунками, посилають китового зуба, — не дав Джонові доказати Булі.— Твій пан скнара і сам ти дурень, коли прийшов у горн без нічого. Ось глянь, щедріший, ніж ти, чоловік випередив тебе.

Сказавши так, він показав китового зуба, що дав йому Ерірола.

Наруа застогнав.

— Це китів зуб Ра-Вату, — прошепотів він до Старгерста. — Я його добре знаю. Тепер ми пропали.

— Гарна річ, — мовив місіонер, гладячи свою довгу бороду та поправляючи окуляри. — Ра-Вату подбав про те, щоб нас тут прийняли як слід.

Але Нарау знову застогнав і відійшов від того, кому так вірно товаришив.

— Ра-Вату скоро прийме Лоту, — сповістив Старгерст. — І вам теж я приніс Лоту.

— Нащо мені твоє Лоту! — згорда відказав Булі.— Я вирішив, щоб тебе ще сьогодні було забито.

Він кивнув до рослявого горянина, і той, поступивши наперед, замірився палицею. Нарау чимдуж метнувся до найближчої хатини, шукаючи захисту серед жіноцтва, і затулився матами, а Джон Старгерст жваво скочив до свого ката і обняв його за шию.

Тепер, урятувавшись на часину від неминучої смерті, він став переконувати дикунів так гаряче, як тільки міг.