Північне сяйво - Сторінка 13

Як вимити волосся; як вибрати, котрий саме колір пасує до іншого; як сказати "ні" так чарівно, щоб нікого не образити; як наносити помаду, пудру, парфуми. Точніше, пані Кольтер не навчала Ліру цих премудростей прямо, але вона знала, що Ліра спостерігає за нею, коли вона сама наносить макіяж, та подбала про те, щоб дівчинка знала, де знаходиться вся косметика, і мала змогу сама досліджувати і випробувати її. Час спливав. Осінь почала переходити в зиму. Іноді Ліра думала про Коледж Джордана, але він здавався маленьким і тихим порівняно з тим сповненим клопотів життям, яке було в неї зараз. Так само часто вона згадувала Роджера і почувалася незатишно, але треба було йти в оперу, чи одягати нову сукню, чи відвідувати Королівський Арктичний Інститут, і вона знову забувала про нього. Коли Ліра прожила тут близько шести тижнів, пані Кольтер вирішила влаштувати коктейль-вечірку. У Ліри було відчуття, ніби є якийсь привід для святкування, але пані Кольтер не розповідала, в чому річ. Вона замовляла квіти, обговорювала закуски та напої з розпорядником і провела цілий вечір, вирішуючи разом з Лірою, кого запросити. — Ми маємо запросити архієпископа. Я не можу його не запросити, хоч він і огидний старий сноб. Лорд Боріел у місті: з ним буде весело. І княгиня Постникова. Як ти думаєш, варто запросити Еріка Андерсена? Цікаво, чи вчасно буде його прийняти… Ерік Андерсен був наймоднішим танцюристом. Ліра й гадки не мала, що це значить "прийняти", але з насолодою ділилася своїми думками. Вона старанно записувала всі імена, які пропонувала пані Кольтер, роблячи неймовірні помилки в їх написанні, а потім викреслювала тих, кого пані Кольтер зрештою відкинула. Коли Ліра лягала спати, Пантелеймон прошепотів з-під подушки: — Вона ніколи не поїде на північ! Вона буде тримати нас тут вічно. Коли ми втечемо? — Поїде, — відповіла Ліра теж пошепки. — Ти її просто не любиш. Але нічого не вдієш — мені вона подобається. І чому б тоді вона навчала нас навігації і всього іншого, якби не збиралася взяти нас на північ? — Щоб ти нічого не підозрювала — ось чому! Ти насправді не хочеш залишатися на коктейль-вечірку й бути милою та приязною. Вона просто робить з тебе якогось ручного звірка. Ліра повернулася до нього спиною й заплющила очі. Адже Пантелеймон мав рацію. Вона була обмежена й затиснута цим ввічливим життям, яким би розкішним воно не було. Вона б віддала будь-що лише за день з її оксфордськими вуличними друзями, з їхніми бійками в Клейбедсі та біганиною вздовж каналу. Одна річ змушувала її бути ввічливою й уважною до пані Кольтер — непохитна надія на поїздку на північ. Можливо, вони б зустріли там лорда Ізраеля. Може, він покохав би пані Кольтер, вони б одружилися та удочерили Ліру, а потім врятували б Роджера від гоблінів. Удень, коли мала відбутися коктейль-вечірка, пані Кольтер відвезла Ліру до модної перукарні, де її неслухняне русяве волосся завили й зачесали, її нігті підпиляли й покрили лаком, а на її очі й губи навіть наклали легкий макіяж, показавши, як це робиться. Потім вони поїхали забрати нову сукню, яку пані Кольтер замовила для неї, і купили нові лаковані туфлі, а після цього повернулися додому перевірити, чи доставлено квіти, і перевдягнутися. — Тільки без цієї сумки, люба, — сказала пані Кольтер, коли Ліра вийшла зі своєї спальні, сяючи від усвідомлення власної вроди. Ліра вже звикла носити всюди маленьку сумку з білої шкіри через плече, щоб завжди тримати алетіометр під рукою. Пані Кольтер, поправляючи букет троянд у вазі, побачила, що Ліра стоїть на місці, й багатозначно показала їй на двері. — О, будь ласка, пані Кольтер, я так люблю цю сумку! — Але не в квартирі, Ліро. Це виглядає безглуздо: носити сумку через плече у своєму власному будинку. Прибери її зараз же, а потім приходь і допоможи перевірити бокали… Не так її настирливий тон, як слова "у своєму власному будинку" змусили Ліру вперто опиратися. Пантелеймон стрибнув на підлогу, негайно обернувшись на тхора, та вигнув спину, стоячи поряд з її ногами у маленьких біленьких шкарпетках. Підбадьорена цим, Ліра сказала: — Але вона нікому не заважає. І це єдина річ, яку мені дійсно подобається носити. Я думаю, вона пасує до… Вона не встигла закінчити речення, тому що деймон пані Кольтер метнувся з дивана, блиснувши золотим хутром, і притис Пантелеймона до килима, не давши йому й ворухнутися. Ліра скрикнула з тривогою, а потім зі страхом та болем, тому що Пантелеймон звивався на всі боки, кричав та гарчав, не в змозі звільнитися від хватки золотавої мавпи. Ще кілька секунд, і мавпа повністю оволоділа ним: однією чорною лапою вона міцно тримала його за горло, стоячи на його задніх лапах, а другою схопила за вухо і потягла так, ніби намагалася його вирвати. Без люті, але з жахливою холодною цікавістю; на це було страшно дивитися, а ще страшніше відчувати. Ліра, охоплена жахом, заволала: — Не треба! Будь ласка! Не робіть нам боляче! Пані Кольтер визирнула з-за квітів. — То й роби, як тобі кажуть, — відповіла вона. — Я обіцяю! Золота мавпа відступила від Пантелеймона, ніби раптом їй стало нудно. Пантелеймон миттю кинувся до Ліри, і вона схопила його й піднесла до обличчя, щоб поцілувати та приголубити. — А тепер, Ліро… — почала пані Кольтер. Та Ліра різко повернулася й гримнула дверима своєї спальні, але не встигли двері зачинитися, як пані Кольтер вже стояла на порозі. — Ліро, якщо ти будеш так грубо й вульгарно поводитися, в нас буде війна, у якій я здобуду перемогу. Зніми цю сумку зараз же. Стеж за виразом обличчя, не насуплюйся. Ніколи більше не гримай дверима в моїй присутності і взагалі будь-коли. Через декілька хвилин почнуть з'їжджатися гості, і вони побачать, як ти чудово поводишся, яка ти мила, чарівна, невинна, уважна. Я дуже сподіваюся на це, Ліро, ти зрозуміла мене? — Так, пані Кольтер. — Тоді поцілуй мене. Вона нахилилася і підставила щоку. Лірі довелось стати навшпиньки, щоб цмокнути її. Вона відчула, яка ніжна шкіра у пані Кольтер і який у неї дивний запах: духмяний, але якийсь металевий. Вона відійшла і поклала сумку на туалетний столик, а потім почимчикувала за пані Кольтер у вітальню. — Що ти думаєш про квіти, моя люба? — спитала пані Кольтер так м'яко, ніби нічого не трапилося. — Я думаю, всім подобаються троянди, але можна перестаратися… Цікаво, розпорядник приніс достатньо льоду? Будь гарною дівчинкою, збігай запитай. Теплі напої — жахливі… Ліра зрозуміла, як легко удавати із себе добру та чарівну, хоч вона щомиті відчувала відразу Пантелеймона та його ненависть до золотої мавпи. Невдовзі подзвонили у двері, й кімната наповнилася модно одягнутими леді та красивими відомими чоловіками. Ліра ходила поміж них, пропонуючи наїдки, чарівно всміхаючись та мило відповідаючи на запитання. Вона відчувала себе загальною улюбленицею, домашнім звірком. Коли вона вдруге вловила себе на цій думці, Пантелеймон розправив свої крила щигля й голосно цвірінькнув. Вона відчула його радість за усвідомлення своєї правоти і стала ще скромнішою. — А в яку школу ти ходиш, люба? — запитала літня леді, вивчаючи Ліру крізь свій лорнет. — Я не ходжу до школи, — відповіла Ліра. — Справді? Я думала, твоя мати послала тебе до своєї старої школи. Дуже гарне місце… Ліра здивовано замовкла, поки не зрозуміла помилки старої леді. — О! Вона не моя мати! Я просто допомагаю їй. Я її персональний асистент, — поважно пояснила вона. — Зрозуміло. А хто твої рідні? Знову Ліра замислилася, перш ніж відповісти. — Вони були граф і графиня, — сказала вона. — Вони вдвох загинули під час авіакатастрофи на півночі. — Яке графство? — Графство Белаква. Батько був братом лорда Ізраеля. Деймон старої леді, червоний папуга, почав переступати з ноги на ногу, ніби від роздратування. Стара леді підвела брови від цікавості, а Ліра мило посміхнулася й пішла далі. Вона проходила повз компанію чоловіків і однієї жінки, які зібралися біля великого дивана, коли почула слово "Пил". Вона вже достатньо розумілась на світському товаристві, щоб усвідомлювати, коли чоловіки і жінки фліртували. Ліра з насолодою спостерігала за цим процесом, але з більшим задоволенням вона почула про Пил і призупинилася, щоб послухати. Чоловіки, здавалося, були вченими; те, як жінка ставила їм питання, навело Ліру на думку, що вона була кимсь на зразок студентки. — Він був відкритий московітом — зупиніть мене, якщо ви вже знаєте це, — говорив чоловік середнього віку, тимчасом як жінка із захопленням дивилася на нього. Чоловіка звали Русаков, і це явище зазвичай називають на його честь — частинки Русакова. Елементарні частинки, що ніяк не взаємодіють з іншими, їх дуже важко виявити, але найдивніше те, що вони притягаються до людей. — Правда? — здивувалася молода жінка, широко розкривши очі. — А ще дивно, — продовжував він, — що різні люди притягають по-різному. Дорослі притягають його, а діти ні. Принаймні, не так сильно, і поки вони ще діти, а не юнаки. Насправді, це і є причиною, — він понизив голос, присунувся ближче до молодої жінки та конфіденційно поклав їй руку на плече, — це і є причиною, чому було засноване Облаткове братство. Про це може детальніше розповісти наша мила хазяйка. — Правда? Вона якось пов'язана з Облатковим братством? — Моя люба, вона і є Облаткове братство. Це повністю її проект… Чоловік хотів розповісти їй ще щось, але зустрівся поглядом із Лірою. Вона незмигно дивилася на нього, мабуть, він забагато випив, чи, може, хотів вразити молоду жінку, тому сказав: — Ця маленька леді знає про все це, я впевнений. Ви перебуваєте під захистом Облаткового братства, чи не так, моя мила? — О, так, — відповіла Ліра, — я тут під захистом у всіх цих людей. Там, де я жила раніше, в Оксфорді, відбувалося багато небезпечних речей. Там були цигани, які крали дітей та продавали їх у рабство до турків. І в Порту Медоу, коли був повний місяць, з'являвся перевертень зі старого монастиря в Годстоу. Одного разу я чула, як він виє. А також там були гобліни… — Це те, що я мав на увазі, — сказав чоловік. — Це так вони називають Облаткове братство, чи не так? Раптом Ліра відчула, як затремтів Пантелеймон, але він продовжував поводитися якнайкраще.