Північне сяйво - Сторінка 22

Мабуть, я вам знадоблюсь, щоб допомогти розтлумачити послання пана Райтера.

Він зглянувся над маленькою відчайдушною дівчинкою, яка була в розпачі, і не проганяв її. Натомість він розмовляв із нею, слухав її спогади про Оксфорд та про пані Кольтер і спостерігав, як вона читала алетіометр.

— Де та книга із символами? — якось запитала Ліра.

— У Хайдельберзі, — відповів він.

— Існує лише одна книга?

— Мабуть, є й інші, але я бачив одну.

— Присягаюсь, у бібліотеці Бодлі в Оксфорді також є така книга, — припустила Ліра.

Вона не могла відвести очей від деймона Фардера Корама, який був найпривабливішим із тих, що вона бачила. Коли Пантелеймон ставав котом, він був худий, його шерсть жорсткою, але Софонакс (деймон Фардера Корама) був золотоокий і надзвичайно граційний, майже вдвічі більший за звичайну кішку, і з густою шерстю. Коли сонячний промінь торкався його, він переливався кольорами рудувато-коричнево-горіхово-пшенично-золотисто-осінньо-червоного дерева і ще безліччю кольорів, яких Ліра не могла навіть назвати. Дівчинка хотіла доторкнутися до нього, притулитися своєю щокою, але, звичайно, ніколи цього не робила — це була страшна образа, порушення будь-якого етикету — торкатися деймона іншої людини. Натомість деймони могли торкатися одне одного чи битися. Але заборона контакту між деймоном та чужою людиною була такою суворою, що навіть під час битви жоден воїн не торкався деймона свого ворога. Це було абсолютно заборонено. Ліра не пам'ятала, щоб хтось колись згадував це правило — вона просто інстинктивно знала його, як знаєш, що огида — це погано, а благо — добре. Отже, хоч їй дуже подобалася шерсть Софонакс і вона навіть уявляла, яка та на дотик, вона ніколи не робила найменшої спроби торкнутися її і ніколи б на це не наважилася.

Софонакс була кішкою настільки пухнастою, здоровою і красивою, наскільки Фардер Корам був втомлений і слабкий. Мабуть, він хворів чи страждав від паралічу — він не міг ходити, не спираючись на дві палиці, і постійно тремтів, як осиковий лист. Але його розум був гострий, ясний і могутній, і невдовзі Ліра полюбила старого за його знання і за те, як він виховував її.

— Що означає пісковий годинник, Фардере Корам? — запитала вона одного сонячного ранку на його човні, тримаючи алетіометр. — Стрілка постійно зупиняється на ньому.

— Завжди є підказка, якщо придивитися. Що це за маленький предмет над ним?

— Це череп!

— Отже, ти розумієш, що він означає?

— Смерть… Це — смерть?

— Правильно. Отже, пісковий годинник серед своїх значень має смерть. Насправді перше значення — це час, а вже друге — смерть.

— Знаєте, що я помітила, Фардере Корам? Стрілка зупинилася на ньому на другому колі, на першому вона ніби затремтіла, а на другому зупинилася. Тобто він говорить про друге значення, так?

— Мабуть. Про що ти запитала, Ліро?

— Я думала, — вона здивовано зупинилася, оскільки зрозуміла, що поставила питання, не усвідомлюючи цього. — Я поставила на три малюнки, тому що… Я думала про пана де Райтера, розумієте… І я вказала на змію, тигель і вулик, щоб запитати, як у нього справи із шпигунством і…

— Чому саме ці три символи?

— Тому що змія така хитра, яким повинен бути шпигун, тигель може означати знання, тобто здобувати щось, вулик — тяжка праця, тому що бджоли завжди тяжко працюють. Отже, з тяжкої роботи і хитрощів виходить знання, розумієте, це — робота шпигуна. Я вказала на них і подумки поставили питання, а стрілка зупинилася на смерті… Ви думаєте, він насправді працює, Фардере Корам?

— Він працює, Ліро. Але ми не знаємо, чи правильно читаємо його. Це тонке мистецтво. Цікаво…

Не встиг він закінчити, як у двері наполегливо постукали і зайшов молодий циган.

— Прошу вибачення, Фардере Корам, Джакоб Хайсманс повернувся, він тяжко поранений.

— Він був із Бенджаміном де Райтером, — сказав Фар-дер Корам. — Що сталося?

— Він мовчить, — відповів молодий чоловік, — краще вам піти, Фардере Корам, він не протягне довго, в нього внутрішня кровотеча.

Фардер Корам і Ліра тривожно і здивовано подивилися одне на одного, але це тривало лише мить, потім Фардер Корам пошкандибав на своїх палицях так швидко, як тільки міг, разом із своїм деймоном, який м'яко біг спереду. Ліра також пішла, прискорюючи крок від нетерпіння.

Молодий чоловік провів їх до човна, де жінка в червоному фланелевому фартуху чекала на них, відчинивши двері. Помітивши її підозрілий погляд, спрямований на Ліру, Фардер Корам сказав:

— Важливо, щоб дівчинка почула, що скаже Джакоб, хазяйко.

Жінка пропустила їх і стала позаду поряд зі своїм деймоном-білкою, який тихо сидів на дерев'яному годиннику. На ліжку під зшитою ковдрою лежав чоловік, чиє біле обличчя було мокре від поту, а очі затуманені.

— Я послала по лікаря, Фардере Корам, — сказала жінка тремтячим голосом. — Будь ласка, не турбуйте його.

Він в агонії від болю. Він повернувся на човні Пітера Хокера лише кілька хвилин тому.

— А де Пітер?

— Прив'язує човен. Це він наказав послати по вас.

— Правильно. А зараз, Джакобе, ти мене чуєш?

Джакоб повів очима в бік Фардера Корама, який сидів навпроти на іншому ліжку на відстані двох футів.

— Привіт, Фардере Корам, — пробурмотів він.

Ліра подивилася на його деймона. Він був тхором і лежав поряд із його головою, скрутившись клубочком, але не спав — його очі були розплющені і також затуманені.

— Що сталося? — запитав Фардер Корам.

— Бенджамін мертвий, — була відповідь. — Він мертвий, а Джерард у полоні.

Його голос був хрипкий, а дихання важке. Коли він замовк, його деймон підвівся і лизнув його в щоку, що додало йому сили продовжувати:

— Ми прокралися в Міністерство теології, тому що Бенджамін почув від одного з гоблінів, яких ми спіймали, що головне управління саме там. Звідти надходили всі накази…

Він знову зупинився.

— Ви спіймали кількох гоблінів? — здивувався Фардер Корам.

Джакоб кивнув і перевів погляд на свого деймона. Було незвично, коли деймон розмовляв з іншими людьми, але іноді таке траплялося, і він заговорив.

— Ми спіймали трьох гоблінів в Клеркенвелі і змусили їх розповісти нам, на кого вони працювали, звідки надходили накази і таке інше. Вони не знали, куди саме забирають дітей, відомо лише, що на північ в Лапландію…

Йому довелось зупинитися і перевести подих, його маленькі груди тремтіли, потім він заговорив знову:

— Отже, гобліни розповіли нам про Міністерство теології і лорда Боріела. Бенджамін сказав, що він із Джерардом Хуком повинні прокрастися в міністерство, а Франс Брокман і Том Мендем мусили з'ясувати все про лорда Боріела.

— Вони зробили це?

— Ми не знаємо. Вони не повернулися. Фардере Корам, схоже, про все, що ми робили, вони знали заздалегідь. Вони і Франса, і Тома схопили, щойно ті наблизилися до лорда Боріела.

— Повернемося до Бенджаміна, — сказав Фардер Корам, почувши, що дихання Джакоба стає жорсткішим і очі заплющуються від болю.

Деймон Джакоба видав звук, сповнений страху і любові, а жінка підійшла ближче, затискуючи рот руками, але промовчала, і деймон насилу продовжив:

— Бенджамін, Джерард і ми пішли в міністерство в Уайт-Хол. Там ми знайшли невеликий чорний хід, який не дуже старанно охороняли, і ми залишилися надворі на сторожі, а вони відчинили двері і пішли всередину. Не пройшло й хвилини, як ми почули крик жаху, і деймон Бенджаміна вилетів і підлетів до нас, прохаючи про допомогу, а потім повернувся назад. Ми витягли свій ніж і побігли за ним. Всередині було темно і повно якихось невідомих створінь, які лякали своїми рухами і звуками. Ми пробиралися крізь них, але вгорі почувся шум і моторошний крик, Бенджамін і його деймон впали з великих сходів. Деймон намагався підтримати та вхопити його, але все марно — вони впали на кам'яну підлогу і загинули.

Ми зовсім не бачили Джерарда, але чули, як він кричав. Ми так злякались, що не могли поворухнутися, а потім стріла глибоко встромилася у наше плече…

Голос деймона слабшав, і поранений видав протяжний стогін. Фардер Корам підсунувся до нього й обережно відгорнув ковдру — з його плеча в рані із запеченою кров'ю стирчала оперена стріла. Вона так глибоко простромила тіло чоловіка, що над шкірою стирчали лише шість дюймів. Ліра відчула запаморочення.

З пристані почувся шум кроків і голосів. Фардер Корам підвівся і сказав:

— Прийшов лікар, Джакобе. Зараз ми залишимо тебе. Нас чекає довга розмова, коли ти одужаєш.

Старий погладив жінку по плечу, коли вони виходили. Ліра притиснулася ближче до нього, тому що навколо вже зібрався натовп, усі шепотіли, хтось показував на неї пальцями. Фардер Корам наказав Пітеру Хокеру зараз же йти до Джона Фаа, а потім звернувся до неї:

— Ліро, щойно ми дізнаємось, чи буде Джакоб жити, ми маємо знову поговорити про алетіометр. Зараз іди, відпочинь, дитино, ми пришлемо по тебе.

Ліра поплентала на зарослий очеретом берег і сіла на ньому, кидаючи у воду камінці. Вона не відчувала ні задоволення, ні гордості від того, що могла читати алетіометр, лише страх. Яка б сила не змушувала ту стрілку обертатися чи зупинятися, це було розумне створіння.

— Я впевнена, що це дух, — сказала Ліра і припинила кидати камінці в болото.

— Я побачив би духа, якби він там був, — відповів Пантелеймон. — Як того привида з Голдстоу. Я його бачив, а ти — ні.

— Існує багато різних духів, — сказала Ліра незадоволено. — Ти не можеш всіх їх бачити. Як щодо тих мертвих учених без голів? Я бачила їх, пам'ятаєш?

— То було лише нічне видіння.

— Ні. То були справжні духи, і ти це знаєш, але який би дух не повертав цю кляту стрілку, він не з тих, про кого ми знаємо.

— Може, це не дух, — вперто сказав Пантелеймон.

— Добре, що ж тоді?

— Може… Це можуть бути елементарні частинки.

Вона глузливо всміхнулася.

— Мабуть, це так! — наполягав він. — Пам'ятаєш, фотомлин в Габріелі? Отож.

У коледжі Габріеля, на вівтарі в молитовні зберігалася святиня, вкрита (тепер Ліра відзначила це) чорною оксамитовою тканиною, такою самою, у якій лежав алетіометр. Вона бачила цей предмет, коли супроводжувала бібліотекаря Джордана, який приїжджав туди у справах. Тоді заступник єпископа з побожним трепетом зняв тканину, і вони побачили затемнений скляний купол, всередині якого було щось незрозуміле. Заступник єпископа смикнув за мотузку, щоб відчинити віконниці нагорі, і сонячний промінь упав просто на купол.