Північне сяйво - Сторінка 34

— Я не знаю. Вони кажуть, що холодно. Я не знаю, що таке холод, тому що я не мерзну. Так само я не знаю, що таке самотність. Ведмеді створені, щоб бути одинаками.

— А щодо ведмедів Свольбарда? — запитала вона. — Там їх тисячі, правда? Ось що я чула.

Він нічого не відповів, а розламав кістку навпіл із звуком тріснутої гілки.

— Вибач, Йорику, — сказала вона. — Сподіваюсь, я не образила тебе. Це лише тому, що мені цікаво. Розумієш, я цікавлюся ведмедями Свольбарда через мого батька.

— Хто твій батько?

— Лорд Ізраель. І вони ув'язнили його у Свольбарді, розумієш. Думаю, що гобліни зрадили його і заплатили ведмедям, щоб ті тримали його у тюрмі.

— Я не знаю. Я не ведмідь Свольбарда.

— Я думала, ти був…

— Ні. Я був ведмедем Свольбарда, але тепер вже ні. Мене вислали звідти, покаравши за те, що я вбив іншого ведмедя. Отже, мене позбавили мого титулу, багатства і обладунків. Мене відіслали жити на край світу людей і битися лише тоді, коли мене наймуть, або працювати на різній роботі і топити спогади в чистому спирті.

— Чому ти вбив іншого ведмедя?

— Лють. У ведмедів існують способи тамувати лють, але я не контролював себе. Тож я вбив його, і мене було справедливо покарано.

— Ти був багатий і шляхетний, — сказала Ліра у захваті. — Точно, як мій батько, Йорику! З ним сталося те саме, коли я народилася. Він убив декого, і вони відібрали все його багатство. Це було задовго до того, як його ув'язнили у Свольбарді. Я нічого не знаю про Свольбард, крім того, що він на далекій-далекій півночі… Там все вкрито кригою? Туди можна дістатися замерзлим морем?

— Не з цього узбережжя. Море іноді замерзає на південь звідси, іноді — ні. Тобі знадобиться човен.

— Чи повітряна куля.

— Так, чи повітряна куля, але тоді тобі буде потрібний певний вітер.

Він продовжував гризти ногу, а Лірі раптом спало на думку щось дике — вона пригадала відьом у нічному небі, але промовчала. Натомість вона запитала Йорика Бернісона про Свольбард і з цікавістю слухала його розповіді про сповзаючі льодовики, про скелі та тороси, де сотнями і навіть більше лежать моржі з білими іклами, про моря, у яких повно тюленів, про нарвалів, які розбивають своїм довгим рогом лід на воді, про величезний похмурий скелястий берег, про стрімчаки заввишки тисячу футів і більше, де літають і живуть жахливі печерні чудовиська, про вугільні та вогняні шахти, в яких ведмеді-ковалі кують величезні листи заліза і роблять з них обладунки…

— Якщо вони забрали твої обладунки, Йорику, де ти взяв ті, що в тебе зараз?

— Я зробив їх сам в Нова Зембла з небесного металу. До того я не був повноцінним.

— Отже, ведмеді можуть робити свої власні душі… — сказала вона. У світі було стільки невідомого… — Хто король Свольбарда? — продовжувала Ліра. — У ведмедів є король?

— Його звати Йофур Рекнісон.

Це ім'я зачепило якусь струну в пам'яті Ліри. Вона чула його раніше, але де? Це говорив не ведмідь і не циган. Голос, яким це казали, був голосом ученого — виразним, педантичним і ліниво-гордовитим, голосом з Коледжу Джордана. Вона спробувала знову відновити його в пам'яті. О, вона так добре його знала!

Потім вона пригадала: вітальня. Вчені слухали лорда Ізраеля. Професор-пальмеріанознавець говорив щось про Йофура Рекнісона. Він використав слово panserbjorne, яке Ліра не знала, також вона не знала, що Йофур Рекнісон був ведмедем. Але що він сказав? Король Свольбарда був пихатим, і до нього можна було підлеститися. Було ще щось, якби вона пам'ятала, але з того часу стільки відбулось…

— Якщо твій батько в полоні у ведмедів Свольбарда, — сказав Йорик Бернісон, — він не втече. Там немає лісу, щоб зробити човен. З іншого боку, якщо він шляхетний, із ним поводитимуться чемно. Вони дадуть йому будинок і слугу, їжу та паливо.

— Можна перемогти ведмедя, Йорику?

— Ні.

— А обдурити?

Він припинив гризти кістку і поглянув просто на неї. А потім сказав:

— Ти ніколи не переможеш ведмедя в обладунках. Ти бачила мої обладунки, а тепер подивись на мою зброю.

Він відклав м'ясо і простягнув свої лапи долонями догори, щоб вона подивилася. Кожна подушечка на його лапах була вкрита ороговілою шкірою, а кожен пазур був завдовжки з Лірину руку і гострий, як ніж. Він дозволив їй, здивованій, доторкнутися своїми руками до його лапи.

— Одним ударом можна розтрощити череп тюленя, — сказав він. — Чи зламати хребет людини або відірвати руку чи ногу. А ще я можу кусати. Якби ти не зупинила мене в Трольсанді, я б розтрощив голову тому чоловікові, немов яйце. Отже, годі про силу, тепер про обман. Ти не можеш обдурити ведмедя. Хочеш побачити доказ? Візьми палицю і фехтуй зі мною.

Бажаючи спробувати, Ліра відламала гілку від вкритого снігом куща і обчистила її від непотрібних маленьких гілочок, а потім розсікла нею повітря, немов рапірою. Йорик Бернісон сидів на задніх лапах і чекав, поклавши передні лапи на коліна. Коли вона була готова, то обернулася до нього, але їй не хотілося бити його, тому що він виглядав так мирно. Отже, вона розмахувала гілкою, завдавала удаваних ударів, зовсім не збираючись його бити, а він не рухався. Вона ще якийсь час продовжувала, а він ні разу не ворухнувся і на дюйм.

Нарешті вона вирішила вдарити, не дуже, просто доторкнутися палицею до його живота. Умить його лапа витягнулася вперед і відбила гілку.

Здивована, вона спробувала ще раз, результат був такий самий. Ведмідь рухався набагато швидше і впевненіше, ніж вона. Вона намагалася вдарити його по-справжньому, орудуючи палицею, як фехтувальник рапірою, але жодного разу не поцілила. Здавалося, він знав наперед, що вона збиралася зробити: коли вона робила випад, цілячись йому в голову, велика лапа легко відводила палицю в інший бік, а коли вона вдавала, що б'є, він зовсім не рухався.

Ліра почала нервуватися і кинулася в нещадну атаку: вона колола, шмагала, натискала і штовхала — їй не вдалося жодного разу обійти ці лапи. Вони рухалися у всіх напрямках, вчасно, щоб парирувати, вчасно, щоб блокувати удари.

Врешті-решт дівчинка зупинилася. Вона була мокра від поту, виснажена і важко дихала, тоді як ведмідь незворушно сидів на місці. Якби в неї був справжній меч з нищівним лезом, звір все одно залишився б неушкодженим.

— Присягаюсь, ти можеш ловити кулі, — сказала дівчинка і викинула палицю. — Як ти це робиш?

— Я не людина, — відповів він. — Ось чому ти ніколи не одуриш ведмедя. Ми бачимо обман і хитрощі так само, як руки і ноги. Ми бачимо таким способом, який люди забули. Але ти це знаєш — ти можеш розуміти читач символів.

— Це не одне й те саме, правда? — здивувалася вона. Зараз Ліра нервувалася через ведмедя більше, ніж тоді, коли він був розлючений.

— Одне й те саме, — відповів він. — Дорослі не можуть його читати, наскільки я зрозумів. Як я відрізняюсь від бійців-людей, так ти відрізняєшся від дорослих своєю спроможністю розуміти читач символів.

— Мабуть, так, — сказала вона здивовано і неохоче. — Це означає, що я забуду, як це робити, коли виросту?

— Хто знає? Я ніколи не бачив ні читача символів, ні того, хто міг би його розуміти. Може, ти не така, як інші?

Він знову став на чотири лапи і продовжував гризти м'ясо. Ліра розстебнула свою шубу, але мороз почав її колоти і їй довелося знову старанно закутатися. Цей епізод збентежив її. Вона хотіла запитати алетіометр одразу ж, але було надто холодно і до того ж її покликали, бо треба було вирушати. Вона взяла бляшанки, які зробив Йорик Бернісон. Порожню вона поклала назад до сумки Фардера Корама, а другу з літаючим шпигуном разом із алетіометром заховала у свою сумку на поясі. Дівчинка зраділа, коли вони знову вирушили в дорогу.

Ватажки погодилися з Лі Скоресбі, що на наступній зупинці вони надують його кулю і він шпигуватиме з повітря. Звичайно, Ліра хотіла полетіти з ним, але це було заборонено. Втім, вона їхала з ним на одних санях і закидала його питаннями.

— Пане Скоресбі, як ви полетите у Свольбард?

— Знадобиться дирижабль із газовим двигуном, щось на зразок цепеліна, а також сильний південний вітер. Але, прокляття, я б не насмілився. Ти коли-небудь його бачила? Найхолодніший, найпокинутіший, найнегостинніший, Богом забутий глухий закут ніколи не існуючої землі.

— Цікаво, Йорик Бернісон хоче повернутися назад…

— Його вб'ють. Він у вигнанні. Лише він ступить на ту землю, його роздеруть на шматки.

— Як ви надуваєте свою кулю, пане Скоресбі?

— Двома способами. Можна здобути водень, наливаючи сірчану кислоту на металеві стружки, а потім зібрати випари і поступово наповнити кулю. Другий спосіб — знайти отвір, який виник через земний газ, що виходить з вогняних шахт. Тут багато газу під землею, а також нафти. Я можу зробити газ із нафти, якщо потрібно, а також з вугілля — газ здобути неважко. Але найшвидший спосіб — використати газ землі. Через добрий отвір можна наповнити кулю за годину.

— Скількох людей вона може підняти?

— Шість, якщо буде потрібно.

— Ви зможете перевезти Йорика в його обладунках?

— Я вже перевозив. Одного разу я врятував його від татар, коли він був в облозі і його морили голодом — це було підчас Тунгуської кампанії. Я прилетів і забрав його. Звучить легко, але, чорт забирай, мені довелось розрахувати вагу старого на око. А потім лишалося сподіватися, що ми здобудемо земний газ з-під криги, яка намерзла від його випаровування. Я бачив, яка там земля, з повітря, і було б краще, якби це був ґрунт. Розумієш, щоб опуститися на землю, мені потрібно випустити газ із кулі, а без нього я не можу знову злетіти. Принаймні, нам вдалося це зробити — завдяки обладункам і всякому іншому.

— Пане Скоресбі, ви знаєте, татари роблять дірки в головах у людей?

— О, звичайно. Вони роблять це тисячоліттями. Підчас Тунгуської кампанії ми зловили п'ятьох татар, і в трьох з них була дірка в черепі. Деякі з них мали навіть по дві.

— Вони роблять це один одному?

— Правильно. Спочатку вони вирізають по колу шкіру на скальпі, щоб зняти шкіряний клапоть і оголити кістку. Потім вирізають невелике коло на черепі, дуже обережно, щоб не зачепити мозок, а після цього пришивають скальп назад.

— Я думала, вони роблять це зі своїми ворогами!

— Чорт забирай, ні. Це великий привілей. Вони роблять це для того, щоб з ними могли розмовляти боги.

— Ви коли-небудь чули про дослідника Станіслава Грумана?

— Грумана? Звісно.