Північне сяйво - Сторінка 45

Скоро вони повністю прикриють сліди Йорика Бернісона. Тепер їм не було видно вогнів Больвангара, світло пожежі обернулося на слабке мерехтіння, навкруги лише злегка блищав сніг. Густі хмари огорнули небо, тому не було ні місяця, ні Північного сяйва. Але, уважно придивляючись, діти все ще розрізняли глибокий слід, який проклав у снігу Йорик Бернісон. Ліра підбадьорювала, задиралася, била, майже несла, лаяла, підштовхувала, тягла, обережно піднімала, робила все, що могла, а Пантелеймон (дивлячись на стан деймона кожної дитини) говорив їй, що саме потрібно робити.

"Я доведу їх туди! — повторювала вона про себе. — Я прийшла сюди, щоб забрати їх, і я зроблю це, хоч би що".

Роджер ішов за нею, а Білі Коста прокладав дорогу, тому що мав гостріший за інших зір. Невдовзі сніг посипав так рясно, що їм довелося взятися одне за одного, щоб не відстати. Ліра почала думати: "Якщо ми ляжемо поряд і будемо так грітися… Вирити нори в снігу…"

Вона щось почула. Звідкись долинув звук двигуна — не важкі удари цепеліна, а щось схоже на дзижчання оси. Звук то наближався, то віддалявся.

І виття… Собаки? Упряжні собаки? Звук був надто далеко, щоб зрозуміти, його приглушували мільйони сніжинок та легкі пориви вітру. Це могли бути упряжні собаки циган, чи дикі духи тундри, чи навіть ті звільнені деймони, які кликали своїх загублених дітей.

Вона щось бачила… На снігу не було вогнів, чи не так? Це могли бути привиди… Могло статися, вони зробили коло і поверталися до Больвангара.

Але це були маленькі жовті промені від ліхтарів, а не білі яскраві анібаричні лампи. І вони рухалися, і виття наближалося, і не встигла Ліра зрозуміти, чи не спить вона, як опинилася серед знайомих постатей, і чоловіки, закутані в хутро, підняли її вгору: могутні руки Джона Фаа відірвали її від землі, і Фардер Корам сміявся від задоволення. Наскільки вона бачила крізь заметіль, цигани саджали дітей на сани, вкривали їх хутрами і давали їм м'ясо тюленя. Там був і Тоні Коста, який обіймав Білі, злегка відштовхуючи його, щоб знову обійняти, та посмикував його від радості. А Роджер…

— Роджер поїде з нами, — сказала вона Фардеру Кораму. — Це його я збиралася врятувати в першу чергу. Потім ми разом поїдемо у Джордан. Що це за галас…

Знову було чути гарчання, той двигун, схожий на двигун божевільного літаючого шпигуна, але в сто разів сильніший. Раптом вона відчула удар, який відкинув її, і Пантелеймон не міг її захистити, тому що золотава мавпа…

Пані Кольтер…

Золота мавпа била, кусала, дряпала Пантелеймона, який так швидко змінював форму, що за ним не можна було встежити і який у відповідь жалив, бив, рвав. Тим часом пані Кольтер з німим виразом холодної наполегливості на обличчі, обрамленому хутром, тягнула Ліру на сани з мотором, а Ліра опиралася так сильно, як її деймон. Сніг був такий густий, що вони були майже ізольовані завірюхою від усіх, і анібаричні вогні на санях освітлювали лише вихор сніжинок за декілька дюймів попереду.

— Допоможіть! — закричала Ліра циганам, які були тут поруч, серед густого снігу, і які нічого не бачили. — Допоможіть мені! Фардере Корам! Владарю Фаа! О Боже, рятуйте!

Пані Кольтер різко віддала наказ мовою північних татар. Крізь вир снігу дівчинка побачила загін воїнів, озброєних рушницями, їхні деймони-вовчиці гарчали поряд із ними. Головний побачив зусилля пані Кольтер і підняв Ліру однією рукою, ніби вона була лялькою, і кинув її на сани, куди вона впала, оглушена та приголомшена.

Вистрілила рушниця, потім ще одна — цигани зрозуміли, що відбувається. Але стріляти у ціль, якої не бачиш, дуже небезпечно, тим більше, коли ти не бачиш власних бійців. Татари, щільно оточивши сани, тепер могли стріляти, але цигани не могли їм відповісти, тому що боялися поранити Ліру.

Яку гіркоту вона відчувала! Яку втому!

Все ще оглушена, із дзвоном у голові, вона потяглася за Пантелеймоном, який відчайдушно продовжував битися з мавпою, міцно вчепившись зубами росомахи в золотаву лапу та більше не змінюючись, але похмуро не відпускаючи ворога. Але хто це був? Не Роджер?

Так, Роджер, який бив пані Кольтер кулаками та ногами, кидаючись на неї головою, і якого відкинув татарин, ніби зігнав муху. Це була суцільна фантасмагорія: біле, чорне, щось зелене швидко промайнуло перед її очима, неокреслені тіні, світло, що коливалося туди-сюди…

Сильний вихор підняв завісу снігу, і показався Йорик Бернісон, який біг із брязкотом та скрипом заліза. За мить величезні щелепи клацнули ліворуч і праворуч, лапа розірвала груди у кольчузі, білі зуби, чорне залізо, руда мокра шерсть…

Потім щось міцно потягло її вгору, вгору, і вона схопила Роджера, вирвавши його з рук пані Кольтер і міцно тримаючи. Деймони дітей пташками летіли поруч та пронизливо кричали від здивування, тому що щось значно більше летіло вгорі. І тут Ліра побачила в повітрі над собою відьму, одну з тих елегантних неясних чорних тіней, які летіли високо в небі, але зараз її можна було торкнутися. В оголених руках відьми був лук і вона натягнула своїми голими руками (на такому страшенному морозі!) тятиву і випустила стрілу в прорізь для очей в кольчузі татарина, який був за три фути від них…

Стріла вп'ялась майже наполовину, і деймон чоловіка зник у стрибку, навіть перш ніж він ударився об землю.

Угору! Ліру і Роджера понесло в повітря, і вони зрозуміли, що тримаються пальцями, які дедалі більше слабнуть, за гілку небесної сосни, на якій міцно, але граційно сиділа юна відьма. Вона понеслася вниз, ліворуч, вони побачили обриси чогось величезного і опинилися на землі.

Вони впали на сніг поряд із корзиною повітряної кулі Лі Скоресбі.

— Стрибай всередину, — покликав техасець, — і, звісно, бери свого друга. Ви бачили того ведмедя?

Ліра побачила, що три відьми тримали мотузку, замотану довкола каменя, яка тримала сумку з газом. Та нестримно линула вгору.

— Сідай! — закричала вона до Роджера і полізла через обтягнутий шкірою край корзини та впала на снігову купу всередині. Мить — і Роджер впав зверху на неї, а потім могутній рик струснув землю.

— Давай, Йорику! На борт, старий друже! — закричав Лі Скоресбі, і ведмідь заліз у корзину з жахливим хрускотом.

Раптом невеликий вітер на мить розігнав сніг та мряку, і Ліра побачила, що відбувається навкруги. Вона побачила, як загін циган під командуванням Джона Фаа тіснив оборону татар та гнав їх назад до охоплених полум'ям руїн Больвангара. Вона бачила, як інші цигани допомагали дітям розсістися по санях, тепло закутуючи їх в хутра. Вона бачила Фардера Корама, який стурбовано шукав щось повсюди, спираючись на свою палицю, його деймон кольору осені бігав по снігу та роззирався на всі боки.

— Фардере Корам! — закричала Ліра. — Я тут!

Старий почув і здивовано подивився на кулю, яку за мотузку стримували відьми: йому з корзини безтямно махала рукою Ліра.

— Ліро! — закричав він у відповідь. — З тобою все гаразд, дівчинко? Ти у безпеці?

— Як і завжди! — відповіла вона. — До побачення, Фардере Корам! До побачення! Відвезіть всіх дітей додому!

— Ми зробимо це, будь впевнена! Бажаю успіху, моя дитино, бажаю успіху… Бажаю успіху, дівчинко…

І саме цієї миті аеронавт подав сигнал рукою, і відьми відпустили мотузку.

Куля миттєво знялася в повітря, повне густого снігу, зі швидкістю, якої Ліра ніяк не очікувала. За мить земля зникла в тумані, і вони понеслися вгору швидше і швидше, їй здавалося, що жодна ракета не могла б швидше покинути землю. Вона лежала на підлозі корзини, тримаючись за Роджера, притиснута прискоренням.

Лі Скоресбі не припиняв весело бурмотіти, сміятися та видавати дикі техаські викрики задоволення. Йорик Бернісон спокійно знімав свої обладунки, майстерно роз'єднуючи їх пазуром та складаючи по черзі до купи. Десь унизу ляскання та свист вітру в гілках небесної сосни сповіщали, що відьми летіли десь близько над ними.

Потроху дихання Ліри, рівновага та серцебиття нормалізувалися. Вона підвелася й озирнулася.

Корзина була значно більшою, ніж дівчинка уявляла спочатку. Рядами вздовж країв стояли філософські інструменти та купою лежали хутра, балони з повітрям та багато інших речей, надто малих та незрозумілих через густий туман, який їх оповивав.

— Це хмара? — запитала вона.

— Звичайно. Одягни свого друга в хутра, поки він не перетворився на бурульку. Тут холодно, але буде ще холодніше.

— Як ви знайшли нас?

— Відьми. Одна відьма хоче з тобою поговорити. Коли ми вилетимо з цієї хмари, ми зорієнтуємося, а потім зможемо сісти і потеревенити.

— Йорику, — сказала Ліра, — дякую, що прийшов.

Ведмідь пробурмотів щось і всівся злизувати кров зі своєї шерсті. Від його ваги корзина трохи нахилилася на Один бік, але це не мало значення. Роджер був насторожі, але Йорик Бернісон звертав на нього уваги не більше, ніж на сніжинку. Ліра підсунулася до краю корзини, який доходив до її підборіддя, коли вона стояла, і намагалася побачити щось широко розкритими очима крізь хмару.

Минуло кілька секунд, і куля, пройшовши хмару, продовжувала швидко злітати, прямуючи просто на небеса.

Яке видовище!

Куля здіймалася під величезним склепінням. Згори та спереду сяяла Аврора, ще яскравіша та розкішніша, ніж Ліра її бачила до того. Вона була навкруги — чи вони були майже частиною її. Великі фіранки сяйва тремтіли та розвівалися, немов крила ангела. Каскади люмінесцентних ореолів розбивалися об невидимі перешкоди та розпадалися на круговерті чи спадали широченними водоспадами.

У Ліри захопило подих від цієї картини, а потім вона глянула вниз і побачила, мабуть, ще дивніше видовище.

Наскільки вона могла побачити, до самого горизонту в усіх напрямках простягалося біле море. М'які вершини, закутані в туман, подекуди здіймалися, це було схоже на скупчення криги.

Крізь це море по одній, по двоє та більшими групами піднімалися маленькі темні тіні, ті неясні граційні постаті — відьми на своїх гілках з небесної сосни.

Вони летіли стрімко, без будь-якого зусилля вгору, прямуючи за кулею з одного чи іншого боку, рухаючи її в потрібному напрямку. І одна з них — лучниця, яка врятувала Ліру від пані Кольтер, летіла поруч із кулею, і Ліра вперше виразно роздивилася її.

Вона була юна — молодша за пані Кольтер, ясноволоса, з яскравими зеленими очима, вбрана, як і всі відьми, у стрічки з чорного шовку, але на ній не було ні шуби, ні каптура, ні рукавиць.