Північне сяйво - Сторінка 8

— Напевне, вченими. Лише у ректорів є труни. Протягом століть тут було стільки вчених, що не вистачило б місця, щоб їх всіх тут поховати, тому їм просто відтинали голови та зберігали тут. У кожному разі, це найцінніше, що є у вчених.

Вони не знайшли гоблінів, але катакомби під молитовнею тривалий час привертали їхню увагу. Одного разу Ліра вирішила пожартувати з мертвих учених та перемішати монети з їх черепів, тобто поміняти їхніх деймонів. Пантелеймон так перехвилювався через це, що обернувся на кажана і літав туди-сюди, видаючи пронизливі звуки та махаючи крилами перед обличчям своєї хазяйки. Але вона не звертала уваги — це був надто гарний жарт, щоб до нього не вдатися. Хоч пізніше їй довелося заплатити за це. У ліжку, в її вузькій кімнаті нагорі дванадцятих сходинок її провідали нічні привиди — три фігури в мантіях, які, показавши їй свої кістляві пальці, відкинули каптури й оголили криваві рани на місцях, де раніше були голови. Лише коли Пантелеймон обернувся на лева та заричав на них, вони ретирувалися, відступаючи крізь стіну, доки видимими залишилися їхні руки, потім кострубаті жовто-сірі кисті, потім тремтячі пальці, і нарешті не залишилося нічого. Перше, що Ліра зробила вранці, — це побігла в катакомби та поклала монети-деймони на їхні справжні місця і прошепотіла черепам: "Вибачте! Вибачте!"

Катакомби були значно довшими, ніж винні погреби, але також мали край. Коли Ліра з Роджером дослідили там кожний куток і не знайшли гоблінів, вони переключили свою увагу на інше, але перед тим, як вони виходили зі склепу, їх спіймав заступник єпископа та покликав до молитовні.

Заступник єпископа був огрядним старим чоловіком, якого всі звали отцем Хістом. Його обов'язком було вести всі служби у Коледжі, проповідувати, молитися та слухати сповіді. Коли Ліра була молодшою, він дбав про її духовне виховання і його вразила її лукава байдужість та нещире покаяння. Вона не подавала жодної надії в духовній сфері — таким був висновок заступника єпископа.

Коли Ліра й Роджер почули його оклик, вони неохоче повернулися й поволоклися до великої затхлої похмурої молитовні. Свічки подекуди миготіли перед святими образами; було чути слабкий віддалений дзенькіт з місця, де стояв орган і відбувався невеличкий ремонт — слуга полірував мідний аналой. Отець Хіст поманив їх, стоячи біля дверей ризниці.

— Де ви були? — запитав він. — Я бачив, що ви заходили сюди декілька разів. Що ви замислили?

Його тон не був звинувачувальним, Голос звучав так, ніби отець щиро цікавився. Його деймон у вигляді ящірки сидів у нього на плечі і час від часу висовував язика.

Ліра відповіла:

— Ми хотіли заглянути в склеп.

— Навіщо?

— Труни… Ми хотіли подивитися на труни.

— Але навіщо?

Вона знизала плечима. Це була її постійна відповідь, коли на неї тиснули.

— А ти, — продовжував отець, поглянувши на Роджера. Деймон Роджера від страху завихляв хвостом, щоб умилостивити отця. — Як тебе звати?

— Роджер, отче.

— Якщо ти слуга, де ти працюєш?

— На кухні, отче.

— Ти повинен бути там зараз?

— Так, отче.

— Тоді ти вільний.

Роджер повернувся й побіг. Ліра переступала з ноги на ногу.

— А що до тебе, Ліро, — сказав отець Хіст, — я дуже радий бачити, як ти цікавишся тим, що покоїться в молитовні. Ти щаслива дитина, бо навколо тебе є вся ця історія.

— Гм, — відповіла Ліра.

— Але мене дивує, кого ти обрала в товариші. Ти самотня дитина?

— Ні.

— Ти… Ти сумуєш за товариством інших дітей?

— Ні.

— Я не маю на увазі Роджера з кухні. Я говорю про дітей таких, як ти. Благородних дітей. Ти хотіла б мати таких друзів?

— Ні.

— Але інші дівчата, мабуть…

— Ні.

— Розумієш, ніхто з нас не хоче, щоб ти була позбавлена звичайних дитячих радощів та розваг. Іноді мені здається, що в тебе дуже одиноке життя в компанії старих учених, Ліро. Ти відчуваєш самотність?

— Ні.

Він схрестив пальці на руках, не в змозі придумати чогось, щоб запитати цю вперту дитину.

— Якщо є щось, що тебе турбує, — продовжив він зрештою, — знай, ти можеш прийти і розказати це мені. Сподіваюся, ти завжди відчувала, що можеш це зробити.

— Так, — відповіла вона.

— Ти не забуваєш молитися?

— Ні.

— Гарна дівчинка. Добре, біжи собі.

Ледве втримуючись, щоб не зітхнути з полегшенням, вона повернулася й пішла.

Не знайшовши гоблінів під землею, Ліра знову повернулася на вулицю. Тут вона була вдома.

Пізніше, коли вона майже втратила до них цікавість, вони з'явилися в Оксфорді.

Уперше Ліра почула про це, коли зник хлопчик із циганської сім'ї, яку вона знала.

Це приблизно був час кінного ярмарку; канал був переповнений вузькими човнами з торговцями й мандрівниками, набережна Єрихона мерехтіла від блиску збруї, була заповнена цокотом копит та галасом людей, які торгувалися. Ліра завжди любила кінний ярмарок: крім того, що можна було крадькома покататися на сяк-так доглянутому коні, існували найкращі можливості, щоб спровокувати бійку.

А цього року в неї був чудовий план. Надихаючись минулорічним викраденням човна, вона зібралася здійснити незабутню подорож і цього разу. Якщо б вона та її друзяки з кухні Коледжу дісталися до Абінгдона, вони б чудово повеселилися на греблі…

Але цього року війна не розпочалася. Коли під ранковим сонцем Ліра прогулювалася біля, майстерні, де робили човни, з двійкою вуличних дітей, які, передаючи одне одному вкрадену сигарету, хвалькувато випускали дим, вона почула знайомий крик.

— Що ти зробив з ним, ти, дурний ледащо?

Це був владний голос жінки, але жінки з вилудженою горлянкою. Ліра зразу ж обернулася, тому що це була Ма Коста, яка двічі давала Лірі прочухана, але на третій раз дала їй імбирний пряник, а її сім'я мала пречудовий розкішний човен. Вони були циганськими баронами, і Лірі дуже подобалася Ма Коста, хоч вона й побоювалася її, тому що саме їхній човен вона викрадала.

Один із Ліриних компаньйонів автоматично підняв камінь, почувши цей голос, але Ліра сказала:

— Поклади його на місце. Вона гнівається. Вона може зламати твій хребет, як гілку.

Насправді Ма Коста виглядала більш переляканою, ніж розгніваною. Чоловік, до якого вона зверталася, торговець кіньми, знизував плечима й розводив руки.

— Хто його знає, — говорив він. — Тільки що він був тут, а потім зник. Я й не бачив, куди він подівся…

— Він допомагав тобі! Він тримав твоїх проклятих коней!

— Ну, мабуть, він залишився там, чи не так? Втекти, не закінчивши роботи…

Далі він не продовжив, тому що Ма Коста раптово дала йому такого могутнього стусана по голові, супроводжуючи його таким потоком прокльонів та ударів, що він закричав та зібрався тікати. Інші продавці коней стояли неподалік та сміялися, а полохливе лоша ставало дибки.

— Що відбувається? — спитала Ліра в малого циганчати, який спостерігав за всім із відкритим ротом. — Чому вона гнівається?

— Через свого сина, — відповіла дитина. — Через Білі. Вона, мабуть, думає, що це и схопили його. Я теж так вважаю. Хоч я сам їх і не бачив…

— Що ж, вони прийшли до Оксфорда? Циганський хлопчик повернувся і покликав своїх друзів, які теж дивилися на Ма Косту.

— Вона не знає, що відбувається! Вона не знає, що и тут!

Півдюжини хлопців глузливо дивилися на неї. Ліра викинула свою сигарету, впізнавши сигнал до бійки.

Всі деймони негайно набули войовничого вигляду: кожну дитину супроводжували ікла, пазурі чи наїжачена шерсть, а Пантелеймон, який зневажав обмежену уяву цих циганських деймонів, обернувся на дракона розміром із шотландського хорта.

Але до того, як вони встигли зійтися в бійці, Ма Коста, прокладаючи собі шлях, розкидала навсібіч двох чи трьох циган та стала перед Лірою, як боксер-професіонал.

— Ти бачила його? — вимогливо запитала вона в Ліри. — Ти бачила Білі?

— Ні, — відповіла Ліра. — Ми тільки-но прийшли сюди. Я вже кілька місяців не бачила Білі.

Деймон Ма Кости виписував кола у прозорому повітрі надії головою, сокіл з пронизливими незворушними жовтими очима час від часу видавав різкі звуки. Ліра була налякана. Зазвичай ніхто не турбувався про дитину, яка була відсутня кілька годин, так само й цигани: у дружньому циганському світі на човнах всі діти були цінними та однаково улюбленими, мати була завжди впевненою, якщо вона не бачить дитину, то її бачить хтось з родини, інстинктивно захищаючи її.

Але тут була Ма Коста — королева серед циган, нажахана тим, що зникла її дитина. Що ж воно відбувалося?

Ма Коста глипнула невидячим поглядом на групу дітей та пошкандибала через натовп на причал, голосячи за своїм сином. Одразу ж діти обернулися одне до одного, забувши про ворожнечу з поваги до її горя.

— Що то за и? — спитав Симон Парслоу, один із друзів Ліри.

Хлопчик-циган відповів:

— Ви знаєте, вони крали дітей по всій країні. Вони — пірати…

— Не пірати, — виправив інший циган, — а канібали. Тому їх називають гоблінами.

— Вони їдять дітей? — спитав інший друг Ліри — Х'ю Ловат, хлопчик із кухні Святого Михаїла.

— Ніхто не знає, — знов відповіло перше циганча. — Вони забирали дітей, і їх відтоді ніхто не бачив.

— Ми всі це знаємо, — сказала Ліра. — Ми вже декілька місяців граємо в дітей та гоблінів, уже давно, присягаюсь. Але я більш ніж впевнена, що їх ніхто не бачив.

— Бачив, — відповів хлопець.

— Хто ж тоді? — наполягала Ліра. — Ти їх бачив? Звідки ти знаєш, що це не одна людина?

— Чарлі бачив їх в Банбері, — промовила дівчинка-циганка. — Вони прийшли і розмовляли з однією леді, поки інший чоловік не забрав її маленького синочка з саду.

— Так, — підтвердив тоненьким голоском Чарлі — циганське хлоп'я. — Я бачив, як вони це робили!

— Які вони на вигляд? — спитала Ліра.

— Ну… Я не дуже добре їх роздивився, — відповів Чарлі. — Але я бачив їх вантажівку. Вони їздять у білій вантажівці. Вони посадили хлопчика в машину й швидко поїхали.

— Але чому їх називають гобліни? — знову спитала Ліра.

— Тому що вони їдять дітей, — пояснив перший циган. — Нам хтось розповідав у Нортгемптоні. Вони теж були там. Одна дівчинка в Нортгемптоні (її брата також забрали) говорила, що чоловік, котрий забрав хлопчика, нахвалявся, що з'їсть його. Всі знають це. Вони пожирають їх.

Маленька циганка, яка стояла поряд, голосно заплакала.

— Це двоюрідна сестра Білі, — сказав Чарлі. Ліра запитала:

— Хто останній бачив Білі?

— Я, — відповіло з півдюжини голосів.

— Я бачив, як він тримав старого коня Джоні Фіорелі.