Плаха - Сторінка 27

А царство це таке, за якого не буде місця владі кесаря і кесарів, їхніх намісників і прислужницьких синагог, а всі, мовляв, будуть рівні і щасливі віднині й довіку. Які тільки люди не домагалися верховної влади, але такого розумного, хитрого й підступного ще ніхто не знав — адже коли б сам дорвався до керма влади, то, напевне, правив би точнісінько так, бо іншого ходу життя немає і не буде в світі. ї сам зловмисник добре знає про те, але веде свою гру! Підкупляє довірливих людей обіцянками Нового Царства. Якщо правду кажуть, що кожен судить про іншого в міру своєї підозрілості, то тут був якраз той випадок: прокуратор приписував Ісусу ті помисли, які в таїні таємниць, не сподіваючись на здійснення їх, плекав сам. Оце найбільше дратувало Понтія Пілата, і від цього засуджений викликав у нього одночасно і зацікавленість і ненависть. Прокуратор гадав, що йому відкрився задум Ісуса Назарянина: не інакше як цей нетяга провидець задумав затіяти в землях смуту, обіцяти людям Нове Царство й розтрощити те, чим згодом хотів володіти сам. Ач який! Хто б міг подумати, що цей жалюгідний іудей посмів мріяти про те, про що не міг мріяти, вірніше, не дозволяв собі мріяти, сам повелитель малоазіатських провінцій Римської імперії Понтій Пілат. Так переконував, так настроював, до такого висновку доходив вельми досвідчений прокуратор, допитуючи нетягу Ісуса досить незвичним способом: щоразу ставлячи себе на його місце,— і впадав у шаленство від намірів цього нечуваного узурпатора... Тому Понтій Пілат все більше злився, все більше терзався сумнівами — йому хотілося і якнайшвидше ствердити прокура-торським підписом смертний вирок, винесений Ісусу напередодні старійшинами єрусалимського синедріону, й відтягти цю мить, натішитися, виявивши до кінця, чим загрожували римській владі думки і дії цього Ісуса...

Відповідь приреченого нетяги на його зауваження з приводу птаха у небі покоробила прокуратора своєю відвертістю й нешанобливістю. Міг би й змовчати або сказати щось облесливе, але ж ні, бачите, знайшов чим утішитися: смерть, мовляв, над усіма ними кружляє. "Ти глянь, сам на себе накликає біду, нібито й справді не боїться страти",— гнівався Понтій Пілат.

— Що ж, повернемось до нашої розмови. Ти знаєш, нещаский, що тебе чекає? — запитав прокуратор хрипким голосом, вкотре витираючи хусткою піт з коричневого лискучого обличчя, а заодно і з лисини та з товстої міцної шиї. Поки Ісус збирався відповідати, прокуратор похрустів спітнілими пальцями, викручуючи кожний палець окремо — була в нього така дурна звичка.— Я запитую тебе, ти знаєш, що тебе чекає?..

Ісус тяжко зітхнув, полотніючи при самій згадці про те, що його чекає.

— Так, римський наміснику, знаю, мене мають стратити сьогодні,— ледь вимовив він.

— "Знаю",— глузливо повторив прокуратор, з усмішкою, повною презирства й жалю, оглядаючи з ніг до голови безталанного пророка, який стояв перед ним.

Той стояв перед ним похнюплений, незграбний, довгошиїй і довговолосий, з розкиданими кучерями, в подертому одязі, босий — сандалії, напевне, загубилися під час сутички,— а за ним крізь огорожу двірцевої тераси виднілись міські будинки на віддалених пагорбах. Місто чекало того, хто стояв на допиті перед прокуратором. Мерзенне місто очікувало жертву. Місту потрібне було сьогодні, у цю спеку, криваве дійство, його темні, як ніч, інстинкти жадали потрясіння — і тоді б вуличні натовпи захлинулися ревом і плачем, як зграї шакалів, що виють і люто гавкають, коли бачать, як роз'ятрений лев терзає у лівійській пустелі зебру. Понтію Пілату доводилося спостерігати такі сцени і серед звірів і серед людей, і внутрішньо він жахнувся, уявивши собі на мить, як відбуватиметься розп'яття на хресті. І він повторив з докором, не позбавленим співчуття:

— Ти сказав — знаю! "Знаю" — не те слово. Повною мірою ти усвідомиш це, коли будеш там...

— Так, римський наміснику, я знаю і здригаюся при самій згадці про це.

— А ти не перебивай і не поспішай на той світ, устигнеш,— промимрив прокуратор, якому не дали закінчити думку.

— Вибач, правителю, якщо ненароком перебив тебе, я не хотів цього,— мовив Ісус.— Я зовсім не поспішаю. Я хотів би пожити ще.

— І ти не думаєш зректися слів своїх непотребних? — спитав у вічі прокуратор.

Ісус розвів руками, і очі його були по-дитячому безпомічні.

— Мені немає чого зрікатись, правителю, ті слова визначені Батьком моїм, я зобов'язаний був донести їх людям, виконуючи волю Його.

— Ти все своє товчеш,— роздратувавшись, Понтій Пі-лат підвищив голос. Вираз обличчя його з великим горбатим носом, з жорсткою лінією рота, облямованого глибокими зморшками, став презирливо-холодним.— Адже я бачу тебе наскрізь, хоч би як ти прикидався,— сказав він тоном, який не припускає заперечень.— Що насправді означає донести до людей слова Батька твого — це означає обдурити, прибрати до рук чернь! Підбурювати чернь до безпорядків. Можливо, ти і до мене маєш донести його слова — адже я теж людина!

— У тебе, правителю римський, немає поки що потреби в цьому, бо ти не страждаєш і тобі немає сенсу жадати іншого устрою життя. Для тебе влада — Бог і совість. А нею ти володієш сповна. І для тебе немає нічого вищого.

— Вірно. Немає нічого вищого від влади Риму. Сподіваюсь, ти це хочеш сказати?

— Так думаєш ти, правителю.

— Так завжди думали розумні люди,— не без зверхності поправив його прокуратор.— Тому і мовиться,— повчав він,— кесар не Бог, але Бог — як кесар. Переконай мене в протилежному, якщо ти впевнений, що це не так. Ну! — І насмішкувато уп'ялив очі в Ісуса.— Від імені римського імператора Тіверія, чиїм намісником я є, я можу змінити дещо в плині речей у часі й просторі. Ти ж намагаєшся протиставити цьому якусь верховну силу, якусь іншу істину, яку немовби ти несеш. Це дуже цікаво, надзвичайно цікаво. Інакше я не став би тримати тебе тут зайвий час. У місті вже ждуть не діждуться, коли вирок синедріону буде виконано. Отже, відповідай!

— Що мені відповісти?

— Ти впевнений, що кесар менше від Бога?

— Він смертна людина.

— Зрозуміло, що смертна. Але поки він живе — чи є для людей інший Бог, вищий від кесаря?

— Є, правителю римський, якщо обрати інший вимір буття.

— Не скажу, що ти мене розсмішив,— зронив Понтій Пілат. Вдаючи, що образився, він зморщив лоба і підвів трохи жорсткі брови.— Але ти не можеш переконати мене в цьому з тієї простої причини, що це навіть не смішно. Не знаю, не збагну, хто і чому тобі вірить.

— Мені вірять ті, кого штовхають до мене утиски, вікова жадоба справедливості,— тоді зерна мого вчення падають на удобрений стражданнями і змочений сльозами грунт,— пояснив Ісус.

— Досить! — безнадійно махнув рукою прокуратор.— Даремна трата часу.

І обидва замовкли, думаючи кожен про своє. На блідому чолі Ісуса виступив рясний піт. Але він не витирав його ні долонею, ні обшарпаним рукавом хламиди, йому було не до того — від страху до горла підкотила нудота, і піт заструменів униз по обличчю, падаючи краплями на мармурові плити біля худих, жилавих ніг.

— ї після цього ти хотів би,— раптом осиплим голосом проказав Понтій Пілат,— щоб я, римський прокуратор, дарував тобі волю?

— Так, правителю добрий, відпусти мене.

— І що ж ти робитимеш?

— Зі словом Божим я піду землями.

— Не шукай дурнів! — закричав прокуратор і підскочив у нестямі.— Ось тепер я остаточно переконуюся, що твоє місце тільки на хресті, тільки смерть може приборкати тебе!

— Ти помиляєшся, правителю високий, смерть безсильна перед духом,— твердо і виразно мовив Ісус.

— Що? Що ти сказав? — був вражений Понтій Пілат, не повіривши собі та підступаючи до Ісуса; обличчя його, спотворене від гніву і подиву, взялося темно-коричневими плямами.

— Те, що ти чув, правителю!

Набравши повітря з легені, Понтій Пілат різко підніс руки до неба, збираючись щось сказати, але в цю мить почулися карбовані кроки підкованих кавалерійських чобіт.

— Чого тобі? — суворо запитав прокуратор озброєного легіонера, який ішов до нього з якимось пергаментом.

— Велено передати,— сказав той коротко і пішов геть.

То була записка Понтію Пілату від дружини: "Прокураторе, чоловіче мій, не роби, прошу тебе, непоправної шкоди цьому мандрівцю, званому, як переказують, Христом. Усі говорять, що він некривдний праведник, чудовий зцілитель усіляких недугів. А те, що він немовби син Божий, месія і мало не цар Іудейський, то це, можливо, його обмовили. Не мені судити, чи це так. Сам знаєш, який скандальний і одержимий народ ці іудеї. А що, коли це правда? Адже дуже часто те, що на вустах жалюгідного натовпу, згодом підтверджується. І якщо все справдиться і цього разу, тебе ж потім проклянуть. Подейкують, що служителі тутешніх синагог та міські старійшини злякалися і зненавиділи цього Ісуса Христа через те, що народ немовби до нього прихилився, отож із заздрощів священики його оббрехали і нацькували на нього одурений натовп. Ті, що вчора молились на нього, сьогодні били його камінням. Мені здається, що коли ти погодишся на страту цього юродивого, то вся недобра слава згодом упаде на тебе, чоловіче мій. Адже нам не ьічно сидіти в Іудеї, Я хочу, щоб ти повернувся в Рим з гідними тебе ВМСОКИ?У?И почестями. Не роби цього. Нині, коли його вела варта, я бачила, який він гарний, ну чисто молодий бог. До речі, мені сон приснився напередодні. Потім розповім. Не накликай прокляття на себе і на своїх нащадків!"

— О боги, боги! Чим я вас прогнівив? — простогнав Понтій Пілат і вже вкотре пожалкував, що не відправив одразу ж без зайвих слів і зволікань цього неосудного і нестямного лжепророка з вартою до катів туди, за міські сади, де на узвишші мала відбутися страта, якої вимагало єрусалимське судилище. І ось тепер і дружина втручається в його проку-раторські справи, в чім йому вбачалась якщо не прихована дія сил, які стоять за Ісусом Христом, то принаймні опір небесних сил цій справі. Але небожителів земні діла мало цікавлять, а дружина — що вона розуміє своїм жіночим розумом у політиці, навіщо йому пробуджувати ворожнечу первосвященика Каіафи і єрусалимської верхівки, відданої і незрадливої Риму, заради цього сумнівного нетяги Ісуса, який знеславлює кесаріз? Звідки вона взяла, що цей тип гарний, як молодий бог? Ну, молодий.