Плаха - Сторінка 31

Але мало хто задумується над тим, що це є прокляття роду людського, що зло владолюбства, яким вражені всі — від старшини базарних підмітальників до грізних імператорів,— найлютіше із усіх напастей, і за нього вже якось рід людський поплатиться сповна. Загинуть народи в боротьбі за володарювання, за землі дощенту, до самісінького коріння один одного винищать.

Понтій Пілат нетерпляче підвів руку, перервавши мову співбесідника:

— Зупинись, я не учень твій, щоб благоговійно вислуховувати тебе! Зупинись! На словах нищити можна що завгодно. Але хоч би що ти пророкував, Ісусе Назарянин, марні зусилля твої. Світ, яким управляють власті, не може бути іншим. Як він на тому стояв, так на тому й стоятиме: хто сильніший — у того й влада, і надалі світом правитимуть сильні. Порядок цей незмінний, як зірки на небі. їх нікому не пересунути. Даремно ти вболіваєш за рід людський, даремно хочеш порятувати його ціною життя свого. Людей не навчать нічого ні проповіді в храмах, ні голоси з неба! Вони завжди будуть покірно брести за кесарями, як стада за пастухами, і, схиляючись перед силою і благами, шануватимуть того, хто виявиться найнещаднішим від усіх і наймогутні-шим від усіх, і славитимуть полководців та їхні битви, де кров поллється потоками в ім'я володарювання одних і підкорення та приниження інших. У тому й буде доблесть духу, оспівана, передана із покоління в покоління, на честь того підніматимуться знамена і звучатимуть труби, кров закипатиме в жилах, виголошуватиметься клятва — ні вершка чужим не віддавати; і від імені народу будуть підноситися до ореолу необхідності військові дії, виховуватиметься ненависть до ворогів батьківщини: нехай свій цар процвітає, а іншого задушити, поставити на коліна, поневолити разом з народом його, а землю забрати,— та в цьому ж усі принади життя, весь смисл буття з незапам'ягтших часів, а 'ги, Назарянин, хочеш усе це засудити, проклясти, ти славиш убогих і слабких, ти милосердя всюди хочеш, забуваючи при цьому, що людина — звір, що вона не може без війн, як плоть наша не може без солі. Подумай, у чому твої помилки й хибні погляди, хоча б у цей час, перед тим як тобі йти з конвоєм на Лису гору. А на прощання я скажу тобі: ти бачиш корінь зла у владолюбстві великому людей, у підкоренні земель і народів силою, але цим ти тільки збільшуєш свою провину, бо хто проти сили, той проти сильних. Не інакше як натякаєш ти на нашу Римську імперію своїм проголошенням Царства справедливості, хочеш стати на перешкоді зростаючій могутності Риму, всеосяжному його володарюванню над світом! Та тільки за один такий намір ти тричі заслуговуєш страти!

— Навіщо так щедро, правителю добрий, цілком достатньо, я вважаю, й однієї страти. Але все-таки продовжимо нашу розмову, хоча я й розумію, як зараз знемагають під палючим сонцем кати, чекаючи мене на Лисій горі, так-от, продовжимо нашу розмову, але тепер уже за моїм останнім, передсмертним бажанням. Отже, наміснику римський, ти впевнений, що то і є сила, яку ти вважаєш силою. Але ж є скла інша — сила добра, і осягти її, мабуть, важче і складніше, і для доброчесності не менше мужності потрібно, ніж для війн. Послухай же мене, наміснику, так сталося, що ти остання людина, з ким я розмовляю перед Лисою горою. І я маю бажання відкритися тобі, але ти не думай, я тебе не про помилування проситиму...

— Це було б просто смішно.

— Тому й заявляю заздалегідь, щоб ти, наміснику римський, був спокійний щодо цього. Тепер уже лише ти один про це знатимеш. Терзався дух мій минулої ночі, як гадалося мені спочатку, безпричинно. Ні, не задушливо було в Гефсі-манії — на заміських пригірках вітерець гуляв. А тільки місця я собі не знаходив, нудьга, страх і журба огортали мене, і звуки обтяжливі немовби із серця мого в небо відлітали. Мої прибічники, учні мої, намагалися не спати, як і я, однак полегшення не приходило. І знав я, що час призначений настає, що смерть наближається неминуча. І страх пойняв мене... Адже смерть кожної людини — це кінець світу для неї.

— Чого ж так? — не без зловтіхи глянув Понтій Пілат на підсудного.— А як же бути, Назарянине, з ідеєю загробного життя? Адже ти стверджував, що життя після смерті не закінчується.

— Зрву ж таки сдарі за поговором, правителю! У загробному світі беззвучно дух витає, як тінь у воді,— то відображення невловимої думки ковзає у просторі потойбічному, але плоті туди дороги немає. Адже то зовсім інша сфера, іншого, що не підлягає пізнанню, буття, І часу плин там інший, він не підлягає земному виміру. А мова йде про життя вимірне, життя на землі. Мене мучило дивне передчуття, що я покинутий у всьому світі, і я блукав тієї ночі по Геф-сіманії, як привид, не знаходячи собі спокою, немовби я один-єдиний із мислячих істот лишився у всесвіті, немовби я літав над землею і не побачив ні вдень, ні вночі жодної живої людини,— все було мертве, все було суціль укрите чорним попелом пожеж, що вже відбушували, вся земля лежала в руїнах — ні лісів, ні нив, ні кораблів у морях, і тільки дивне, нескінченне видзвонювання ледь чутно долинало здалеку, як стогін сумний, коли дме вітер, як плач заліза із глибин землі, як погребальний дзвін, а я літав, мов пушинка в піднебессі, знемагаючи від страху і передчуття поганого, і думав — ось кінець світу, і нестерпна туга охоплювала душу мою: куди ж поділися люди, де ж мені тепер прихилити голову? І почав я нарікати в душі своїй: ось, Господи, той фатальний кінець, якого всі покоління рано чи пізно чекали, ось Апокаліпсис, ось завершення історії розумних істот — то чого ж сталось таке, як можна було так загинути, зникнути на корені, потомство в собі знищивши, і жахнувся я в здогаді страшному: се розплата за те, що ти любив людей і в жертву їм себе приніс. Невже жорстокий світ людський себе вбив у люті своїй, як скорпіон себе умертвляє своєю ж отрутою? Невже до цього дикого кінця призвела несумісність людей з людьми, несумісність кордонів імперських, несумісність ідей, несумісність гординь і владолюбства, несумісність пересичених неподільним пануванням великих кесарів і народів, що йдуть за ними в сліпій покорі і лицемірному славослів'ї, народів, які озброїлися з ніг до голови й хизуються перемогами в незчисленних міжусобних битвах? Так ось чим закінчилося перебування на землі людей, які понесли з собою в небуття божественний дар свідомості! О Господи, заремствував я, для чого ж наділив ти розумом і мовою, вільними для творення руками тих, що себе в собі вбили і землю перетворили на могильник загальної ганьби! Так плакав я, і стогнав один у мовчазному світі, і проклинав долю свою, і Богові говорив: те, на що Твоя рука не піднялася б, сама людина злочинно сподіяла.*. Тож знай, правителю римський, кінець світу не від мене, не від стихійних лих, а від ворогування людей прийде. Від того ворогування і тих перемог, які ти так славиш в захопленості державній...

Ісус перевів подих і мовив:

— Отаке видіння випало мені минулої ночі, і довго думав я над ним, не спав, все не спав у молитвах і, зміцнівши духом, хотів повідомити учням моїм про ці послані мені Отцем видіння, та враз юрба велика прибула у Гефсіманію, і серед них Іуда. Іуда швидко обійняв мене, поцілував холодними вустами. "Радуйся, Равві,— сказав він мені, а тим, що підійшли до нього, мовив: "Кого я поцілую, Той і є, візьміть його". І вони мене схопили. Тепер, як бачиш, я стою перед тобою, наміснику римський. Я знаю, мені зараз на Лису гору. Однак ти був милостивий до мене, правителю, і тим вдоволений я, що перед смертю пощастило мені повідати про те, що пережив я вчора в Гефсіманії.

— А ти певен, що я, слухаючи тебе, всьому повірив?

— Це справа твоя, наміснику, вірити чи не вірити. Скоріш за все ти мені не віриш, адже ми з тобою — як дві різні стихії. Але, незважаючи на це, ти вислухав мене. Ти ж не можеш сказати собі, що ти нічого не чув, і не можеш заборонити собі про це думати. А я можу сказати собі, що не забрав з собою в могилу те, що відкрилося мені в Гефсіманії. Совість моя тепер спокійна.

— Скажи, Назарянине, а ти, часом, не пророкував на базарах?

— Ні, правителю, чому ти так запитав?

— Не збагну, чи ти ведеш свою гру, чи ти справді позбавлений страху і не боїшся тяжкої страти. Невже, коли тебе не стане, тобі дуже важливо, що ти встиг сказати, а що не встиг, хто тебе вислухав, а хто ні? Кому все це потрібно? Чи ж не суєта все це, вся та ж суєта суєт?

— О ні, правителю, не суєта це! Адже думки перед смертю підносяться просто до Бога, для Бога важливо, що думає людина перед смертю, і за ними Бог судить про людей, колись створених ним як найвищий витвір серед усього живого, бо останні із найостанніших думок завжди чисті і гранично щирі, і в них одна правда і немає лукавства. Ні, правителю, вибач, але даремно ти гадаєш, що я веду якусь гру. В дитинстві я грав в іграшки, більше ніколи. А щодо того, чи боюся я мук, приховувати тут нічого, я тобі про це вже говорив. Боюся, дуже боюся! І Господа мого, Отця Всеблагого, молю, щоб сили дав достойно перенести уготовану мені долю, не звів би мене до скотського крику і не соромив іншим чином... Отже, я готовий, наміснику римський, не затримуй мене більше, не варто. Мені час...

— Так, ти зараз вирушиш на Лису гору. Однак скільки ж тобі років, Ісусе Назарянин?

— Тридцять три, правителю.

— Який ти молодий! На двадцять років молодший од мене,— співчутливо зауважив Понтій Пілат, похитуючи головою, і, замислившись, сказав: — Наскільки мені відомо, ти неодружений, отож дітей у тебе немає, сиріт після себе не залишиш, так і запишемо.— І замовк, зібрався було щось ще сказати, але, передумавши, промовчав. І добре, що промовчав. Мало конфузу не наробив. "А жінку ти пізнав?" — про це мав намір запитати. І сам збентежився: що за баб'яча цікавість, як можна, щоб високо поважний муж запитував про такі справи.

Глянувши в цю мить на Ісуса Назарянина, упіймав по його очах, що той здогадався, про що хотів запитати прокуратор, і напевне не став би відповідати на таке запитання. Прозоро-сині очі Ісуса потемніли, і він замкнувся в собі. "На вигляд такий смирний, а яка в ньому сила!" — подивувався Понтій Пілат, намацуючи ногою сандалію, що зісковзнула з ноги.

— Ну добре,— повернув він запитання в інший бік, немовби компенсуючи розмову з приводу жінки, що не відбулася.— А от подейкували, що ти начебто підкидьок, чи так це?

Ісус усміхнувся відверто й щиро, оголюючи білі рівні зуби.

— Можливо, що й так у деякому розумінні.

— А точніше, так чи не так?

— Так, так, правителю добрий,— підтвердив Ісус, почуваючи, що Понтій Пілат починає сердитись, бо й це запитання було не дуже до лиця прокуратору.— Мене "підкинув" мій Отець Небесний через Духа святого.

— Добре, що більше ти нікому не морочитимеш голови,— стомлено процідив крізь зуби прокуратор.— А все-таки хто ж мати, яка тебе породила?

— Вона в Галілеї, Марією звуть її.