Плаха - Сторінка 35

Коли розвиднилося, з'ясувалось, що під мостом, де він прихистився, пролягала степова дорога. Щоправда, дуже скидалося на те, що машини тут ходили не часто. Невідомо, скільки ще довелося б очікувати попутки, і Авдій вирішив своїм ходом дістатися до найближчого роз'їзду, а там доїхати якось до Жалпак-Саза. Вирішивши йти, Авдій почав озиратися довкола: чи не знайдеться якоїсь палиці, щоб опиратися на неї в дорозі. Праве розпухле коліно, яке розбив, падаючи з поїзда, дуже боліло. Оглядаючись довкола, Авдій повтішався: "А раптом Гришан викинув ту палицю, якою Петруха мене добив? Адже тепер вона йому ні до чого!" Палиці, звісно, він не знайшов, зате помітив, що степом у бік моста котить якась машина.

Це був вантажний автомобіль із саморобною фанерною будкою над кузовом. У кабіні поруч з шофером сиділа жінка з дитиною на руках. Машина відразу загальмувала. Шофер, кремезний темнолиций казах, не без подиву розглядав Авдія із напіввідчиненого вікна кабіни.

— Хлопче, тебе що, цигани побили? — невідомо чому так запитав він.

— Ні, не цигани. Сам випав із поїзда.

— Ти не п'яний?

— Я взагалі не п'ю.

Шофер і жінка з дитиною співчутливо заохали, заговорили між собою по-казахському, в їхній розмові часто повторювалось слово "бічара"

— Тоді давай сідай, ми в Жалпак-Саз їдемо. А інакше помреш сам у степу, бічара. Тут машини нечасто ходять.

Ледве стримуючи сльози, які по-зрадницьки підступили до горла, Авдій зрадів, як хлопчик.

— Спасибі, брат,— сказав він, прикладаючи руку до грудей.— Я саме хотів попросити, щоб ви мене прихопили, якщо вам по дорозі. Важко мені йти, з ногою погано. Спасибі.

Шофер вийшов, допоміг Авдієві залізти в машину.

— Давай іди сюди. Я тебе трохи підніму, бічара. Та ти лізь, не бійся: там шерсть. Здавати везу із радгоспу. Буде м'яко тобі. Тільки дивись не кури.

— А я взагалі некурящий. Не турбуйтесь,— запевнив його Авдій щонайсерйозніше.— Я цілу ніч був під дощем, змок увесь, а тут зігріюсь, до тями прийду...

— Гаразд, гаразд! Я так просто сказав. Відпочивай, бічара.

Жінка виглянула із кабіни, щось мовила шоферу.

— Жінка запитує, ти їсти хочеш? — пояснив шофер, усміхаючись.

— Дуже хочу! — чесно зізнався Авдій.— Спасибі. Якщо у вас є що-небудь, дайте, будь ласка, я вам буду дуже вдячний.

Авдієві здалося, що пляшка кислого овечого молока і коржик спеченого на вогнищі свіжого хліба, запашного й білого, послані йому з неба за муки тієї ночі.

Поївши, Авдій міцно заснув на тюках з овечою вовною, від яких тхнуло жиром і потом. А машина мчала степом, який ще зберігав свіжість після нічної зливи. І цей шлях був Авдієві на користь — як одужання після хвороби.

Прокинувся він, коли машина зупинилась.

— Приїхали. Тобі куди треба? — шофер вийшов із кабіни і стояв уже біля заднього борту, заглядаючи в кузов.— Хлопче! Ти живий?

— Живий, живий! Спасибі,— озвався Авдій.— Ми вже в Жалпак-Сазі, значить?

— Еге ж, на станції. Нам зараз на склад живсировини, а тобі куди?

Бічара — нещасний, бідолаха.

— А мені на вокзал. Спасибі ще раз, що виручили. І дружині вашій спасибі велике. Слів немає, щоб вам віддячити.

Злізаючи з кузова при допомозі шофера, Авдій застогнав від болю.

— Зовсім погано тобі, бічара. Ти піди в лікарню,— порадив Авдієві шофер.— Треба палицю тобі, тоді легше ходити буде.

До приміщення вокзалу Авдій добирався цілих півгодини. Добре, що по дорозі підібрав якийсь уламок дошки, пристосував його як милицю під пахвою — то стало легше шкандибати.

А над коліями, над конструкціями естакад, прожекторів і вантажних кранів, над составами, що проходили, над привокзальною площею, вірніше сказати, над усім пристанційним містечком у степу гриміли по селектору команди, лунали гудки локомотивів, раз у раз радіослужба сповіщала про прибуття і відхід пасажирських поїздів. Після перебування в глушині Авдій одразу відчув, що життя вирує. Довкола снували й поспішали заклопотані люди — недарма Жалпак-Саз вважався однією із найбільших вузлових станцій Турке-стану.

Тепер Авдій мав вирішити, як виїхати, яким поїздом та й взагалі як далі бути, маючи тільки тридцять п'ять карбованців. А квиток у плацкартному вагоні тільки до Москви — якщо в касі будуть місця — коштує тридцять карбованців. А за що жити? Як бути з ногою, саднами і синяками? Звернутися до місцевої лікарні чи якомога швидше їхати звідси? Заглибившись у свої думки, Авдій прошкандибав через станційне приміщення, задушливе й людне. В подертому одязі, в синцях та ще з цією недолугою дошкою замість милиці, він мимоволі привертав увагу — багато людей озиралося на нього. Уже вийшовши на перон до розкладу поїздів, Авдій помітив, що за ним слідкує міліціонер.

— Ану стій, хлопче! — зупинив його міліціонер, наближаючись. Роздратований, суворий погляд не віщував нічого доброго.— Ти що тут поробляєш? Хто ти такий?

— Я?

— Авжеж, ти.

— Та ось хочу їхати. Розклад дивлюся.

— А документи є?

— Які документи?

— Звичайні: паспорт, посвідчення особи, довідка з місця роботи.

— Є, тільки я, це, як його...

— Ану пред'яви.

Авдій зам'явся:

— Розумієте, це, як його, товаришу, товаришу...

— Товариш лейтенант,— підказав сердитий міліціонер.

— Так ось, товаришу лейтенант, я маю вам сказати...

— Що ти маєш сказати — це ми потім дізнаємося. Давай документи.

Авдій не відразу дістав із кишені жмутик сірого паперу, який колись був його паспортом.

— Ось,— простягнув він міліціонерові.— Це мій паспорт.

— Паспорт! — міліціонер презирливо глянув на Авдія.— Ти чого мені голову дуриш? І це паспорт! Бери його назад, і ходімо зі мною, пройдемо у відділення. Там розберемося, хто ти такий.

— Та я, товаришу лейтенант...— ніяковіючи за свій вигляд, дошку-милицю і випадкових роззяв, які швидко почали збиратися довкола, невпевнено почав Авдій,— я, розумієте, кореспондент газети.

— Який ти кореспондент! — обурився міліціонер: дуже вже явно і нахабно брехав затриманий.— Ану ходімо, кореспонденте!

Роззяви, що стояли довкола, засміялися. Ач, вигадав,— кореспондент він! — А може, ще міністром закордонних справ назвешся? Довелося шкандибати за сердитим лейтенантом через зал чекання. І тепер уже всі, хто зустрічався по дорозі, оглядалися на Авдія, перешіптувалися і посміювалися. Коли вони проходили повз одне сімейство, яке розмістилося з речами на великій дерев'яній лавці, до слуху Авдія долетіли уривки фраз.

Маленька дівчинка. Мамо, мамо, дивись, хто

це?

Жінка. Ой дитинонько, це бандит. Бачиш, його спіймав дядечко міліціонер.

Чоловічий голос. Та який це бандит? Дрібний злодій, не більше.

Жіночий голос. Ой, не кажи, Михайле. Це він на вигляд такий жалюгідний. А попадися йому в темному провулку — приріже...

Але найжахливіша несподіванка очікувала Авдія Калі-стратова попереду. Зайшовши слідом за лейтенантом в одні із дверей численних привокзальних приміщень, він опинився в досить просторій міліцейській кімнаті з вікном, яке виходило на площу. Якийсь молодший міліцейський чин, що сидів біля телефону за столом, при появі лейтенанта підвівся.

— Все в порядку, товаришу лейтенант,— доповів він.

— Сідай, Бекбулат. Ось ще один залітний,— кивнувши на Авдія, мовив лейтенант.— Бачиш, який красень! Та ще й кореспондент!

Огледівшись з порога на всі боки, Авдій мало не зойкнув — так приголомшило його видовище, яке постало перед його очима. У лівому кутку біля вхідних дверей за грубо звареними із арматурного заліза гратами, що розділили кімнату від підлоги до стелі, сиділи, точнісінько як звірі у звіринці, гінці — добувачі анапгі: Петруха, Льонька, Махач, Микола, двоє гінців-диверсів і ще якісь хлопці — всього чоловік десять-дванадцять, майже вся команда, за винятком Гришана. Самого серед них не було.

— Хлопці, що з вами? Як же це сталося? — мимоволі вирвалось в Авдія.

Ніхто із гінців не озвався. Вони навіть не поворухнулися. Гінці сиділи в клітці на підлозі впритул один до одного, вони дуже змінилися, були якісь відчужені й похмурі.

— Чи це часом не твої? — дивно посміхнувся сердитий лейтенант.

— Звичайно! — заявив Авдій.— Це ж мої хлоп'ята.

— Он воно що! — здивувався лейтенант, пильно глянувши на Авдія.— Він що, ваш, чи що? — запитав він у гінців.

Ніхто не озвався. Усі мовчали, опустивши очі.

— Ей, ви, я вас питаю! — розізлився лейтенант.— Чого мовчите? Ну що ж, почекаємо. Ви в мене ще затанцюєте, як карасі на сковороді, ви мене згадаєте, коли кожному відвалять по триста сімнадцятій статті, ви ще заспіваєте про далекі краї. І не сподівайтесь, що малолітні, мовляв, що раніше не судились. Це не береться до уваги. Так, так, не береться. Вас спіймали на гарячому! — кивнув він на знайомі Авдієві рюкзаки і валізи з анашею, розкидані на підлозі. Деякі з них були розкриті, деякі порвані, подекуди анаша розсипалась, і в кімнаті стояв важкий дух степових конопель. На столі біля телефону валялись сірникові коробки і скляні баночки з пластиліном.— Ви у мене помовчите! Образились, бачте! Ви в мене з речовими доказами попалися! — повторив лейтенант, суворішаючи, і голос його задзвенів від гніву.— Ось докази! Ось речові докази! Ось ваш дурман! — Він почав тусати рюкзаки з анашею.— Із вашої ватаги тільки один мерзотник вислизнув під час облави. Але й він сидітиме в цьому кутку за гратами, мерзотники ви всі. Встати! Кому кажу — встати! Ач, розсілися. Стояти й дивитися сюди. Не відводити очей! Кому наказано не відводити очей! Такі покидьки, як ви, стріляли в мене з-під вагонів, і від мене вам пощади не діждати! Сволота, шмаркачі, а вже починають озброюватися! Що ж далі буде! Я ваш ворог навіки, а я вмію боротися. По всіх поїздах і на всіх коліях я хапатиму вас, як скажених собак, вам ніде не сховатися від мене! — в люті кричав він.— Тож я вас запитую, хто він, цей обірванець, який видає себе за кореспондента? Хто він, цей тип? — І, схопивши Авдія за руку, він підтягнув його до ґрат.— Відповідайте, доки я вас добром запитую! Він ваш?

Якусь мить усі мовчали. І, дивлячись у похмурі обличчя гінців, Авдій ніяк не міг освоїтися з тим, що хвацькі хлопці, які вчора ще зупиняли поїзди в степу, кайфували і скидали його на ходу із вагона, тепер сиділи в клітці — без пасків, без взуття, босоногі (очевидно, це для того, щоб вони не втекли, коли їх виводять з нужди), жалюгідні і нікчемні.

— Останній раз вас запитую,— задихаючись від збудження, перепитав лейтенант.— Оцей тип, якого я затримав, ваш чи не ваш?

— Ні, не наш,— люто відповів за всіх Петруха, неохоче підвівши очі на Авдія.

— Як же не ваш, Петре? — здивувався Авдій, підступивши на саморобній милиці до самісіньких ґрат.— Ви що ж, забули мене? — докоряв він тим, кого відділяли від нього грати.— Мені вас так шкода,— додав він.— Як же це трапилося?

— Тут не місце для ваших співчуттів,— обірвав його лейтенант.— Зараз я допитуватиму кожного окремо,— пригрозив він гінцям.— І якщо хтось збреше — а це все одно з'ясується,— тому добавлять статтю.