Плаха - Сторінка 5

І ось той час настав — саме пора для групових облав у степу. Збіжить ще трохи часу, і з холодами самітні вовки зберуться у вовчі артілі і до кінця зими будуть промишляти разом.

Тим часом Акбара і Ташчайнар уже вели своїх первона-роджених на випробування, на перше для них велике полювання на сайгаків.

Вовки ішли, підладжуючись до степу, то кроком, то підтюпцем, карбуючи на тому незайманому снігу звірині квіти слідів як знаки сили і згуртованої волі, де, пригинаючись, ішли серед кущів, а де прослизали, мов тіні. І все тепер залежало від них самих і від удачі...

Акбара мимохідь вибігла на один пригірок, щоб огледі-тись, і завмерла, вдивляючись у далину синіми очима і переймаючи нюхом запахи вітру. Велика савана прокидалася, скільки вихоплювали очі, в легкому тумані виднілись стада сайгаків — то були великі скупчення поголів'я з молодня-ком-річняком, який відокремлювався в ту пору в нові стада. Той рік був сприятливий для приплоду сайгаків, виходило, благополучний і для вовків.

Вовчиця затрималась на тому пригірку, порослому чиєм, трохи довше: треба було зробити вибір напевне — визначити за вітром, куди, в який бік податися, щоб безпомилково розпочати полювання.

І саме в той момент почувся раптом дивний гуркіт звідкілясь ізбоку і згори, якесь гудіння понеслось над степом, але зовсім не схоже на удари громовиці. Цей звук був зовсім незнайомий, і він усе ріс і ріс, так що і Ташчайнар не втримався і теж вискочив нагору до вовчиці, і обоє позадкували від страху — на небі щось відбувалося, там з'явився якийсь небачений птах, що дивовижно гуркотів і трохи кособоко летів над саваною, мало не зариваючись носом, а за ним на віддалі летіла ще одна така ж махина. Потім вони зникли, і поступово шум затих. То були вертольоти.

Отже, два вертольоти перетнули небо Моюнкумів, як рибини, не залишаючи слідів у воді. Одначе ні вгорі, ні внизу ніщо не змінилося, якщо не брати до уваги того факту, що то була розвідка з повітря, що в ефір в той час летіли відкритим текстом радіоповідомлення пілотів про те, що вони бачили і де, в яких квадратах, які є під'їзні шляхи до Моюнкумів для всюдиходів і причіпних грузовиків...

А вовки, що з них візьмеш; переживши коротку мить сум'яття, вони невдовзі забули про вертольоти і знову затрюхикали степом до сайгачих урочищ, не відаючи ні сном ні духом, оскільки їм того не дано, що всіх їх, усіх мешканців савани, вже помічено, вже відзначено на картах у пронумерованих квадратах, що вони приречені на масовий відстріл, що їхня загибель уже спланована і скоординована і вже котиться до них на численних моторах і колесах...

Звідки було знати їм, степовим вовкам, що їхня споконвічна здобич — сайгаки — потрібні для виконання плану м'ясоздачі, що ситуація в кінці останнього кварталу "визначального року" склалась для області вельми нервозна — "не виходили" з п'ятирічкою — і хтось меткий із облуправління раптом запропонував "задіяти" м'ясні ресурси Моюнкумів: ідея зводилась до того, що важливе не тільки виробництво м'яса, а фактична м'ясоздача, що це єдиний вихід, щоб не вдарити обличчям у болото перед народом і перед вимогливими органами згори. Звідки було знати їм, степовим вовкам, що із центрів в області йшли дзвінки; вимога часу хоч із-під землі, але дати план м'ясоздачі, досить тягти: рік, який завершує п'ятирічку, щрч скажемо ми народові, де план, де м'ясо/де виконання зобов'язань?

"План буде неодмінно,— відповідало облуправління,— у найближчу декаду. Є додаткові резерви на місцях, натиснемо, зажадаємо..."

А степові вовки тим часом, нічого не підозрюючи, наполегливо підкрадалися манівцями до заповітної мети, ведені тією ж вовчицею Акбарою, безшумно ступаючи по м'якому снігу, наблизились до останнього рубежу перед атакою, до високих комелів чиїв і затаїлись серед них, нагадуючи таке ж бурувате груддя. Звідси Акбариним вовкам все було видно як на долоні. Незчисленне стадо степових антилоп — усі як на підбір однієї від сотворіння світу масті, білобокі, з каштановим хребтом,— паслось, поки що не відаючи про небезпеку, в широкій тамарисковій долині, жадібно поїда-ючи дармову ковилу зі свіжим снігом. Акбара поки що вичікувала, треба було почекати, щоб перед кидком зібратися з духом і всім разом вискочити із схованки, і з ходу кинутися в погоню, а вже тоді облава сама підкаже маневр. Молоді вовки від нетерпіння судорожно посмикували хвостами і ставили вуха сторч, закипала кров і в стриманого Ташчайнара, ладного загнати ікла в жертву, але Акбара, ховаючи пломінь в очах, не давала знаку до ривка, ждала найбільш підходящого моменту — тільки тоді можна було розраховувати на успіх: сайгаки в одну мить беруть такий розбіг, який неможливий ні для якого звіра. Треба було піймати цей момент.

І тут воістину як грім з неба — знову з'явились ті вертольоти. Цього разу вони летіли надто швидко і відразу пішли загрозливо низько над приголомшеним поголів'ям сайгаків, яке дико кинулось геть від дивовижної напасті. Це сталося круто і приголомшливо швидко — не одна сотня переляканих антилоп, ошаленівши, втративши ватажків і орієнтацію, піддалася безладній паніці, бо ж не могли ці сумирні тварини протистояти літаючій техніці. А вертольотам немов тільки того й треба було — притискуючи розполохане стадо до землі і обганяючи його, вони зіштовхнули його з іншим таким же багаточисленним поголів'ям сайгаків, яке паслося

по сусідству, і, захоплюючи все нові і нові зустрічні стада в цей моюнкумський розгардіяш, збивали з пантелику панічно стривожену масу степових антилоп, що ще більше посилило нещастя, яке впало на парнокопитних мешканців савани, що ніколи нічого подібного не бачила. І не тільки парнокопитні, а й вовки, їхні нерозлучні супутники і вічні вороги, опинилися в такому ж становищі.

Коли на очах Акбари і її зграї стався цей страхітливий напад вертольотів, вовки спочатку зачаїлись, від страху втискуючись в кореневища чиїв, але потім не витримали і кинулись навтьоки від проклятого місця. Вовкам треба було зникнути, взяти ноги на плечі, рвонути кудись у безпечна місце, одначе саме цьому не судилося здійснитись. Не встигли вони трохи відбігти, як здригнулася і загула земля, немов у бурю,— незліченна сайгача маса, яку вертольоти гнали степом у потрібному їм напрямку, із страшною швидкістю котилась слідом за ними. Вовки, що не встигли ні звернути, ні зачаїтись, опинились на шляху живого нищівного потоку величезного, що набігав, мовби хмара, поголів'я. І коли б вони на секунду зупинилися, то неминуче були б розтоптані і розчавлені під ратицями сайгаків, така стрімка була швидкість цієї щільної, що втратила будь-який контроль над собою, звірячої стихії. І тільки тому, що вовки не зменшили кроку, а, навпаки, від страху припустили ще дужче, вони залишились живі. І тепер вже вони самі опинились в полоні, у гущі цієї великої втечі, неймовірної і немислимої,— якщо вдуматись, адже вовки рятувались разом зі своїми жертвами, яких вони щойно ладні були роздерти і розтягти по шматках, тепер же вони тікали від загальної небезпеки бік у бік із сайгаками, тепер вони були рівні перед лицем безжального повороту долі. Такого, щоб вовки і сайгаки бігли разом, Моюнкумська савана не бачила навіть під час великих степових пожеж.

Кілька разів Акбара пробувала вискочити із потоку втікачів, але це виявилось неможливим — вона ризикувала бути розтоптаною сотнями антилоп, які мчали суцільною масою. В цьому шаленому вбивчому галопі Акбарині вовки поки що трималися гурту, і Акбара ще могла бачити їх краєм ока — ось вони між антилопами, розпластавшись, прискорюють біг, її перші нащадки, викотивши від жаху очі,— ось Великоголовий, ось Швидконогий і ледь постигає, все більше знесилюючись, Любима, а разом з ними показує п'яти і він — гроза Моюнкумів, її Ташчайнар. Хіба про це мріялося синьоокій вовчиці,— а тепер замість великого полювання вони тікають у стаді сайгаків, безсилі що-небудь зробити, захоплені сайгаками, як трісочки в річці... Першою загинула Любима. Впала під ноги стада, тільки вереск пролунав, враз заглушений тупотом тисяч копит...

А вертольоти-облавники, ідучи з двох країв поголів'я, спілкувались по рації, координували, стежили, щоб воно не розбіглося навсібіч, щоб не довелося знову гасати по савані за стадами, і все більше нагнітали страху, змушуючи сайгаків мчати ще дужче, ніж вони бігли. У шоломофонах хрипіли збуджені голоси облавників: "Двадцятий, слухай, двадцятий! Ану піддай жару! Ще піддай!" їм, вертольотчикам, згори було прекрасно видно, як степом, по білій сніговій пороші котилася суцільна чорна річка дикого жаху. І у відповідь лунав бадьорий голос у навушниках: "Єсть піддати! Ха-ха-ха, глянь же бо, а між ними і вовки біжать! Оце так! Попались сірі! Каюк, братці! Це вам не "Ну, постривай!".

Так вони гнали облаву на змор, як і було розраховано, і розрахунок був точний.

І коли гнані антилопи ринули на велику рівнину, їх зустріли ті, для яких з самого ранку старалися вертольоти, їх очікували мисливці, а вірніше розстрільники. На всюдихо-дах-"уазиках" з відкритим верхом розстрільники погнали сайгаків далі, розстрілюючи їх на ходу з автоматів, упритул, без прицілу, косили, неначе траву на луках. А за ними рушили вантажні причепи — кидали трофеї один за одним у кузови, і люди збирали дармовий урожай. Кремезні хлопці, не гаючись, швидко опанували нове діло, заколювали недо-битих сайгаків, бігали за пораненими і теж прикінчували, але головне їхнє завдання полягало в тому, щоб розгойдати закривавлені туші за ноги і одним махом перекинути через борт! Савана платила богам криваву данину за те, що осмілилась залишитись саваною,— у кузовах здіймалися купи сайгачих туш.

А побоїще тривало. Врізаючись машинами в гущу загнаних, уже безсилих сайгаків, відстрільники валили тварин направо і наліво, ще більше нагнітаючи паніку і відчай. Страх досяг таких апокаліпсичних розмірів, що вовчиці Акбарі, яка оглухла від пострілів, здавалося, що весь світ оглух і онімів, що всюди запанував хаос і саме сонце, яке беззвучно палає над головою, теж женуть разом з ними в цій шаленій облаві, що воно теж метушиться і шукає порятунку і що навіть вертольоти раптом оніміли і вже без гуркоту і свисту кружляють над степом, який іде в безодню, подібно до гігантських безгомінних шулік...