Плаха - Сторінка 50

Спрацюватися їм було нескладно, бо Ерназар, як і сам Бостон, був уроджений хазяїн, з точки зору інших — дурень, яких мало: до радгоспної худоби ставився, як до своєї, начебто вона належала особисто йому. Хворий, чи що? А звідси випливало усе інше — і трудився як на себе, і турбувався про господарство як про своє кровне. Працелюбність була в натурі Ерназара. Він був наділений нею від природи, і розвинув її в процесі життя, якість ця вселенського порядку, нею, цією якістю, повинні бути наділені всі люди, тільки одні її розвивають у собі, цю якість, а інші ні. Адже коли подумати, то скільки їх, ледарів, скрізь і всюди — і дорослих, і юних, і чоловіків, і жінок. Начебто люди не розуміють, скільки нещастя й убозтва в їхньому житті буває і було в усі часи через лінощі. Та Бостон і Ерназар були справжніми трудягами і тому споріднені душами. Тому й працювалось їм дружно і в злагоді, і розуміли вони один одного з півслова. Проте сталося так, що, певне, саме ця риса й зіграла свою фатальну роль у їхньому житті...

А втім, так це чи не так, хтозна." Справа в тому, що ще задовго до появи бригадних і сімейних виробничих підрядів Бостон Уркунчиєв, очевидно, на підставі якоїсь своєї інтуїції наполягав щоразу при нагоді, щоб за ним, вірніше, за його бригадою, була закріплена земля для постійного користування. Ця проста ідея, щоправда, щиро висловлена, але з точки зору деяких ортодоксів зухвала, зводилася до того, що нехай, мовляв, у мене буде своя територія для пасовищ, тобто своя земля, нехай у мене будуть свої кошари, і за них я сам відповідатиму, а не завгосп-комендант, у якого голова не болить, якщо дах протікає; нехай у мене будуть у горах літні випаси, щоб не ганяти мене з отарою куди попало, і нехай усі знають, що ті випаси закріплені за мною, Бостоном, а не за кимось іншим; і щоб усім цим розпоряджався я сам, як хазяїн, як працівник, і тоді я зроблю в сто разів більше і дам значно більше продукції понад план, ніж на знеособленій землі, де я працюю все одно як наймит-джалдама, який наступної осені перейде невідомо куди.

1 Джалдама — орендатор.

Ні, не проходила ця Бостонова ідея. Спочатку всі погоджувалися, так, це, звичайно, правильно, розумно, за всіма отак би закріпити ділянки, нехай люди відчувають себе хазяями і щоб діти, сім'я знали про це і разом працювали на своїй землі, та варто було комусь із пильних місцевих політекономістів засумніватися: чи не посягання це на священні принципи соціалізму? — як усі одразу ж відступали і починали говорити протилежне, доводили те, чого не було потреби доводити. Ніхто не хотів бути запідозреним у єресі. І лише Бостон Уркунчиєв — темний пастух — уперто твердив своє майже на кожних радгоспних або районних зборах. Його слухали, захоплювалися і посміювалися: а що, мовляв, йому, Бостонові, що думає, те й говорить, втрачати йому нічого, з роботи його не виженуть, кар'єру не поламають. Щасливий! І щоразу йому давали відповідь з теоретичних позицій — особливо старався тут парторг радгоспу Кочкорбаєв, типовий грамотій з дипломом обласної парт-школи. З тим Кочкорбаєвим стосунки в Бостона були майже анекдотичні. Стільки років був той парторгом радгоспу, але Бостонові так і не вдалося розібратися — чи то Кочкорбаєв удавав наївного буквоїда (напевне, це надавало йому якісь переваги), чи то й насправді був ним.

На вигляд такий собі червонощокий скопець — гладенький, як яйце, завжди при краватці, завжди з якоюсь папкою, завжди в турботах — справи-справи,— швидко ходить і швидко говорить, наче газету читає. Інколи Бостон думав: може, він і вві сні говорить як по-писаному.

— Товаришу Уркунчиєв,— дорікав Бостонові з трибуни парторг Кочкорбаєв,— вам давно час зрозуміти, що земля у нас загальнонародне надбання. Так записано в Конституції. Земля в нашій країні належить народові, тільки народові і нікому іншому. А ви вимагаєте собі, можна сказати, мало не в приватну власність зимові і літні пасовиська, кошари, корми та всілякий інвентар. Цього ми допустити не можемо — ми не маємо права перекручувати принципи соціалізму. Ви зрозуміли, куди ви хилите і куди хочете нас завести?

— Нікуди я не хочу нікого заводити,— не здавався Бостон.— Якщо хазяїн не я, а народ, нехай народ іде і працює в моїй кошарі, а я подивлюся, що з цього вийде. Якщо я не хазяїн свого діла, хтось врешті мусить же бути хазяїном?

— Народ, товаришу Уркунчиєв, ще раз повторюю — радянський народ, держава.

— Народ? А я хто, по-вашому? Щось я не розторопаю. Чому я не держава? Начебто ти, парторг, молодий, учений, тільки чого вас там учили, коли я твоїх слів не розумію?

— Я, товаришу Уркунчиєв, не піду у вас на поводі, тому що ви розводите куркульську демагогію, але запам'ятайте — ваш час минув, і ми нікому не дозволимо зазіхати на основи соціалізму.

— Ну, дивіться, вам, начальству, видніше,— огризався Бостон,— тільки я все одно на своєму стою, адже працювати мені, а не комусь іншому. Тільки що — ви мені рот затикаєте: народ, народ! Народ — хазяїн! Ну, добре. Нехай тоді народ і розсудить: худоби стає з року в рік все більше і більше, сорок тисяч голів тільки дрібної худоби в радгоспі — таке раніше нікому й не снилося, землі вільної все менше, а плани ростуть. Ось подивіться самі: колись я настригав вовни по три кілограми сімсот грамів з голови, а років двадцять тому починав,— усі знають,— з двох кілограмів, тобто за двадцять років з великими труднощами дав додачу всього кіло сімсот. А тепер за один рік план підвищили на півкіло-грама. Звідки я його візьму? Я що, чаклувати повинен? А не виконаю план, бригада нічого не одержить. А в них сім'ї. Навіщо тоді людям працювати, цілий рік доглядати овець? А як можна виконати такий план, коли кожен чабан тільки й кружляє, як шуліка, щоб перехопити в іншого випас кращий, тому що земля спільна, нема в неї хазяїна. І скільки бійок чабанських було через випаси, а ти, парторг, сам ні хрена не робиш і директорові руки зв'язуєш! Хіба я не бачу?

— Що я роблю чи не роблю — про це судити райкомові. Але й райком не піде на вашу небезпечну авантюру, товаришу Уркунчиєв!

І так кожного разу розмова ішла в пісок...

А тут доля привела в чабанську бригаду Ерназара, і в Бостона з'явився близький однодумець і союзник. Дружини їхні, Арзигуль і Гулюмкан, підсміювалися було над ними: один одного вартий підібралися дружки — ні сну, ні відпочинку, їм тільки б працювати. Отоді й виник у них задум погнати на літо худобу за перевал Ала-Монгю. Ідея ця належала Ерназару. Що, каже, товктися ціле літо по передгір'ях, за кожну травинку з сусідами за груди хапатися, чи не краще податися за перевал, на Кічибельський випас. Старі люди кажуть, що за колишніх часів баї-скотарі нібито ходили туди з табунами й отарами. Отоді і склали пісню "Кічибель". Вони знали, що хоч Кічибельське джайляу і не дуже велике, зате трави там, розказують, билинні. За п'ять днів худоба набирає вагу, як за цілий місяць на відгодівлі.

Бостон і перше подумував про це, але з Кічибелем було багато неясного. Колгоспні тваринники ще до війни ходили на літо в Кічибель через єдино можливий перевалочний шлях — через льодовий Ала-Монгю. У війну, коли в аїлах залишилися лише старики й діти, уже ніхто не зважувався на такий похід. А потім бідні колгоспи об'єдналися в один великий радгосп з безглуздою назвою, що складалася з шести слів якогось чергового ...річчя, котре місцеві перейменували в "Берік", за назвою річки Берік-суу, і в тій суєті об'єднань і перетворень забули поступово про те, що влітку цілих два місяці, а то й більше, можна вигулювати худобу за засніженим перевалом великого Ала-Монпо. А може, нікому вже й не хотілося долати таку висоту: адже, щоб переганяти тварин через такий важкий гірський шлях, потрібен ентузіазм, одержимість хазяїна, який бажає якомога краще утримувати своїх тварин. Чи не тому в старі часи, зустрічаючись, киргизи питали один одного: "Мал жан аман-би?" — чи здорові худоба й душь Передусім говорили про худобу. Що ж, життя є життя...

Запалившись цією стародавньою ідеєю, Бостон і Ерназар прикинули з олівцем у руках усі кічибельські варіанти: навіть за найменшими підрахунками, враховуючи, що тварини, долаючи перевал в один і інший бік, скинуть вагу, справа варта заходу. Справа обіцяла велику вигоду — адже прямих витрат, якщо не рахувати провезення солі-лизунця, крім оплати праці, практично ніяких. Щоправда, поки що це були лише спокусливі сподівання.

Бостон вирішив передусім звернутися до керуючого відділенням, потім до директора радгоспу, а до парторга звертатися не захотів. Не любив він парторга, не раз переконувався — пустомеля, лише застерігає: цього не можна, того не можна, йому б тільки на зборах виступати, переповідати, що в газетах написано, та франтити в краватці, А директору, голові радгоспу, Бостон розповів про задум: так, мовляв, і так, Ібраїме Чотбайовичу, збираємося з Ерназаром воскресити для користі справи старі пасовиська за перевалом Ала-Монгю. Спочатку, мовляв, підемо вдвох розвідати дорогу, глянемо, які місця на Кічибелі та які трави, а потім, після повернення, рушимо туди гуртом на ціле літо. І якщо вийде все, як хочеться, нехай той випас Кічибельський закріплять за ним, за Бостоном, ну, а якщо хто з чабанів побажає пробиватися слідом за ним за перевал, будь ласка, і тому місця вистачить, головне, щоб він, Бостон, знав, які випаси йому виділять і на що він може розраховувати протягом сезону. З цим і прийшов до вас, через два дні вирішили ми з Ерназаром вирушити на перевал Ала-Монпо, а діла поки що дружинам і помічникам передоручимо.

— До речі, Боске, а як дружини дивляться на ваш замір? — поцікавився директор.— Адже це не жарт.

— Наче розуміють. Нащо бога гнівити, моя Арзигуль — з головою баба, та й Гулюмкан, дружина Ерназара, та хоч і молодша, але здається, зовсім не дурна. І між собою, дивлюся, вони добре поладили. Ось що мене радує. А то гірше немає, коли баби гиркаються. Тоді життя не життя... Бували колись випадки...

І ще про дещо переговорили вони з директором. Виявилося, що восени в Москву на виставку з назвою, яку важко вимовити, ВДНГа чи ВДНГи намічалася поїздка передовиків району і нібито Бостон значився у списку мало не першим.

— А чи не можна, Ібраїме Чотбайовичу, мені з жінкою поїхати? Моя Арзигуль давно мріє Москву побачити,— признався Бостон.

— Я тебе розумію, Боске,— усміхнувся директор,— поживемо — побачимо, як кажуть.