Плаха - Сторінка 57

До того ж у той день, коли він на нараді зчепився з Кочкор-баєвим, Акбара і Ташчайнар порішили трьох овець із його отари. Підпасич розповів, що вовки підкралися до отари, і хоч як він кричав, як махав палицею, вони анітрохи не злякалися, а загризли трьох овець і зникли. Бостона цей випадок зовсім роздратував. Якщо так продовжуватиметься, подумав він, залишиться тільки піти звідси, ганебно тікати від вовків. Акбара і Ташчайнар не розуміли, що своїм неугавним виттям підписують собі в той час смертний вирок. Тепер Бостон твердо знав, що йому робити, і ладен був негайно взятися до виконання свого задуму, якби йому не довелося наступного ранку відправитися у господарських справах на Побережжя. Та він так і вирішив: спочатку, щоб дружина не дорікала, навести порядок у саду, а потім уже розправитися з вовками.

От про що думав дорогою Бостон...

З обприскуванням і весняним обкопуванням яблунь він справився за один день. Йому вдалося знайти в селі метикуватого хлопця, і той узявся за плату швидко виконати цю роботу. Бостон пообіцяв йому одне ягня від своїх чорних овець.

Упоравшись з ділами, Бостон вирішив купити нову іграшку Кенджешу. Хотілося потішити синочка. Такий славний хлопчина бігає по хаті, через місяць з чимось йому сповниться два роки. Кумедний, жвавий хлопчак радував своїми витівками підстаркуватого Бостона. Кожне нове словечко малюка викликало в батька захоплення. Через нього пізнавав Бостон глибинний, захований смисл життя, що криється в прив'язаності до дитини і до її матері. То була кінцева і найвища точка призначеної Бостонові долі. Він хотів любити дружину й малюка, а поза цим нічого не вимагав і не бажав від життя, бо хіба ж це не найвище благо, послане нам. Він про це ніколи не говорив, але сам собі знав, що так воно і є. І вірив, що дружина поділяє в душі його почуття.

Бостон спішився біля раймагу "Маданіят", пройшов усередину і купив заводну жабу, окасту, смішну,— ото малюк гратиметься! Вийшовши на вулицю, він зібрався сісти на коня, як раптом відчув голод і згадав, що з самого ранку нічого не їв. їдальня була зовсім поряд з раймагом, і він, на лихо, вирішив зайти туди. Тільки Бостон зайшов до напівтемного залу, пропахлого запахом дешевої їжі, якою годували тут приїжджих шоферів, і сів неподалік від входу за стіл, як одразу ж почув за спиною голос Базарбая. Бостон не оглянувся — він і так зрозумів, що той гуляє тут з дружками. "Сидить, п'є серед білого дня з підлабузниками, і хоч би тобі що, ні сорому, ні совісті в людини",— неприязно подумав Бостон. Хотів було встати й піти від гріха подалі, та потім подумав: а, власне, з якої речі, чому він повинен іти не поївши? Замовив борщ, котлети, а тим часом Базарбаєві, вже, мабуть, доповіли, що в кутку сидить Бостон. І відразу голоси за спиною вороже притихли, а потім знову зашвар-котіли. Невдовзі до Бостона було послано одного із Базарбаєвих приятелів, якогось Кор Самата, Кривого Самата, місцевого п'яничку і пліткаря, якому ще замолоду вибили в бійці око.

— Салам, Бостон, салам! — з багатозначною посмішкою Самат простяг руку Бостонові — і нічого не вдієш, довелося потиснути.— Ти чого тут сам? — приступився він до Бостона.— А ми там із Базарбаєм сидимо. Давно не стрічалися, вирішили зібратися. Ходімо до нас. Сам Базарбай кличе.

— Скажи, що ніколи мені,— відповів Бостон якомога стриманіше.— Я зараз ось доїм і відразу поїду в гори.

— Та встигнеш ще — куди вони подінуться, твої гори?

— Ні, спасибі. Діла.

— Ну дивися, даремно ти так, даремно,— кинув, відходячи, Кор Самат.

Відразу після нього з'явився і сам Базарбай, уже помітно напідпитку, а за Базарбаєм потяглися й інші.

— Послухай, ти чого носа вернеш? Тебе кличуть, як людину, а ти? Ти що, кращим за інших себе вважаєш? — з ходу почав чіплятися Базарбай.

— Я ж сказав, ніколи мені,— спокійно відповів Бостон і демонстративно почав сьорбати з тарілки борщ, який ін-

— У мене до тебе діло є,— сказав Базарбай і нахабно всівся навпроти Бостона.

Інші стояли, наперед смакуючи захоплюючу сцену.

— Які в нас з тобою можуть бути діла? — відповів Бостон.

— Нам би варто було погомоніти, приміром, хоча б про тих вовченят, Бостоне.— Базарбай насупився і похитав головою.

— Ми з тобою вже говорили про них, чи потрібно вдруге повертатися до того?

— По-моєму, потрібно.

— А по-моєму, ні. Не заважай мені. Я зараз доїм і піду звідси.

— Куди поспішаєш, собако! — Базарбай різко встав і, нагнувшись, наблизив до Бостона спотворене люттю обличчя.— Куди поспішаєш, сволото? Ми з тобою ще про вовків не поговорили. Адже ти при всьому народові у директора в кабінеті назвав мене провокатором, сказав, що через мене вовки лютують. Думаєш, я не знаю, що таке провокатор? Думаєш, я фашист, а ти один у нас чесний?

Бостон теж зірвався з місця. Тепер вони стояли один проти одного.

шим разом після

би нізащо не їв.

— Перестань молоти язиком,— осадив Базарбая Бостон.— Фашистом я тебе не називав — не здогадався, а не завадило б. А те, що ти провокатор і безмозкий лиходій,— правда. Я тобі це колись казав і зараз скажу. Та краще буде, якщо ти повернешся на своє місце і перестанеш до мене лізти.

— А ти не вказуй, кому де бути і що робити! — неабияк розсердився Базарбай.— Ти мені не указ. Плював я на тебе. Нехай я, по-твоєму, провокатор, а ти сам хто такий? Думаєш, люди не знають, хто ти є? Думаєш, звів зі світу Ерназара — і все шито й крито. Та ти, гад, злигався з його жінкою, ще коли Ерназар був живий, а твоя стара мала померти. Тоді ти й вирішив зіпхнути Ерназара в прірву на перевалі, а самому одружитися з цією сукою Гулюмкан. Спробуй доведи, що це не так. Чому не ти в прірву провалився, а Ерназар? Адже йшли ви однією дорогою. Думаєш, ніхто нічого не знає! Проте він загинув, а ти залишився живий. Та хто ви після цього, ти і твоя сука Гулюмкан? Ерназар на перевалі вмерз у лід, залишився без могили, як собака, а ти, гад, облапуєш його безсоромну жінку, суку продажну, і живеш собі розкошуючи! А ще партійний! Та тебе треба гнати в шию з партії! Ач, передовик знайшовся який, стахановець! Та тебе під суд треба!

Бостон ледве стримався, щоб не кинутися з кулаками на Базарбая, не розквасити гидку пику. Той явно викликав його на бійку, на скандал, на смертельну сутичку. Але він узяв себе в руки, стиснув щелепи і сказав Базарбаєві, що задихався від люті:

— Мені нема про що з тобою розмовляти. Твої слова для мене нічого не значать. І я рівнятися на тебе не буду. Думай і кажи про мене що хочеш і як хочеш. А зараз геть з дороги. Гей, хлопче,— покликав він офіціанта,— на, візьми за обід.— Тицьнув п'ятірку і мовчки пішов.

Базарбай схопив його за рукав:

— Ану зачекай! Не поспішай до своєї суки! Може, вона з якимось чабаном злигалася, коли тебе немає, а ти їм перешкодиш.

Бостон схопив із сусіднього столу порожню пляшку з-під шампанського.

— Забери руку! — тихо процідив він, не відводячи очей від умить зблідлого Базарбая.— Не примушуй мене повторювати, забери руку! Чуєш?! — сказав він, розхитуючи важку темну пляшку.

Так і вийшов Бостон на вулицю, міцно тримаючи пляшку в руці. Лише скочивши в сідло, схаменувся, кинув пляшку в кювет, дав волю Донкулюку, пустив його чвалом. Давно не мчав він з такою шаленою швидкістю — ця жахлива скачка допомогла йому отямитися, і, отверезівши, він жахнувся: адже якась нікчемна доля секунди відділяла його від убивства, спасибі, бог порятував, а то розкраяв би одним ударом череп ненависного Базарбая. Люди, що їхали на причіпному тракторі, здивувалися і, не вірячи очам своїм, довго дивилися йому вслід: що ж це сталося з Бостоном, така солідна людина, а скаче, як легковажний підліток. Не скоро заспокоївся Бостон — остаточно опам'ятався, лише напившись холодної води коло струмка. Тоді він обтрусився, сів у сідло і вже більше не гнав Донкулюка. Пустив коня ступою і все радів, що уникнув смертовбивства.

Але дорогою, пригадуючи, як усе вийшло, знову спохмурнів, похнюпився. І зовсім кепсько стало Бостонові, коли згадав раптом, що забув на підвіконні в їдальні те саме іграшкове жабеня, куплене для Кенджеша, таку славну іграшку — витрішкувате, великороте заводне жабеня. Звичайно, покупка була не така вже й дорога, можна було й іншим разом купити малюку іграшку в тому ж самому рай-мазі "Маданіят", але чомусь йому здалося, що це погана прикмета. Не можна було, ні в якому разі не можна забувати призначену для малюка річ. А він забув...

Власна забобонність дратувала його, пробуджувала в ньому бажання якось вчинити опір небажаному ходу подій. Від самої думки про те, як він влаштує засідку вовкам і перестріляє тих проклятих звірюк, аби і духу їхнього не було поблизу, лють душила його.

"І що за навождення таке,— думав він,— адже сьогоднішня сутичка з Базарбаєм у їдальні, що мало не закінчилася смертовбивством, знову ж таки почалася із суперечки через тих вовків..."

Здійснити свій намір Бостон намітив наступного дня. За ніч продумав, передбачив усі деталі операції і, мабуть, уперше за їхнє спільне життя утаїв від дружини важливий для нього задум. Не хотілося Бостонові починати розмову про вовків і вовченят, що стали причиною скандалу з Базарбаєм, не хотілося говорити про те, що нагадало б про загибель Ерназара на перевалі. І тому дома він більше мовчав, грався з малим, коротко відповідав на запитання Гулюмкан. Знав, що його мовчання турбуватиме дружину, викликатиме в неї здивування, та інакше вести себе не міг. Він прекрасно розумів, що і його сутичка з Базарбаєм, і брудна лайка, спрямована на їхні голови, рано чи пізно стануть відомі і їй. Але поки що він мовчав — не хотілося повторювати те, що говорив про них цей осоружний Базарбай, надто це було мерзенно і гидко.

Думав він також і про те, як дивно, важко й непросто складалося їхнє з Гулюмкан життя. Скільки прихованої недоброзичливості і відвертої ворожості бачили вони від людей з тих пір, як стали подружжям, яких тільки побрехеньок про них не поширювали. І, проте, Бостон не шкодував, що зв'язав свою долю з вдовою Ерназара. Йому вже важко було уявити, як би він жив без неї, йому необхідно було постійно відчувати поруч її присутність... Та ні, це було б якесь зовсім інше життя. А його життя могло бути тільки з нею, і нехай інколи вона й незадоволена ним і буває, що й несправедлива, але вона йому віддана, а це найголовніше.