Плаха - Сторінка 9

Мені важливо було проникнути в те середовище, з'ясувати, чому саме цих хлоп'ят туди втягли, що ними рухало, окрім спокуси наживи і спекуляції, мені необхідно було вивчити зсередини особисті, соціальні, сімейні і не в останню чергу психологічні моменти цього явища.

З тим я і приготувався. Це було в травні. Саме в цей час зацвітають коноплі — анаша, і саме в ці дні починають збирати цвіт ті, хто спеціально їде за цим зіллям у Примоюнкум-ські і Чуйські степи. Про все це мені повідав мій знайомий, учитель історії однієї із шкіл нашого містечка Віктор Ники-форович Городецький. Коли ми залишались наодинці, розмовляючи про всяку всячину, він називав мене жартома отцем Авдієм. Сам він порівняно молодий, однокласник моєї сестри Варвари. А ось племінник його, син його рідної сестри, Паша, Пахом, якого Віктор Никифорович, виявляється, сам назвав цим іменем, так ось цей Паша, як з'ясувалося потім, потрапив в анашистську компанію. Ні батьки, ні Віктор Никифорович не знали про це.

Якось Паша відпросився у батьків з'їздити в Рязань до діда, у якого він часто бував. Днів через п'ять після його від'їзду Віктор Никифорович одержав телеграму від слідчого транспортної прокуратури Джаслібекова з якоїсь далекої казахстанської станції. У телеграмі повідомлялось, що його племінник Паша перебуває під вартою — його затримали у зв'язку із злочинним провезенням наркотиків залізницею.

Віктор Никифорович відразу зрозумів, чому саме йому, а не батькам адресував слідчий Джаслібеков телеграму. Паша боявся батька, чоловіка різкого й крутого. Віктор Никифорович негайно вилетів до Алма-Ати, а звідти через добу дістався поїздом до тієї степової станції. Застав він Пашу у відчаї. Йому загрожував невідкладний суд і вирок за особливим указом із строком не менше трьох років у колонії суворого режиму. Суд був неминучий — склад злочину в наявності. Віктор Никифорович намагався, як міг, розтлумачити племіннику, що іншого виходу, на жаль, немає, що за законом за злочин карають. Радив, як триматись, що говорити на суді, обіцяв усе пояснити батькам, обіцяв приїздити до нього на побачення в колонію. Все це відбувалося в присутності Джаслібекова. І тут раптом Джаслібеков говорить:

— Вікторе Никифоровичу, якщо ви поручитесь, що ваш племінник надалі не повторить подібного злочину, я відпущу його під свою відповідальність. Мені чомусь здалося, що ви зможете наставити на путь істинну цього хлопця. Коли ж він іще раз попадеться з провезенням анаші, його буДутц судити як рецидивіста. Вирішуйте самі.

Ну, звичайно, Віктор Никифорович несказанно зрадів, одразу ж поручився за Пашу; не знав, як і дякувати слідчому, і тоді Джаслібеков сказав:

— А вас, Вікторе Никифоровичу, я просив би допомогти нам там, на місцях у вас. Спробуйте порушити в пресі серйозну розмову на цю тему. Адже ви вчитель. Ми боремось із злочинами, коли вони вже скоєні або в процесі здійснення. А ось хто і що жене таких, можна сказати, хлоп'ят у далину, в безлюдні місця, в середовище декласованих елементів, а то і пропащих рецидивістів, ми не знаємо, а ми ж цих підлітків судимо, вимушені, зобов'язані судити. Дуже добре, що ви одразу відгукнулись, невідкладно приїхали і тим дуже допомогли мені, а багато з родичів — і таких більшість — не приїздять зовсім. І так потрапляє підліток п'ятнадцяти років від роду в колонію суворого режиму. А що там? Що з ними відбувається, чого вони там навчаться? Нікчемними, покаліченими людьми — ось якими вони вийдуть звідти. Самі розумієте, тюрма не від доброго життя. Вікторе Никифоровичу, душа болить, коли дивишся на все це. Вірите, тільки минулого сезону по нашому відділенню залізниці ми судили понад сто підлітків, а скільки ми пропустили, не змогли затримати, а вони все їдуть і їдуть звідусіль, від Архангельська до Камчатки, пруть, як риба на нерест. Скільки ж можна? Адже всіх не пересудиш. У них виникла ціла система промислу. Серед них є провідники — і тутешні, й нетутешні,— які ведуть їх до місць, де росте анаша, їх ми теж судимо. А що вони роблять з поїздами? Зупиняють у степу товарняки, в пасажирський вони не наважуються сунутись, там їх відразу схоплять. Хтось постачає їм спеціальну суміш, порошок такий,— якщо посипати вночі на шпали, на рейки, то в променях фар виникає ілюзія, немов залізниця горить. Звичайно, машиніст зупиняє состав — у степу всяке може статися,— вибігає на колію, але ні,— нічого не горить, все в порядку. А анашисти тим часом залазять у вагони зі своїми сумками, з валізами. Состави нинішні такі — на цілий кілометр, спробуй прослідкуй, а вони залазять і їдуть до вузлової станції. Там купують квитки. Пасажирів же ой скільки! Узнай, хто є хто. Правда, міліція в останні роки завела спеціальних собак, вони анашу за запахом знаходять. Ось вашого племінника і виявили з допомогою собаки...

І ще багато чого дізнався Віктор Никифорович у тих місцях. Він і посвятив мене в ці справи. Але ще до цього я був внутрішньо готовий до такої розмови. Мене давно терзала думка — знайти нехожені стежки до розуму і серця своїх ровесників. Я бачив своє покликання в повчанні добра. Можливо, дещо самовпевнено було з мого боку вважати, що в цьому моє призначення, але, в усякому разі мені цього щиро хотілось, і, певно, якоюсь мірою це пояснюється моїм походженням. У деяких своїх статтях я вже говорив, хоча і в загальних рисах, про шкідливість алкоголізму серед молоді, приблизно те ж саме писав і про наркоманію, посилаючись на сумний досвід Заходу. Але все це було, по суті, з чужих слів, з інших рук. А для яскравого і в той же час проникливого матеріалу, де були б мої власні роздуми й переживання з приводу відомих усім і водночас таких, яких забобонно уникали багато з нас, як чуми, випадків наркоманії серед молоді, особливо серед підлітків, що приводять до сумних наслідків — від самознищення особистості до садистських убивств,— так ось, для такого матеріалу мені не вистачало знання проблеми зсередини і реалій, А тут саме вийшло, що Віктор Никифорович Городецький, який зіткнувся з цим явищем на власному досвіді, вирішив поділитися своїми думками й душевними прикрощами. Щоб відірвати Пашу від колишніх друзів-товаришів, які промишляли анашею, вся сім'я — батько, мати, діти — змушена була, помінявши квартиру на меншу, переїхати в інше місто. Про все це Віктор Никифорович і розповів мені з сумом і болем.

Це й підштовхнуло мене рішуче взятися до задуманої справи.

* * *

Я прибув до Москви, де мав вирушити з Казанського вокзалу в конопляні степи. Справа в тому, що саме тут, на Казанському, формувалася з самого початку група гінців, вони так себе й називали — гінці. Ці гінці, як я згодом переконався, з'їжджались із найрізноманітніших міст Півночі і Прибалтики, причому найбільш жвавими точками були Архангельськ і Клайпеда, очевидно, тому, що анашу там могли перепродувати морякам, які йшли в плавання. Щоб натрапити на слід гінців, я повинен був знайти на Казанському вокзалі носія з нагрудним знаком вісімдесят сім, на прізвисько Утюг, або Утя, і передати йому вітання від одного з колишніх приятелів, якого назвав Паша. Утюг мав знайомих у квиткових касах — він забезпечував, безумовно за якусь мзду, проїзд. Але дізнатись, хто саме це влаштовував, мені не вдалось, очевидно, ланку хтось очолював, хоч і таємно. Так ось, цей Утя забезпечував організований виїзд групи гінців, тобто він мусив роздобути всі квитки на один поїзд, але бажано в різних вагонах. Зійшовшись трохи ближче з гінцями, я довідався, що перша заповідь усіх добувачів анаші полягала в тому, щоб на випадок провалу ні за що не виказувати один одного, тому на людях їм треба було якомога менше спілкуватися між собою.

І ось знайома площа трьох вокзалів, де я стільки разів бував, приїжджаючи і від'їжджаючи з Москви. Неймовірна штовханина, особливо в метро і на вокзалах,— не проб'єшся, не протиснешся, і кого тільки і звідки тільки не закрутить, мов тріску, живий вир площі трьох вокзалів, і все одно любив я наїжджати до Москви, любив, вирвавшись уже ближче до центру на відносний простір, блукати вулицями, штовхатись у букіністичних магазинах, стояти біля афіш і реклам і, якщо вдасться, піти в черговий раз у Третьяковку або Пушкінський музей.

Цього разу, вийшовши на Ярославському вокзалі з електрички і посуваючись у людському потоці до Казанського вокзалу, я спіймав себе на думці, як добре, виявляється, мені жилось і почувалось раніше, коли я, відданий самому собі і своїм невибагливим бажанням, нічим не був обтяжений і ніякі клопоти не обмежували особливо мого часу і моїх мандрів московськими вулицями. Зараз мені треба було якомога швидше розшукати на величезному, що кингів, як мурашник, Казанському вокзалі того самого зв'язківця-носія з нагрудним знаком вісімдесят сім. Боже, скільки ж їх, цих носіїв, а вірніше тачкарів, на Казанському вокзалі, якщо цей значився вісімдесят сьомим,— вже, напевно, не менше ста! І справді, в цьому стовпотворінні виявилось не так просто його знайти. Витративши щонайменше півгодини на те, щоб обійти всі можливі стоянки тачкарів, я нарешті побачив його на пероні біля поїзда, який відбував у Ташкент. Утюг когось завантажував, поспіхом переносячи з тачки у вагон валізи і коробки, жваво перекидався на ходу жартами з провідниками і повторював розхоже привокзальне прислів'я: "Гроші є — Казан поїду, гроші нема — Чешма піду". Я почекав осторонь — доки він звільниться, доки від'їжджаючі зайдуть у вагон, а проводжаючі розосередяться вздовж состава біля вікон в купе. Він вийшов із тамбура, захекавшись, засуваючи чайові в кишеню. Такий собі руденький паруб'яга, такий собі хитрий кіт з миготливими очима Я мало був не припустився помилки — мало не звернувся до нього на "ви" та ще й трохи не вибачився за турботи.

— Привіт, Утюг, як діла? — сказав я йому якомога безцеремонніше.

— Діла як у Польщі: у кого віз, той і пан,— весело відповів він, неначе ми з ним сто років були знайомі.

— Значить, ти і пан,— підсумував я, вказуючи на його тачку.

— А ти думав! Ми, брат, теж знаємо, у кого грошей кури не клюють. А тобі чого, чавича? Підвезти, може, щось треба? Будь ласка!

— Підвезти я і сам можу,— пожартував я.— Діло в мене є.

— Ну кажи, яке діло.

— Не тут, давай відійдемо.

— Еге ж, чавича, відійдемо.

І ми пішли по довгому перону до приміщення вокзалу.