Планета Новорічних Ялинок - Сторінка 2

— Це пси, летючи пси. Чи ти ба!

— Це архіпси, — пояснив капітан колишній Паулюс.

— Це що — космічні кораблі, як і ваш кінь? Ворожий флот?

— О ні-ні, це страшні істоти. Бачиш, що у них править за крила? Їхні вуха. Вони крутять хвостом, як пропелером, а тому й можуть літати.

— І гавкають.

— Атож, послухай, як вони ґвалтують. Просто страх.

Один архіпес підлетів до самісінької морди коня, наче прагнув заглянути всередину. Здавалося, він гавкав і очима, й лапами, й черевом. Марко затулив вуха, але гавкіт забив йому памороки, виповнив усе тіло, аж кості затріщали.

— Дивіться! — вигукнув він.

Архіпес притиснувся мордою до шибки і вищирив ікла, наче збирався її розгризти.

— Не бійся, — мовив капітан, — скло міцне. Крім того, архіпес, що гавкає, ніколи не кусається, ти сам знаєш. Вони нас не займуть. Одначе вони дуже надокучливі, від їхнього гавкоту можна поглухнути. Єдиний рятунок від них — утеча. На щастя, наші космічні кораблі літають швидше за них.

— Простіше було б їх повбивати, — зауважив Марко. — Таким способом ви б їх здихалися остаточно.

Капітан колишній Паулюс глянув на нього здивовано:

— Повбивати? Не розумію.

— Постріляти, винищити. Хіба у вас нема смертоносних променів чи пістолетів? Невже ви нічого не запозичили з науково-фантастичних творів?

Капітан колишній Паулюс енергійно почухав підборіддя.

— Слухай-но, — мовив він, — ти вже, мабуть, помітив, що ми розуміємо твою мову і говоримо по-твоєму завдяки цьому електронному перекладачеві,— і показав на кнопку під коміром піжами. — Але, мабуть, апарат несправний або ти вживаєш нові, ще нереєстровані слова. Одне слово, я тебе не розумію. Що ж означає "вбивати"?

Марко вибухнув реготом.

— Вибачте, що я сміюся. Але ж "убивати" — це, як видно з біблії, найстаріше у світі слово.

Та колишній Паулюс уже його не слухав. Він дав у мікрофон якийсь наказ, натиснув на кнопку, повернув важіль, і за кілька секунд космічний корабель, набравши швидкості, заглибився в чорну просторінь, полишивши ззаду архіпсів з їхнім гавкотом.

Висадка в піжамі

Цієї хвилини хтось постукав у двері.

— Уже дев'ята година, — сказав колишній Паулюс. — Прибув черговий капітан. Бувай здоров.

До рубки зайшов смутний чолов'яга.

— Ну й проноза ж ти. Такого видовища мене позбавив!

— Розклад є розклад, — відповів колишній Паулюс, потираючи руки. — Іншим разом пощастить тобі. Знайомся, хлопче, це — капітан Петрус.

Марко потиснув руку чолов'язі, не спускаючи очей з найяскравішої зірки, яка швидко наближалася до корабля. Не встиг він запитати її назву, як зірка перетворилася на зеленкувату тарілку; скоро тарілка збільшилася, стала така, як м'яч, а на її поверхні замаячіли обриси континентів та морів.

"Наче падає на нас", — подумав Марко. Та вголос не сказав нічого. Петрус був зовсім спокійний, отже, нема чого боятися. Новий капітан навіть повеселішав і тепер потирав руки.

— Ми вже дома, — мовив він. — Це і є Планета. Незабаром ми повернемось і побачимо її під ногами. Зробимо навколо неї кілька обертів, щоб зменшити швидкість, і потім, з твого дозволу, сядемо.

Сталось саме так, як сказав Петрус. Тільки-но космічний корабель пірнув в атмосферу планети, як зразу стало видно. Бортові прожектори, тепер уже непотрібні, було вимкнуто.

Капітанів годинник показував дев'ять годин тридцять хвилин ранку, коли приголомшений Марко став своїми пантофлями на землю невідомої планети. Ще виходячи з коня і побачивши себе в дзеркалі, Марко згадав, що він у піжамі, і це його трохи збентежило.

Але і капітан колишній Паулюс, і капітан Петрус, і інші члени екіпажу були одягнені в піжами й не мали наміру перевдягатися. Марко вирішив, що, мабуть, мода на цій планеті інша, ніж у Римі. "Мабуть, тут пов'язують на шию краватку, коли лягають спати", — подумав він і, вже не турбуючись про свій одяг, оглянувся навкруги.

Космічний корабель злегка погойдувався на доріжці велетенського аеропорту. Це був корабель-гойдалка. Інші космічні коні нечутно то приземлялися, то відлітали в різні боки. Марко не довго розглядався, бо якийсь хлопчина, майже його одноліток, теж чорнявий, але у жовтій піжамі, ішов йому назустріч невимушеною ходою господаря, що зустрічає гостей.

Новий провідник

— Марку! — вигукнув той за кілька кроків. — Вітаю тебе, Марку. Сподіваюся, ти добре доїхав?

Хто цей хлопчина? І звідки він його знає? Хіба їх одна мама годувала? Марко вчасно зміркував: щоб не зганьбити честі Тестаччо й усього Рима, не треба нічому дивуватися, і на відповідь щось промимрив.

— Що ти кажеш? — запитав, усміхаючись, хлопчина.

— Кажу, що доїхав добре, — буркнув Марко. — Але я не мав аніякісінької охоти їхати. Мене привезли сюди всупереч моєму бажанню.

— Чуєш, що він каже? — засміявся капітан Петрус, плескаючи Марка по плечі.

— Здорові були, колишній Паулюсе, — провадив далі малий незнайомець, звертаючись до другого капітана. — Ви вже вибрали собі нове ймення? Як мені вас величати?

— Сам не знаю! Покладу в капелюх десяток папірців з різними іменами і навмання витягну, яке попадеться. Оцей сереніянин не схотів мені порадити.

— Гаразд, ми вже йдемо, — сказав Петрус— Передаю тобі потерпілого. Він цілий і неушкоджений — ані ґудзика йому не бракує.

— Як? — обурився Марко. — Ви кидаєте мене напризволяще? Привезли сюди аж із Землі, щоб доручити цій дитині ясельного віку.

— Нічого не вдієш, — відповів Петрус. — Я корюся наказові. Бажаю тобі всього найкращого…

— Ви не маєте права покинути мене! Хто ж відвезе мене на Землю?

— Не журися, — вигукнув колишній Паулюс, відходячи разом з іншими. — Ти матимеш добру няньку.

Марко так обурився, що й слова більше не промовив. Позирнувши востаннє на екіпаж корабля і на обох капітанів, які його кинули, він глянув на космічного коня, що своїм понурим виглядом геть-чисто скидався на його власного коника-гойдалку. Нарешті Марко обернувся до хлопчика, і той відповів йому лагідною усмішкою.

Чудернацький календар

— Як тебе звати? — запитав Марко.

— Маркус.

— Та невже?

— На твою честь. Ще вчора мене звали Юліус. Мені доручено привітати тебе й супроводжувати скрізь. Я пишаюсь, що це доручення випало мені, бо дуже радий познайомитися з тобою.

— А я, — не витримав нарешті Марко, — такий радий, що ладен дати тобі в писок. Яке неподобство! Тебе хапають, не пояснивши, що й до чого, доручають якомусь малюкові, і бувай здоров! Та я вам такого чосу дам, я вам шарварок влаштую!

Обличчя Маркуса заясніло, ніби він почув радісну звістку.

— Я знаю, чого тобі бракує,— мовив Маркус. — Ходи зі мною.

І Маркус пішов не озираючись, а Марко подався за ним, — йому було байдуже, чи йти, чи стояти. Вони йшли доріжкою, проштовхуючись крізь юрбу людей, одягнених у піжами і взутих у пантофлі. Здавалося, що ці люди вийшли на власний балкон погрітися на осонні. Космічний аеропорт містився в низькій, довжелезній будівлі. Це була перша будівля, яку побачив Марко на новій планеті. Він сподівався чогось незвичайного. Та будівля була звичайнісінька, з цегли й скла. Одне тільки здивувало його: горщики на підвіконнях. Вони були схожі на горщики, в яких на Землі вирощують герань та безліч інших квітів із химерними назвами. Тільки тут у горщиках росли маленькі новорічні ялинки. Не просто ялинки, а такі новорічні, прикрашені гірляндами, штучним снігом, срібними зірками та різноколірними лампочками. "Учора був день мого народження, отже, 23 жовтня, — міркував здивований Марко. — Невже вони так зарані готуються до Нового року?"

За аеропортом починалося місто. Схоже на всі міста: будинки, вулиці, майдани. Будинків було більше низьких, аніж великих; садів більше, ніж будинків, одне слово, нічого особливого, якби — знову! — не ці недоречні ялинки.

Обабіч проспекту, що провадив до центру міста, росли нескінченні ряди ялинок, гілки рясніли срібними гірляндами, яскріли зірками, лампочками, червоними, жовтими, блакитними блискучими кульками. Одне слово, ці ялинки були прикрашені геть-чисто як новорічні.

— Пробач, — запитав Марко. — Який сьогодні день?

— Різдво, — весело відказав Маркус.

"Який-бо я дурень, — подумав Марко, — забув, що на цій планеті земний календар непридатний. На Землі сьогодні 24 жовтня, а тут, либонь, 25 грудня".

Тим часом Маркус підійшов до будівлі, яку можна було б назвати гаражем малих коників-гойдалок, вибрав собі одного коника з двомісним сідлом і запросив Марка сісти верхи.

— Ти тільки не жартуй, — попередив нащадок стародавніх римлян, що натерпівся лиха з своїм коником.

— Та годі тобі! Це ж наші роботи, вони правлять за міський транспорт.

— Щось таке як таксі? — буркнув Марко. — Але де водій? Кому, зрештою, платити?

Маркус вибухнув реготом і водночас зачудовано витріщив очі:

— Що значить "платити"? Роботи належать усім. Кому треба, тому вони служать і край.

Коник-гойдалка рушив зовсім нечутно і плавно набрав швидкість, погойдуючись у теплому ласкавому повітрі. Цієї миті Марко помітив те, що мав би давно вже помітити: сьогодні різдво, а він у піжамі, і пальці не мерзнуть! Прикликавши на допомогу свої скромні знання з географії, він згадав, що й на Землі є такі країни, де на різдво тепло, як буває в Італії у червні. Однак сумніви його розвіялися лише тоді, коли їх витіснили нові дива.

— Крамниці відчинено, — зауважив Марко.

— Вони завжди відчинені,— відповів Маркус.

— А на різдво? Маркус нічого не відповів.

"Ця планета мене страшенно дратує,— бурмотів собі Марко. — Замість таксі — коники-гойдалки, крамниці повідчинювані й на різдво. Спробуй збагнути, що до чого".

Будинки вздовж проспекту були охайні, святково прибрані, на кожному балконі, на кожному вікні стояла ялинка, оздоблена дивовижними прикрасами. Якщо все те зробив муніципалітет, то йому довелося працювати, не покладаючи рук: адже так прикрасити місто можна лише за спеціальним проектом. Дивно було бачити, що в крамницях повно людей. Чи сьогодні різдво, чи тільки переддень, а може, скажімо, 27 грудня? Адже крамарі до різдва готуються завчасно і залишають різдвяні оздоби аж до Нового року, щоб привабити покупців.

— Маркусе! — гукнув Марко.

— Чого тобі?

— Який день був учора?

— Різдво, — не замислюючись мовив Маркус. "Отже, — казав собі Марко, — я вгадав. Крамниці відчинені, то сьогодні не Різдво, воно було вчора.