По багряному сліду - Сторінка 4

А які наслідки? Нема чого викривати, є тільки дрібні підлоти з таким прозорим мотивом, що навіть чиновники з Скотленд-Ярду бачать їх наскрізь.

Я був усе ще роздратований його зухвалим тоном. Краще було змінити тему.

— Цікаво, що він там шукає? — спитав я, вказуючи на кремезного, просто одягненого чоловіка, який ішов по той бік вулиці, уважно розглядаючи номери будинків. У руці чоловік тримав великий голубий конверт — очевидно, він був посланий з якимось дорученням.

— Ви маєте на увазі відставного сержанта морської піхоти? — спитав Шерлок Холмс.

"Хвалько й вискочка! — подумав я. — Він знає, що я не можу перевірити його здогаду".

Ледве промайнула в мене ця думка, як чоловік, за яким ми стежили, розгледів номер наших дверей і швидко перебіг через дорогу. Почувся голосний дзвінок, низький голос і важкі кроки вгору по сходах.

— Пакет для містера Шерлока Холмса, — сказав він, заходячи до кімнати і подаючи моєму приятелеві листа.

Це була добра нагода збити пиху з Холмса. Він не подумав про це, коли бовкнув навмання своє зауваження.

— Скажіть, будь ласка, мій любий, — промовив я дуже ласкаво, — яка ваша професія?

— Розсильний, сер, — сказав він досить грубо. — Моя форма в ремонті.

— А ким ви були раніше? — спитав я, кинувши зловтішний погляд на свого компаньйона.

— Сержант, сер. Королівська морська піхота, сер. Відповіді не буде? Єсть, сер!

Він клацнув закаблуками, просалютував рукою і вийшов.

Розділ III

ТАЄМНИЧА ПОДІЯ НА ЛОРІСТОН ГАРДЕН

Признаюсь, я був дуже вражений цим новим доказом практичності теорій Холмса. Моя повага до його аналітичних здібностей зросла надзвичайно. Проте в глибині душі у мене лишилася якась таємна підозра, що все це було підстроєно навмисне, щоб здивувати мене, хоч мені невтямки було, задля чого. Коли я поглянув на Холмса, він якраз дочитав записку і тьмяними очима, які звичайно бувають у хвилини задуми, дивився в простір.

— Але як ви прийшли до такого висновку? — спитав я.

— Якого висновку? — пирснув він роздратовано.

— Ну, що цей чоловік відставний сержант морської піхоти?

— Я не маю часу на дурниці, — відповів він гостро, а потім з усмішкою додав: — Пробачте мені за грубість. Ви обірвали хід моїх думок, але, може, це й на краще. Так ви справді не помітили, що цей чоловік був сержантом морської піхоти?

— Авжеж.

— Це було легше взнати, ніж пояснити, як саме я взнав. Якби вас попросили довести, що два та два дорівнює чотирьом, ви б задумались, як це зробити, хоч у правильності результату цілком переконані. Навіть через вулицю я побачив великий синій якір, витатуйований на тильній стороні руки цього хлоп'яги. Це пахло морем. У нього була військова виправка і формені бакенбарди. Ось і маєм морську піхоту. В цій людині помітні почуття власної гідності і звичка командувати. Ви, певно, звернули увагу на його манеру тримати голову і розмахувати палицею. До того ж на вигляд це статечна, поважна людина середнього віку. Всі ці факти змусили мене прийняти його за колишнього сержанта.

— Дивовижно! — вигукнув я.

— Дуже просто, — знизав плечима Холмс, хоч я помітив по ньому, що моє явне здивування і захоплення було йому приємне. — Я щойно сказав, що тепер уже немає справжніх злочинців. Здається, я помилився… Ось подивіться! — Він кинув мені записку, принесену розсильним.

— Не може бути! — вигукнув я, пробігши її очима. — Це жахливо!

— В усякому разі не зовсім буденно, — зауважив Холмс спокійно. — Чи не прочитали б ви мені її вголос?

Ось що я йому прочитав:

"Шановний містер Шерлок Холмс!

Цієї ночі на Лорістон Гарден у будинку № 3, поблизу Брікстон-Род, вчинено страхітливий злочин. Наш полісмен під час обходу, близько другої години ночі, побачив там світло. Знаючи, що в будинку ніхто не жив, він запідозрив щось недобре. Двері були незамкнені, вії: зайшов і в першій кімнаті, без меблів, виявив труп добре одягненого чоловіка, в кишені якого були візитні картки на ім'я "Еноха Дж. Дреббера, Клівленд, Огайо, США". Слідів пограбування нема. Неясна також причина його смерті. В кімнаті є сліди крові, але ран на тілі ні виявлено. Незрозуміло, як він потрапив до порожнього будинку. Та й уся справа дуже загадкова. Якщо ви під'їдете до цього будинку десь коло дванадцятої, то знайдете мене там. Я залишив усе in statu quo[4], поки ви не дасте знати. Якщо ви не можете прибути, я дам вам повніші відомості, і вважав би за велику люб'язність з вашого боку, щоб ви ласкаво повідомили мені вашу думку.

Відданий вам Тобайас Грегсон".

— Грегсон — найспритніший з агентів Скотленд-Ярду, — зауважив мій приятель, — він і Лестрейд — найкращі серед поганих. Обидва моторні і енергійні, але страшенно старомодні. До того ж вони ладні один одного живцем з'їсти і суперничають, як дві визнані красуні. Сміху буде, якщо в цій справі вони обидва на одному сліду.

Я був вражений цією безтурботною балаканиною.

— Але ж не можна втрачати й хвилини, — вигукнув я. — Може, я піду замовлю кеб?[5]

— Я ще не вирішив, чи поїду. Я самий непоправний ледащо, який тільки жив коли-небудь на світі. Тобто коли на мене находить, бо я буваю часом досить меткий.

— Але ж це саме така нагода, якої ви чекали.

— Чоловіче добрий, та яке мені діло до цього? Припустімо, я розплутаю всю справу. Ви можете бути певні, що Грегсон, Лестрейд і К° присвоять собі всю славу. Ось що значить бути неофіційною особою.

— Але ж він просить допомогти йому.

— Бо він знає мою перевагу над ним і визнає її переді мною; але він скоріше відтяв би собі язика, ніж визнав це перед кимось третім. Проте можемо піти поглянути. Я розплутаю цю справу самотужки. Хоч посміюся з них, і то добре. Ходімо!

Він натяг пальто і заметушився так, що я помітив: енергія витіснила апатію.

— Візьміть капелюха, — сказав він.

— Ви хочете, щоб я поїхав?

— Так, якщо вам більш нічого робити.

За хвилину ми обидва були в екіпажі і шалено мчали до Брікстон-Род.

Був туманний, хмарний ранок. Над дахами будинків звисала сіро-коричньова пелена, ніби відбиток навколишніх брудних вулиць. Мій супутник був у чудовому настрої і торочив щось про кремонські[6] скрипки та про різницю між скрипкою Страдіваріуса і скрипкою Аматі. Щодо мене, то я мовчав, бо сумна справа, якою ми були зайняті, пригнічувала мене.

— Ви, здається, не дуже-то багато думаєте про нашу справу, — перебив я нарешті Холмсові музичні дослідження.

— Поки що нема ніяких даних, — відповів він. — Це величезна помилка теоретизувати до того, як у вас є всі дані. Від цього судження стає упередженим.

— Скоро у вас будуть дані, — зауважив я, вказуючи пальцем. — Це Брікстон-Род, а он і наш будинок, якщо я не дуже помиляюсь.

— Це він. Стоп, візник, зупинись! — Ми були ще за сотню ярдів від потрібного нам місця, але Холмс вийшов з екіпажа, і. подорож довелося закінчити пішки.

Будинок № 3 на Лорістон Гарден мав понурий і зловісний вигляд. Це був один із чотирьох будинків, що стояли на деякій відстані від дороги, два з них — заселені, два — порожні. Останні два насупились трьома рядами непривітних вікон; тільки картки "Здається внайми" виднілися, мов катаракти, на підсліпуватих шибках. Від кожного будинку на вулицю вела через невеликий садок з кволими деревцями жовтувата стежка — певно, з суміші глини і гравію. Все це місце було в калюжах від дощу, який не вщухав цілу ніч. Сад був обнесений цегляним муром заввишки в три фута, з дерев'яними штахетами вгорі. До цього муру прихилився дебелий констебль, тут же товпилась купка гультяїв, які витягали шиї і напружували зір, силкуючись побачити, що робиться в будинку.

Я думав, що Холмс одразу ж кинеться в будинок і порине в дослідження таємничої пригоди. Але він, здавалось, був дуже далекий від такого наміру. З байдужим виглядом він ліниво походжав туди й сюди по тротуару, недбало озираючи землю, небо, будинки через вулицю, лінію парканів. Скінчивши свій огляд, він повільно пішов по стежці, чи вірніше по траві вздовж стежки, не відриваючи погляду від землі. Двічі він спинявся, а раз я помітив, що він усміхається, і почув вигук задоволення. На вогкій глинястій землі було багато слідів крові, але поліція вже витоптала стежку, і я не уявляв собі, як Холмс сподівався щось там розібрати. Однак я вже мав незвичайні докази його проникливості, тому був певен, що він бачить багато такого, чого я не помітив.

Біля дверей будинку нас зустрів високий білявий чоловік із записною книжкою в руках. Він кинувся до Холмса і енергійно потиснув йому руку.

— Дуже люб'язно з вашого боку, що ви прийшли, — сказав він. — Я все лишив недоторканим.

— Крім ось цього, — відповів мій приятель, вказуючи на стежку — Якби тут пройшло стадо буйволів, то й воно б не зробило більшої каші. Проте я думаю, що ви вже зробили свої висновки, Грегсон, перш ніж дозволити це.

— Мені так багато було роботи в самому будинку, — відповів детектив ухильно. — Мій колега, містер Лестрейд, тут. І в цьому я покладався на нього.

Холмс зиркнув на мене, насмішкувато звівши брови.

— Після двох таких людей, як ви і Лестрейд, третьому тут нема чого й робити, — сказав він.

Грегсон самовдоволено потер руки.

— Гадаю, ми зробили все, що було можливо, — відказав він. — Проте це дивний випадок, а я знаю ваш смак до таких речей.

— Ви сюди не в кебі приїхали? — спитав Холмс.

— Ні, сер.

— А Лестрейд?

— Теж ні.

— Тоді ходімо оглянемо кімнати.

З цим несподіваним зауваженням він попрямував у дім, за ним пішов Грегсон, на обличчі якого видно було здивування.

Невеликий дощаний запилений коридор вів до кухні і до комірки. В коридор виходило двоє дверей. Одні з них, очевидно, не відчинялись уже багато тижнів, другі вели до їдальні, де сталася ця загадкова подія. Холмс увійшов у кімнату, а слідом за ним увійшов і я з тим гнітючим почуттям на серці, яке навіває на нас смерть. Це була велика квадратна кімната; вона здавалася ще більшою через відсутність меблів. Стіни були обклеєні вульгарними яскравими шпалерами, на яких подекуди виступала пліснява, а подекуди великі смуги шпалер відставали від стіни і звисали вниз, відкривши жовту штукатурку. Проти дверей стояв пишний камін з поличкою із штучного білого мармуру На одному її краю був приліплений недогарок червоної воскової свічки. В тьмяному світлі, яке проникало сюди крізь брудні шибки єдиного вікна, все здавалося сірим, а товстий шар пилу ще посилював це враження.

Усі ці деталі я помітив згодом.