По хліб

- Генрик Сенкевич -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

ПО ХЛІБ

І. В ОКЕАНІ.— РОЗДУМИ.— БУРЯ.— ПРИБУТТЯ.'

На широких хвилях океану гойдався німецький пароплав "Блюхер", що йшов із Гамбурга до Нью-Йорка.

Він уже чотири дні був у дорозі, а два дні тому поминув зелені береги Ірландії і вийшов в океан. З палуби, скільки оком сягнути, видно було тільки сіро-зелену, поорану глибокими борознами рівнину. Вона важко колихалась, місцями пінилась, вдалині темнішала і зливалася з обрієм, закритим білими хмарами.

Відблиск від хмар подекуди падав на воду, і на цьому перловому тлі ясно вирізнявся чорний корпус пароплава. Він ішов на захід, то важко спинаючись иа високі хЬилі, то западаючи вглиб, наче потопав; часом він зникав з очей, а часом, піднятий на гребінь валу, оголював своє днище, проте посувався вперед. Хвилі накочувались на нього, а він на хвилі — і розтинав їх своїми грудьми. За ним, наче величезна змія, звивався білий шлях спіненої води. Кілька чайок летіли за стерном, перевертались у повітрі і квилили так само, як і над польськими водами.

Вітер був попутний, тому пароплав ішов на половині пари, а натомість нап'яв паруси. Випогоджува-лось. Місцями між розірваними хмарами, проступали острівці блакитного неба, обриси яких весь час змінювалися. Відтоді як "Блюхер" вийшов з Гамбурзького порту, погода стояла вітряна, проте бурі не було. Вітер віяв зі сходу, але часом вщухав. Тоді паруси з лопотінням опадали, щоб незабаром знов випнутись, мов лебедині груди. Матроси у вовняних куртках тягнули канат нижньої реї від великої щогли, жалібно кричачи "Го-го-о!", нахилялись і випростувались у такт співу, і крик їх мішався із свистом мічманських дудок та з гарячковим диханням димаря, що викидав один за одним клуби або кільця чорного диму.

Користуючись доброю погодою, пасажири повиходили на палубу. На кормі виднілись чорні пальта й капелюхи пасажирів першого класу, на носі зібрався строкатий натовп простого люду — емігрантів, що їхали в трюмі. Деякі з них сиділи на лавках, курячи коротенькі люльки, деякі, поспиравшись на поручні, дивилися вниз на воду.

Було тут і кілька жінок з дітьми на руках та з бляшаними казанками, причепленими до поясів, кількоро молодих людей проходжались від носа до корми, насилу тримаючи рівновагу та заточуючись. Вони співали: "Wo ist das deutsche Vaterland?" може, думали, що вже того Vaterland'y ніколи не побачать, проте веселий настрій не залишав їх. Між цими людьми двоє було найсмутніших і ніби чимось відокремлених від усіх інших: старий чоловік і молода дівчина. Обоє, не розуміючи по-німецьки, справді були самотні серед чужинців. Хто вони, кожен міг одразу здогадатись: польські селяни.

Чоловік звався Вавжон Топорек, а дівчина, Марися, була його дочка. Вони їхали в Америку й оце тільки що насмілились вийти на палубу. На змарнілих від морської хвороби обличчях їхніх позначились страх і здивування. Зляканими очима поглядали вони на своїх супутників, на матросів, на пароплав, на димар,

"Де вона, німецька вітчизна?" (Нім.)

що так бурхливо пахкав димом, і на грізні водяні вали, що гнали пінясті гребені до бортів пароплава. Ці двоє не насмілювались навіть розмовляти. Вавжон тримався одною рукою за поручень, а другою за шап-ку-конфедератку, щоб її не звіяв вітер, а Марися трималась за батька і щоразу, коли пароплав хилився нижче, тулилася до нього і стиха ойкала зо страху. Через деякий час старий порушив мовчання:

— Марисю?

— А що?

— Бачиш?

— Бачу.

— А дивуєшся?

— Дивуюсь.

Та вона ще більше боялась, ніж дивувалась; старий Топорек — також. На їхнє щастя, хвиля зменшувалась, вітер вщухав, а крізь хмари проглянуло сонце. Коли вони побачили "сонечко ясне", на серці їм полегшало, бо подумалось, що воно "таке самісіньке, як і в Ліпинцях". Адже все тут було для них нове й незнане, тільки оцей осяйний променистий круг здався їм ніби давнім другом і захисником.

Тим часом море майже заспокоїлось; згодом паруси опали, з високого помосту залунав свисток капітана, і матроси кинулись зв'язувати їх. Дивлячись на матросів, що ніби впсіли в повітрі над безоднею, Топорек і Марися знову здивувались.

— Наші хлопці так не зуміли б,— сказав старий.

— Коли німці туди вилізли, то й Ясько виліз би,— відказала Марися.

— Який це Ясько?.. Собків?

— Який там Собків. Я кажу про Смоляка, конюха.

— Він хлопець хвацький, але ти викинь його з голови. Йому нема діла до тебе, а тобі до нього. Ти їдеш, щоб стати панією, а він як був конюхом, так ним і залишиться.

Він теж мае садибу... "— Мае, але в Ліпинцях.

Марися нічого не відповіла, тільки подумала: кому що мав бути, того не минути, і смутно зітхнула. А тим часом паруси були прив'язані, натомість на всю силу запрацював гвинт і так збурив воду, що пароплав аж задрижав. Та гойдавиця майже зовсім ущухла. Вдалині вода вже здавалась навіть гладенькою та блакитною. З трюму виходили все нові люди: робітники, німецькі селяни, волоцюги з різних приморських міст, що їхали в Америку шукати щастя, а не роботи; на палубі стало тісно, і Вавжон з Марисею, щоб нікому не лізти в очі, сіли на мотку канатів у самому кутку носа.

Тату, ще довго нам їхати водою? — спитала Марися.

— Хіба я знаю? Кого не спитай, ніхто тобі не відповість по-католицькому й по-нашому.

— А як же ми будемо в Америці розмовляти?

— Таж хіба не казали люди, що там нашого народу безліч?

— Тату!

— Чого?

— Дивно то воно дивно, та, однак, у Ліпинцях було краще.

— Не балакай казна-чого.

Проте через деякий час Вавжон додав, ніби мовив сам до себе:

— Воля божа!..

Дівчині на очі набігли сльози, а потім обоє стали думати про Ліпинці. Вавжон роздумував, чого він їде в Америку і як воно сталося, що їде. А сталось так. Півроку тому зайняли його корову в чужій конюшині. Господар, що її зайняв, хотів три марки за шкоду. Вавжон не хотів їх дати. Господар подав до суду. Справа пролежала в суді довго. Тепер господар вимагав заплати не тільки за шкоду, а й за корову, яку мусив годувати до вироку. Вавжон упирався, бо йому шкода було грошей. Він витратив уже чимало иа самий процес, а процес тягся та й тягся. Витрати збільшувались. Нарешті Вавжон програв справу. За ту корову вже належало платити стільки, що в нього не стало грошей. Тоді забрали коня, а його за опір присудили до арешту. Топорек звивався, як вуж на вилах, бо саме надходили жнива, отож потрібні були і кінь, і робочі руки. Та він опізнився з возовицею, а саме задощило, і збіжжя поросло в снопах. І тут він подумав, що через одну шкоду пропаде вся його худоба, що він втратив стільки грошей, частину реманенту і весь сьогорічний урожай, отож на переднівку йому з дочкою доведеться хоч землю гризти або йти з торбами.

А що перед тим Вавжон був чоловік заможний і велося йому непогано, він з розпачу почав пити. В корчмі познайомився з німцем, який нібито скуповував по селах льон, а насправді зваблював людей їхати за море. Німець розповідав про Америку дива дивнії. Землі обіцяв задарма стільки, скільки не було в цілих Ліпинцях — із лісом і луками, так що Топорекові аж очі світились. Вірив і не вірив, але еврей-орендар підбріхував німцеві і казав, що там уряд дає кожному землі стільки, "скільки хто обробить". Єврей чув це від свого племінника. Сам німець показував гроші, яких не тільки селянські, а й поміщицькі очі ніколи не бачили. Вавжона спокушали, поки не спокусили. А чого йому тут залишатись? Адже він тільки за одну шкоду втратив стільки, що на ці гроші міг би взяти собі наймита. Що ж йому — на загибель тут залишатись? Чи взяти жебрацького костура та йти під костьол співати Лазаря? Ні, так не буде, подумав він, перебив з німцем руку, до святого Михайла спродався, взяв дочку і от тепер пливе в Америку.

Але подорож не була такою щасливою, як він сподівався. В Гамбурзі з нього здерли великі гроші за переїзд; на пароплаві вони їхали в трюмі. їх лякало погойдування пароплава і морська безмежність. Ніхто не міг зрозуміти його, і він нікого. Обома ними попихались, наче якимись речами, відкидали, немов камінь з дороги; німці-емігранти глузували з нього і з Марисі. Під час обіду, коли всі товпились до кухаря, що роздавав страву, їх одпихали на самий край, так що не раз довелось і поголодувати. Було йому на тому пароплаві зле, серед чужих людей він почував себе самотнім. Не мав надії ні на кого, крім бога. При дочці він бадьорився, зсував набакир шапку, казав Марисі дивуватись і сам з усього дивувався, але нічому не вірив. Часом він побоювався, що "язичники", як він називав супутників, кинуть його й дочку в воду або змусять змінити віру чи підписати бомагу, хоч би й таку, щоб запродати чортові душу.

І сам цей пароплав, що день і ніч посувався вперед по незмірних морських просторах, трясся, гучав, пінив воду, дихав яв дракон, а вночі тяг за собою хвіст вогнистих іскор, здавався йому якоюсь нечистою силою. Хоч він не признавався сам собі, та дитячі страхи стискали йому серце; бо цей польський селянин, відірваний від рідного гнізда, справді був безпорадною дитиною і справді залежав від волі божої. До того ж у голові його не могло вміститись усе те, що бачив навколо себе; отож нічого дивного не було в тому, що тепер, коли він сидів на мотку канатів, голова його хилилась під тягарем непевності й зажури. Морський вітер звучав йому в ухах одним словом: "Ліпинці! ЛіпинцН", а часом посвистував, як ліпинецькі сопілки; сонце казало йому: "Як ся маєш, Вавжоне? Я було в Ліпинцях", та гвинт збурював воду все дужче, димар дихав все швидше, гучніше, наче два злі духи, що тягнули його все далі від Лішгаців.

А за Марисею плинули інші думки й інші спогади, плинули, мов той спінений шлях або чайки за пароплавом. Згадала вона, як одного осіннього вечора .пішла по воду до криниці. На небі засвітились перші зорі, а вона тягнула журавля і співала: "Ясьо коні напував — Кася воду брала", і чогось їй було так журно, немов ластівці, що жалісно щебече перед відльотом... Потім з-під лісу з-під темного озвалась протягло сопілка... То Ясько Смоляк, конюх, подавав знак, що бачить, як нахиляється журавель, і зараз прибуде з левади. І от залунав тупіт, він справді приїхав, скочив з жеребця, тріпнув білявим чубом, а що сказав, те пригадалось їй тепер, мов казка. Вона приплющила очі, і їй здалося, що Смоляк знов шепоче до неї тремтячим голосом:

— Коли вже твій батько так уперся, то і я поверну панові завдаток, продам хату, садибу продам і поїду.