По хліб - Сторінка 6

- Генрик Сенкевич -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

В кімнаті було темно, але на вулиці, в ясному світлі дня обличчя дівчини здавалось таким змарнілим, наче після тяжкої хвороби. Тільки біляве лляне волосся залишилось таким самим, а губи посиніли, очі позападали, вилиці повппинались. Вона схожа була па зів'ялу квітку або дівчину, якій три чисниці до смерті.

Прохожі поглядали на неї із співчуттям. Якась стара негритянка запитала її про щось, але, не одержавши відповіді, ображена, пішла далі.

Тим часом Вавжон прямував додому з тим почуттям, що його у дуже бідних людей викликає явна ознака милосердя божого. Адже у нього була картопля, він думав, як вони їстимуть її, як завтра він знов ходитиме коло возів, а про післязавтра не думав, бо був дуже голодний. Ще здалека побачивши Марисю, що стояла коло дому, він дуже здивувався й пішов швидше.

— А ти чого тут стоїш?

— Господар пас вигнав, тату!

— Вигнав?!

У Вавжона випали з рук дрова. Це вже було занадто. Вигнати їх саме в той час, коли у них були дрова й картопля! Що вони тепер робитимуть, де її спечуть, чим підживляться, куди підуть? З дровами у Вавжона впала і шапка в болото.

— Ісусе! Ісусе! — крутнувся він на місці, відкрив рота, мов шалений, глянув на дівчину, повторив ще раз:

— Вигнав?..

Потім ніби хотів кудись іти, але вернувся і спитав грізно глухим хрппким голосом:

— Чому ж ти його не просила, дурепо? Вона зітхнула:

— Просила.

— Вклонилась йому низько?

— Вклонилась.

Вавжон знову крутнувся на місці, мов проколений черв'як. В очах йому зовсім потемніло.

— Бодай же тобі добра не було! — крикнув він. Дівчина болісно глянула на нього.

— Тату, чим же я винна?

— Стій тут і не рушай з місця. Я піду та попрошу його, щоб дозволив хоч картоплю спекти.

Він пішов. За хвилину в сінях залунали сердиті голоси, а потім на вулицю вилетів Вавжон, видно, випхнутий сильною рукою.

Хвилину він стояв мовчки, потім коротко наказав:

— Ходім!

Марися нахилилась, щоб забрати вузлики. Як на вичерпані її сили, вони були досить важкі, але Вавжон не допоміг їй, ніби не розумів, що дівчина ледве може їх підняти.

Вони пішли... Дві жалюгідні постаті старого й дівчини напевне привернули б увагу прохожих, якби ті не були призвичаєні бачити такі злидні. Куди вони могли йти? В яку ще темряву, в яке лихо, на які ще муки?

Дівчина дихала все важче; нарешті заточилась раз і другий і сказала з благанням у голосі:

— Тату, візьміть оце ганчір'я, бо я ви"е не можу. Вавжон ніби прокинувся від сну.

— То покинь його.

— Та воно ж здасться.

— Не здасться.

Побачивши, що дівчина вагається, він люто крикнув:

— Покинь, бо вб'ю!

Марися злякалась і на цей раз послухала, вони пішли далі. Вавжон ще кілька разів повторив: "Коли так, то нехай буде так!", потім замовк, але щось зловісне з'явилося в його очах. Заболоченими вуличками вони дісталися до кінця порту, піднялися на великий поміст на палях; поминули будинок з написом: "Ба-Иог*8 авіїит" 1 і зійшли до самої води. В тому місці споруджувався новий док. Високе риштовапня, з якого забивали палі, виступало далеко в море, а поміж балками та дошками снували робітники, що працювали на будові. Дійшовши до купи балок, Марися опустилась на них, бо не могла йти далі, Вавжон мовчки сів коло неї.

Була вже десь четверта година дня. Весь порт вирував життям і рухом. Туман розійшовся, і лагідне сонячне проміння освітлювало й гріло ласкавим теплом двох злидарів. З води йшов на суходіл повів весни, свіжий, повпий життя і веселий. Навколо було стільки блакиті й світла, що аж хотілось примружити очі. Морський простір зливався вдалині з погідним небом. У тій блакиті, ближче до середини порту, спокійно височіли димарі та щогли суден, тріпотіли на легкому вітрі прапори. На обрії видно було пароплави, що прямували до порту, вони пеначе підіймалися вгору або виринали з води. Розпущені й напнуті вітром паруси на них, мов хмарки, сліпучо сяяли над лазуровим водяним простором. Інші судна відходили в океан, спінюючи за собою воду. Вони йшли в той бік, де були

Притулок для моряків (англ.).

Ліпинці — їхнє втрачене щастя, їхня краща доля, їх спокій. Дівчина думала, чим вони могли так согрішити, так прогнівити бога, що він, такий милосердний, відступився від них і забув за них серед чужих людей, кинув їх на цей далекий берег. Він же міг повернути їм щастя. Адже он скільки суден відпливав в той бік, та відпливав без них. Змучена, нещасна Марися ще раз думкою полинула до Ліпиіщів і до конюха Яська. Чи він думає про неї, чи пам'ятає? Вопа пам'ятала, бо забувають тільки в щасті, а в недолі, в самотині думка так обвивається коло коханих, як хміль коло тополі. А він? Може, погордував колишньою любкою і вже послав сватів до іншої? Та йому ж соромно було б навіть думати про таку злидоту, котра, крім рутвяного вінка, нічого на світі не має, і тільки смерть може послати до неї сватів.

Тому що Марися була хвора, голод не дуже мучив її, але від знесилення огортав сон, злипались повіки, а зблідле обличчя хилилось на груди. Часом вопа прокидалась, розплющувала очі, а потім знов заплющувала. Снилося їй, що вона блукає по якихось ущелинах та прірвах, що впала, як та Кася з селянської пісеньки, "у Дунаєць глибокий", і зараз виразно почула продовження пісні:

Побачив це Ясько на високій горі, Спустивсь до Марисі на шовковім шнурі:

Та шнур був короткий, два лікті не стало,

Небога Марися косу прив'язала.

Тут вона раптом прокинулась, бо їй здалося, що коси вже нема і вона падає у прірву. Сон одлетів. Та не Ясько сидів біля неї, а батько, і не Дунаєць видно було, а нью-йоркський порт, верфі, риштовання, щогли та димарі. З порту в чисте море знов випливали якісь судна, з них ото й чути було снів. Тихий, теплий, погідний весняний вечір зачервонів на воді й на небі.

Морська гладінь стала дзеркальною, так що кожен пароплав, кожна паля відбивалися в ній, наче під сподом була друга. Як же гарно було навкруги! В повітрі розлилось якесь щастя і спокій; здавалось, радіє увесь світ, лише вони двоє були нещасні й забуті; робітники почали розходитися по домівках, тільки у них не було домівки.

Голод все тяжче залізною рукою шарпав нутрощі Вавжона. Старий селянин сидів понурий і смутний, і ніби якесь страхітливе рішення вимальовувалось на його обличчі. Коли б на Вавжона хто-небудь глянув, то злякався б — від голоду в його обличчі з'явилося щось звірине чи пташине, а заразом воно було безнадійно спокійне, наче у мерця. За весь час він не озвався до дівчини й словом, аж як настала ніч, як порт зовсім збезлюднів, промовив дивним голосом:

— Ходім, Марисю!

— Куди ж ми підемо? — спитала сонно.

— На отой поміст над водою. Полягаємо на дошках та й будемо спати.

Пішли. В темряві їм довелся пробиратись дуже обережно, щоб не впасти в воду.

Щити з балок і дощок утворювали ніби покручений дерев'яний коридорчик, в кінці якого була дощана платформа, а за нею таран для забивання паль. На тій платформі, накритій дашком від дощу, стояли робітники, що тягнули мотузи від тарана, але зараз там не було нікого.

Коли вони дійшли до самого краю, Вавжон сказав:

— Тут будемо спати.

Марися не лягла, а скоріше впала на дошки і, незважаючи на те, що її обсіли рої москітів, поринула в тяжкий сон.

Несподівано, десь серед ночі, її розбудив голос Вавжона:

— Марисю, вставай!

Щось таке було в його воланні, що вона одразу прокинулась.

— Що, тату?

В нічній тиші голос старого пролунав глухо, страшно, але спокійно:

— Дівчино! Не будеш ти вже більше з голоду вмирати. Не підеш попід хати хліба просити, не будеш надворі спати. Люди про тебе забули, бог забув, доля тебе покарала, то нехай хоч смерть привітає. Вода тут глибока, не будеш мучитись.

У темряві Марися не могла бачити Вавжона, хоч очі її були широко розплющені від жаху.

— Утоплю я тебе, небого, й сам утоплюся,— казав він далі.— Нема для нас рятунку, нема над нами милосердя. Завтра тобі не хотітиметься їсти, завтра буде лучче, ніж сьогодні...

Ні! Вона не хотіла вмирати. Вона тільки мала вісімнадцять років і, як усе молоде, прагнула жити, а смерті боялась. Вся душа її здригнулась до самої глибини на думку, що завтра вона буде утопленицею, що порине в якусь темряву, що лежатиме в воді серед риб і всякого гаддя на мулкому дні. Нізащо в світі! Неймовірна огида і страх охопили її, а рідний батько, що говорив таке в темряві, здався їй якимось злим духом.

Він тримав її обома руками за кістляві плечі і говорив далі з жахливим спокоєм:

— Хоч би ти й кричала, однак ніхто не почує. Тільки пхну тебе, і все триватиме недовго — помолитись двічі не встигнеш.

— Не хочу, татусю, не хочу! — просилась Марися.— Чи ви бога не боїтеся? Татусю любий, золотий, змилуйтесь падо мною. Що я вам зробила? Адже я не нарікала на долю, адже я терпіла з вами і голод, і холод... Татусю!

Він часто задихав, руки стиснулись, як кліщі... А вона просилася все палкіше:

— Змилуйтесь! Змилосердитеся надо мною! Я ж ваша дитина, я нещасна, хвора! Мені й так недовго жити на світі. Мені страшно вмирати! Я боюся!

Так благаючи, вона чіплялась за його сіряк і тулилась губами до тих рук, що спихали її в прірву. Та все це, здавалось, тільки розпалювало старого. Спокій його заступило шаленство: він став харчати і хропти. Часом на помості западала тиша, і коли б хто-небудь стояв на березі, то почув би шамотання, важке дихання і тріск дощок. Піч пізня, темна, і нізвідки сподіватись допомоги, це було в кінці порту, де навіть удень, крім робітників, нікого не стрінеш.

— Змилуйтесь! Змилуйтесь! — злякано волала Марися.

У цей час батько одною рукою потягнув дочку на самий край риштовання, а другою став бити по голові, щоб приглушити крик. Та її волання не будили ніякого відгуку, тільки якийсь собака вив удалині.

Дівчина відчула, що знесилюється. Нарешті ноги її опинились у повітрі, тільки руки ще тримались за батька, але вже терпли. Крик про порятунок ставав все тихіший, нарешті руки одірвались разом з клаптем від батькового сіряка, і Марися відчула, що летить у прірву.

Вона впала з платформи, але вхопилась за балку й зависла пад водою.

Старий нахилився і — страшно сказати — почав розчіплювати її руки.

Думки, немов зграї наполоханого птаства, блискавично пролетіли в її голові, виринали картини минулого: Ліпинці, криниця з журавлем, від'їзд, пароплав, буря, літанія, нью-йоркські злидні, нарешті...