По той бік - Сторінка 3

Він підвівся і сховав фотографію назад у портфель.

— І цей чоловік каже, що був колись Робертом Інгерсол ом!

На обличчі судді з'явилося щось подібне до посмішки, але очі його не посміхалися.

— Це ж я не доказу шукав. Хто-хто, а я вже знаю, що доказ — то просто софізм, який винайшла людина, щоб виправдати перед собою та своїми ближніми власну сліпу хтивість і глупоту. Зовсім не доказу я шукав.

Затиснувши палицю й портфель під пахвою, він скрутив ще одну тоненьку цигарку.

— Не знаю, хто ви, але я не вірю, що ви Роберт Інгерсол. Та хоч би ви й були ним, я б усе одно, мабуть, не міг би в цьому переконатись. В усякому разі, існує певна внутрішня закономірність, якої мусиш дотримуватись, байдуже, слушна вона чи ні, бо лише завдяки їй людина може колись померти. І полягає вона в тому, що я був і я є; що я є і я буду, аж поки надійде мить, коли мене не стане. І потім мене вже ніколи не буде. Як то воно сказано? Non fui. Sum. Fui. Non sum K

Тримаючи в пальцях незапалену цигарку, він подумав, що треба пройти далі. Але натомість зупинився й подививсь на дитину. Мале сиділо тут-таки на алеї, біля ніг жінки, круг нього стояли чи й просто валялися дрібненькі олов'яні чоловічки. Збоку лежав перекинутий і порожній тепер кошик. Тоді суддя завважив, що чоловічки ті — римські солдати, кожен на свій лад скалічені й побиті: хто без голови, хто без рук чи ніг; знеможені й незбагненно войовничі, вони лежали то ницьма, то горілиць, розкидані довкола у милостивому й незбагненному поросі. На обох ступнях у дитини, якраз посередині, були невеличкі рубці. Третій рубець виднів на долоні простягненої руки, а поки суддя трохи насмішкувато й здивовано приглядався до малого, той змахнув рукою й тих чоловічків, що стояли, і він побачив тепер четвертий рубець. Дитина почала плакати.

— Ш-ш-ш,— промовила жінка.

Вона підвела погляд на суддю, потім схилилась навколішки і порозставляла солдатиків. Личко дитини було в брудних патьоках, вона все плакала, голосно н повільно, без пристрасті й без сліз.

1 Мене не було. Я є. Я був. Мене нема (латин.).— Давня латинська епітафія.

— Глянь-но! — промовила жінка.— Бачиш? Ось-о! Ось і Пілат! Глянь-но!

Дитина стихла. Без плачу вона сиділа в поросі й дивилась на солдатиків таким самим незрозумілим поглядом, що й у них був,— старечим, стриманим і байдужим. Жінка поперекидала солдатиків назад у порох.

— Дивись! — скрикнула вона ніжно й дзвінко.— Бачиш?

Хвильку дитина сиділа ще тихо. Тоді знову почала плакати. Жінка підвела малого, сіла з ним на лаві і стала поколихувати його взад-вперед, поглядаючи вгору на суддю.

— Годі вже, годі,—приказувала вона.—Годі вже тобі.

— Він недужий? — запитав суддя.

— Та ні. Просто йому набридли ці іграшки, як то в дітей буває.— Вона ніжно й безтурботно поколихувала дитину.— Годі вже, годі. Ось дядечко на тебе дивиться.

Дитина все плакала.

— А в нього нема інших іграшок? — запитав суддя.

— Чому нема, є. їх стільки, що поночі я боюся по хаті ходити. Але солдатиків він любить найбільше. Вони у нього від одного старого добродія, що живе тут нібито вже давно. Цей добродій дуже багатий, він має сиві вуса й витрішкуваті очі, як у старих людей, що не знають міри в їжі; я так йому й кажу. В нього є лакей, що носить його парасольку, пальто й плед, і деколи цей добродій сидить тут із нами годину чи й більше, і балакає, і дихає так важко. При собі він завжди має цукерку абощо.

Жінка дивилась на малого, обличчя її було задумане й лагідне. Дитина все плакала. Суддя стояв і трохи насмішкувато й розгублено приглядався до брудних дитячих ніг у рубцях. Жінка підвела очі й перехопила його погляд.

— Ви дивитесь на ці сліди й думаєте, звідки вони в нього, так? То зробили йому діти, коли гралися. Звісно, вони й гадки не мали, що йому боляче. Певно, це вразило їх не менш, ніж його. Знаєте, як то з дітьми буває, коли їм робиться нудно.

— Я розумію,— мовив суддя.— В мене теж був син.

— У вас є син? Чого ж ви не привели його сюди? Нехай би й він погрався нашими солдатиками, ми були б тільки раді.

Зуби в судді ледь зблиснули.

— Гадаю, він трохи вже завеликий, щоб гратися іграшками.—Суддя дістав із портфеля фотографію.— Ось такий був мій син.

Жінка взяла фотокартку. А дитина все плакала, тепер уже голосно.

— Та це ж Говард! Ну, то ми його бачимо кожний день. Він щодня тут проїжджає. Деколи він зупиняється і дозволяє й нам трошки проїхатись. Я йду поруч і підтримую малого,—додала жінка, підвівши погляд на суддю. Вона показала фото дитині.— Дивись! Бачиш, це Говард на своєму поні. Бачиш?

Не перестаючи плакати, малий подивився на фотокартку; личко його, все в патьоках від сліз та бруду, мало вираз відсторонений і байдужний, немовби він жив водночас двома різними, розмежованими життями. Жінка повернула фотографію судді.

— Ви, певне, шукаєте його.

— Т-так,— сказав суддя, майже не розціплюючи зубів.

Тримаючи в пальцях незапалену цигарку, він дбайливо сховав фотокартку в портфель. Жінка підібрала сукню й посунулась на лаві, щоб звільнити йому місце.

— Сідайте, будь ласка. Ви його обов'язково побачите, коли він проїздитиме.

— Т-так,—— знову сказав суддя. Він розгублено по-

А знаєте, це близько до правди. То, кажете, він завжди їздить на тому самому поні?

— Атож.

Спокійний подив був у неї в очах, коли вона повагом глянула на нього.

— І скільки, ви гадаєте, років тому поні?

— Ну, я не знаю. Але на вигляд — кінь якраз на хлопців вік.

— Тобто ви хочете сказати, що поні молодий?

— Ну... Звичайно. Звичайно.

Вона дивилася на суддю широко розплющеними очима.

— Т-так,—знову сказав він крізь ледь розціплені зуби. Тоді обережно закрив портфель і дістав з кишені монету в півдолара.— Може, й солдатики йому вже набридли. То, може, оце...

— Дякую,— відказала жінка й відвела погляд від монети.— У вас таке сумовите обличчя. А коли вам здається, що ви усміхаєтесь, воно ще сумовитіше. Ви погано себе почуваєте? — Вона глянула на його простягнену руку, але нічим не показала, що хоче взяти монету.— Розумієте, він її просто загубить. А вона ж така гарна й блискуча. Коли він підросте й знатиме, як берегти такі дрібні іграшки... Він ще такий маленький, ви самі бачите...

— Так, я бачу,— сказав суддя. Він поклав монету назад у кишеню.— Що ж, я гадаю, мені пора...

— Почекайте разом з нами. Він завжди тут проїздить. Так ви його найшвидше знайдете.

— Т-так,— сказав суддя.— На поні, на тому самому поні. Розумієте, цьому поні тепер мало б бути тридцять років. Він сконав у мене в загороді у вісімнадцятирічному віці, і перед тим уже шість років ніхто

дивився на неї притьмареним

поглядом.—

на ньому не їздив. Це було дванадцять років тому. Ні, краще мені піти.

І знову йому було дуже неприємно. Навіть удвічі неприємніше, коли зважити, що прохід був вузький і що перше він рухався разом з людським потоком, а тепер мусив кожен крок виборювати, ідучи в протилежному напрямку. "Але принаймні я вже знаю, куди йду,— подумав він, ступаючи у своєму плескатому капелюсі, з палицею і портфелем під пахвою,— чого раніше, здається, не знав". Нарешті він вибрався з тисняви і, глянувши на годинник на будинку окружної управи — як і щоразу, коли спускався сходами із своєї контори,— побачив, що має ще цілу годину вільну до вечері, до того часу, поки побачать його сусіди, як він проходить завжди о своїй порі. "Я ще встигну сходити на кладовище",— подумав він і аж лайнувся з досади й роздратування, коли глянув на щойно вириту яму і побачив, що випадково чи то навмисне хтось кинув кілька грудок землі на мармурову плиту поряд з ямою.

— Клятий Петігрю,— промовив суддя.— Міг би простежити за цим. Я казав йому, що хочу, щоб обидві були якомога ближче одна до одної, але ж я думав, що він принаймні...

Він став навколішки і спробував прибрати землю, що натрусилася на плиту. Та спромігся відгорнути лише ту, яка почасти закривала напис: "Говард Елі-сон II. З квітня 1903—22 серпня 1913" і нижче скромну епітафію вигадливим готичним письмом: "Auf Wiedersehen синку". Він доторкався до літер і гладив їх, хоч землі на них уже не було, а на обличчі у нього стояли задума й супокій, коли він немовби звертався до чоловіка, якого Мазершед назвав Інгерсолом.

— Розумієте, якби я міг повірити, що знов його побачу й торкнуся, я б його й не втрачав. А якби я не

1 До побачення (кім.).

втрачав сина, я б його ніколи й не мав. Бо я став собою, пройшовши через біль утрати, завдяки йому. Я не знаю, чим я був, і не знаю, чим я буду. Але завдяки смерті я знаю, що я існую. Оце і все те безсмертя, що його розум здатен збагнути, а плоть повинна жадати. Решта — то для селюків, для йолопів, які не спроможні полюбити сина настільки, щоб його втратити.— Помережане зморшками обличчя судді розгублено скривилося, а рука й далі легенько погладжувала мовчазний напис.— Ні. Я цього не потребую. Мені вистачить лежати поруч із ним. Щоправда, поміж нами буде стіна тліну, і він сам уже двадцять років як став тліном. Але колись і я стану тліном. Та й те сказати,— голос його звучав тепер твердо, спокійно, навіть урочисто,— хто наважиться твердити, що неодмінно повинні існувати жива плоть і кров для того, щоб любов мала в чому втілитись?

Було вже пізно. "Певно, вони якраз у цю мить переводять назад стрілки годинників",— подумав він, простуючи вулицею додому. Чогось не чути було, як працює косарка на моріжку, але тільки прокинулась у ньому злість на Джейка, як він помітив ряд автомобілів перед ворітьми свого будинку, і його охопив раптовий поспіх. Але не аж надто великий, бо, глянувши на машину, що стояла перед усіма іншими, він знову лайнувся:

— Клятий Петігрю! Казав же йому при свідках, коли підписував заповіт, що не хочу, щоб мене волокли ногами вперед через увесь Джефферсон із швидкістю сорока миль на годину. Наче він не міг знайти для мене пристойної пари коней!.. їй-бо, доведеться-таки явитись йому та нагнати страху, як нарадив би мені Джейк.

Але треба було поспішати, час підганяв його. Він квапливо звернув за ріг будинку, до кухонних дверей (при цьому завваживши, що траву на моріжку рів-

ненько підстрижено, мовби це робилося ще сьогодні), і ввійшов. До нього донеслися слабкі пахощі квітів і почувся чийсь голос; часу він мав саме стільки, щоб скинути пальто й піжаму, дбайливо повісити їх у шафі, пройти через хол, де духмяніли зрізані квіти й бринів голос, і шмигнути у своє вбрання.