По вогонь - Сторінка 8

- Жозеф Роні -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вовки добре це розуміли, марно нюхаючи з самого вечора різні запахи повітря й землі.

Розлючені невдачею, деякі з них пішли досліджувати валуни, а один навіть просунув у отвір свою голову. Нао зневажливо штрикнув його списом, поціливши в плече. Звір жалібно завив, поплигавши геть на трьох лапах. Потім різко й дико завили всі, безсило погрожуючи. Їхні руді тіла хиталися під місячним світлом, очі горіли жагою й страхом, на зубах проступала піна, тонкі міцні лапи злісно гребли землю: голод ставав нестерпним. Але, знаючи, що за камінням засіли істоти хитрі й дужі, яких можна захопити лише несподіванкою, вовки перестали метушитись і оточили каміння. Деякі сиділи на задніх лапах, роззявивши пащеки, деякі неспокійно терлися один об одного своїми спинами. Вожаком був один великий з сивою шкурою та рудими зубами вовк; його слухались, позираючи на нього та уважно принюхуючись.

Нао був певний, що вони мають свою мову, розуміють один одного, коли влаштовують засідки, обступають дичину, чергуються під час полювання, коли ділять свою здобич. І він поглядав на них з цікавістю, ніби на людей, силкуючись розгадати їхні наміри.

Частина зграї перепливла річку, інші ж розпорошились по лісі. Чути було лише гарчання гієн біля трупа тигра.

Місяць, хоч менший, але ясніший, пригасив зірки. Слабші з них зникли, дужчі ж ледве блимали і наче танули в хвилях. Тривожний спокій оповив ліс і степ. Тільки іноді без найменшого шелесту пролітав у блакитному повітрі на своїх волохатих крилах пугач та хорами скрекотали жаби, повилазивши на бережок і листя латаття; металися нічні метелики, рятуючись від кажанів, що гасали собі в сутінках ночі.

Нарешті розляглося вовче виття. Воно йшло одночасно з-за річки і з глибини лісу. Нао зрозумів, що вовки оточили якусь здобич. Йому не довго довелося чекати, щоб упевнитися в правильності свого здогаду. На поле вилетів якийсь звір, ніби кінь з вузькими грудьми, з рудою смугою вздовж хребта. Він біг так швидко, як бігають олені, а за ним гналося троє вовків, які, не бувши такими прудкими, покладалися на свою витривалість чи на якийсь щасливіш випадок, що допоміг би їм зловити свою жертву. Та вони й не силкувалися бігти що було духу, своїм виттям вони лише давали знати товаришам, які поховалися по засідках. Ті ж за хвилину вискочили навперейми. Дикий осел побачив, що тут йому не втекти. Він спинився на тремтячих ногах і почав оглядати обрій, вишукуючи, куди тікати. З півдня, зі сходу, з заходу його обступили вороги. Лише на півночі, здавалося, була пролазка, де він помітив тільки одного старого сірого вовка. Оточений звір обрав цей напрям. Старий вовк, начеб це йому було цілком однаково, дозволив утікачеві наблизитись, але коли той намірився шугнути повз нього, він раптом голосно завив. Тоді на горб на шляху втікача вискочило ще троє вовків.

Дикий осел з довгим зойком спинився. Він відчував навкруги себе муку й смерть. Його оточили тісним колом саме тоді, коли він уже збирався вирватися на вільний простір. Його хитрощі, легкі ноги, сила — все де раптом зрадило його. Він кілька разів повертав голову до цих істот, що не живуть ні травою, ні листом, лише живим м'ясом, тупо благаючи у них жалю. Вони ж, перегукуючись, затягли коло; їхні очі палали, і в кожному погляді він бачив смерть. Боячись твердих копит, вовки силкувалися задурити жертву; передні удавали, ніби нападають, щоб вона перестала оглядатися на боки… Найближчі підбігли вже на кілька ліктів. Тоді, поклавши ще раз надію на свої визволительки-ноги, зацькований звір прожогом сіпнувся вперед, щоб розбити коло і втекти. Він перекинув одного вовка, покотив другого. Чарівний простір уже розкривався перед ним. Але зненацька повий хижак учепився втікачеві в ребра, а з ним і інші вп'ялися в нього гострими зубами. З відчаю осел хвицнув — один вовк з розбитими щелепами покотився в траву, але горло вже було прокушене, ребра закривавлені, пара ніг хруснула під зубами. Осел поточився, обліплений купою вовків, що вже їли його живцем.

Нао деякий час бачив це тіло, звідки ще вилітай хрип, скарги обурення протії смерті. З радісним гарчанням вовки хапали тепле м'ясо, пили гарячу кров; життя пливло в їхні ненажерливі шлунки. Іноді дехто із старих знепокоено озирався на зграю гієн: їм більше припала б до смаку ця делікатніша та менш отруйна страва, але вони добре знали, що навіть полохливі звірі набираються відваги, щоб боронити зароблене важкою працею. А гієни ж бачили й полювання на дикого осла, і перемогу вовків. Отже, вони мусили задовольнитися жилавий тигрячим м'ясом.

Місяць проплив півшляху до зеніту. Гав змінив Нао на варті. Невиразно виднілася річка, котячи в повному спокої свої хвилі. Зненацька тиша ожила, у гущавині затріщали чагарники. Гієни й вовки разом підвели свої закривавлені морди, а Гав, висунувшись з отвору, напружив увесь свій слух, зір і нюх… Пролунав зойк конання, короткий рик. Розсунулось віття, і з лісу вийшов лев-велетень із сарною в зубах. Біля нього, ще полохливо-смирна, але вже трохи призвичаївшись до лева, грала спиною, наче величезна гадюка, тигриця. Обоє посунули до схованки людей.

Охоплений жахом, Гав торкнув плече Нао. Мисливці довго стежили очима за двома хижаками. Печерний лев повільним широким рухом роздирав здобич, тигриця ж невпевнено та іноді з переляком скоса позирала па того, хто вбив її самця. І Нао відчув, як жах стискує йому серце і перехоплює подих.

Розділ п'ятий

ПІД ВАЛУНАМИ

Коли ранок прийшов на землю, печерний лев і тигриця ще лишалися иа місці. Вони дрімали в блідому промінні сонячного сходу біля кістяка сарни. А троє людей, укриті кам'яною схованкою, пе могли відвести очей од своїх страшних сусідів. Щасливе пожвавлення відчувалось у лісі, степу і над річкою. Чаплі вели своїх підлітків ловити рибу; нирці поринали за поживою; птаство метушилося скрізь попід травою й віттям. Швидко пролітав білий мартин; сойка пишалася своїм блакитним та сріблясто-рудуватим убранням; інколи й сорока, скрекочучи на гіллі, хитала своїм хвостом, оздобою її вбрання. Граки н ворони крякали над кістками дикого осла й тигра, розчаровані цими кістками, де не лишилося й сліду м'яса, вони линули до залишків сарни. Але там їм уже перешкоджали два великих попелястих кондори. Ці хижі голошиї птахи з очима кольору гнилої болотяної води не насмілювались торкнутися здобичі лева. Вони кружляли, відлітали, намірялися своїми смердючими дзьобами і тікали, безглуздо ляскаючи крильми та несподівано підлітаючи. Потім, нерухомі, вони ніби поринали в дрімоту й несподівано ж переривали її, підводячи голови. З інших звірів не видно було нікого, крім рудої білки, що, як блискавка, ховалася в листі; дух велетенських хижаків загонив її далеко в нетрі чи на дно безпечних схованок.

Нао думав, що лева-велетня вернули сюди спогади про вчорашній удар списом, і жалкував, що так нерозважливо вчинив. Уламр був певний, що звірі порозуміються між собою і по черзі вартуватимуть біля схованки. Він згадав розповіді старих мисливців про те, що хижаки мстиві й лихопомні. Лютість інколи наповнювала йому груди, і він погрозливо здіймав угору кия чи сокиру. Та ця лютість швидко вщухла: хоч Нао й переміг сірого ведмедя, він вважав, що людина безсила проти цих великих хижаків. Хитрощі, до яких він вдався в сутінках печери, не привели б ні до чого з левом-велетнем і тигрицею. Проте іншого виходу, ніж боротьба, він не бачив. Треба було або гинути з голоду під валунами, або скористатися моментом, коли тигриця буде сама. Та чи можна ж йому цілковито покладатися на Нама й Гава?

Він здригнувся, наче від холоду, і побачив, що його товариші уважно дивляться на нього. Як дужчий, він відчув потребу заспокоїти їх.

— Нам і Гав вислизнули з ведмежих зубів — не затримають їх і кігті печерного лева!

Молоді уламри повернули свої голови до страшної сонної пари.

Нао відповів на їхню думку:

— Лев-велетень і тигриця не завжди будуть укупі. Голод їх розлучить. Коли лев піде до лісу, ми нападемо на тигрицю; Нам і Гав муситимуть лише добре слухатись наказів.

Слова ватажка підбадьорили юнаків, вже й сама смерть їм здавалася легшою, коли боротися поруч з Нао.

Син Тополі, жвавіший на вдачу, вигукнув:

— Нам слухатиметься до останнього подиху! Другий підняв обидві руки:

— З Нао Гав не боїться нічого в світі.

Ватажок поглянув на них з утіхою: вони відчули, ніби світова енергія плине їм у груди разом з безліччю почувань, виявити їх вони не мали слів; натомість Нам і Гав почали трясти своїми сокирами, здіймаючи одночасно войовничий галас.

Зачувши цей галас, велетенські коти заворушилися. Мисливці загукали ще дужче на знак свого презирства. Хижаки гнівно заревли… Після цього знову запанувала тиша. Сонце повернулося проти лісу; дрібні звірючки, неспокійно позираючи на заснулих хижаків, бігали понад річкою; кондори, ухопивши шматок м'яса від сарни, довго не зважувалися вхопити ще раз; квіти тяглися до сонця; скрізь виявлялася така безліч ознак і така впертість життя, що, здавалося, воно опанує за землею і саме небо. Троє людей чекали з однаковим терпінням. Нам і Гав інколи дрімали. Нао вигадував різні плани втечі — швидкі й одноманітпі, як у мамонтів, вовків чи собак. М'яса у них ще на один раз було, але починала вже допікати спрага. Правда, зовсім нестерпною мала вона стати хіба через кілька днів.

Коли почало вечоріти, печерний лев підвівся. Втупивши вогненний погляд на кам'яну схованку, він переконався, що вороги ще там. Безперечно, чи запам'яталися йому вчорашні події, чи ні, а дух уламрів підтримував і знову розпалював жагу помсти. Сопучи від гніву, він почав никати біля отвору схованки. Згадавши ж, нарешті, що укріплення так просто не візьмеш і що звідти виплигують кігті, він перестав бігати і повернувся до трупа сарни; від нього кондори встигли одсмикати хіба дрібницю. Тигриця вже була там. Майже за одну мить зжерли вони залишки, а потім подалися в ліс.

Побачивши, що хижаки зникли, Нам сказав:

— Вони пішли… Треба тікати за річку.

— Чи не втратив Нам своїх вух і носа? — заперечив йому Нао. — Чи, може, він думає, що вміє плигати краще, ніж печерний лев?

Нам похнюпив голову: з-поміж ясенів чулося сопіння хижака, недвозначно стверджуючи слова Нао.