Побічна сім'я - Сторінка 4

Як піклувалася вона про мене, коли я була маленька! Вона продала усе своє столове срібло, щоб віддати мене в науку до однієї старої жінки, в якої я навчилася гаптувати. А мій сердешний батько! Скільки зусиль вона доклала, щоб скрасити його останні хвилини! — На цю згадку дівчина здригнулася і затулила обличчя руками.— Ну, та що там, усі ці прикрощі уже в минулому,— проказала вона, намагаючись розвеселитися. Помітивши, що Роже розчулився, вона зашарілася рум'янцем і більше не наважувалась на нього глянути.

— Що робив ваш батько? — спитав пан Роже.

— Перед революцією він танцював у Опері, — сказала вона невимушено,— а мати співала в хорі. Батькові на сцені не раз доводилося керувати військовими діями. А потім він випадково опинився біля Бастілії, коли її брали штурмом, деякі з напасників упізнали його й запитали, чи не погодиться він очолити їх, хоча тут атака справжня, не те що в театрі. Мій батько був не з полохливих, він погодився і повів повстанців. Згодом він дістав чин капітана, воював в армії Самбри-і-Мези, добре себе проявив і став полковником. Але під Лютценом5 його було смертельно поранено, він цілий рік лікувався, і в Париж його привезли уже вмирати. Після реставрації Бурбонів моя мати не змогла виклопотати пенсії, і ми геть зубожіли, нам довелося в поті чола заробляти на хліб. А оце моя старенька заслабла. Тепер вона втратила колишню сумирність; вона все нарікає, і я її розумію: адже вона спізнала щасливе життя. Що ж до мене, то я не можу шкодувати за втіхами, які мені невідомі. Я прошу у неба лише одного...

— Чого? — жваво спитав Роже, який задумливо дивився на дівчину.

— Щоб жінки завжди носили гаптований тюль і нам ніколи не бракувало роботи.

Щирість цього признання зворушила молодика, і він уже не так вороже позирав на пані Крошар, коли та повільно підійшла до них.

— Ну що, дітки, нагомонілися? — спитала мати з лукавою поблажливістю,— Подумати лишень, пане Роже, що колись маленький капрал6 сидів там, де оце сидите ви,— вела вона далі по хвилі мовчання.— Бідолаха! Мій чоловік обожнював його! Добре, що Крошар помер: він не стерпів би, знаючи, куди вони його запроторили.

Роже приклав палець до уст, і славна бабця промовила, хитаючи головою:

— Гаразд, я триматиму язика на припоні. Проте,— додала вона, розстебнувши комір корсажа і показуючи золотого хреста з червоною стрічкою, який висів у неї на шиї на чорному шнурі,— вони не заборонять мені зберігати те, чим він нагородив бідолаху Крошара, мене й поховають із цим орденом.

У ті часи такі слова вважалися крамольними, і Роже урвав стару, підхопившись на ноги. Парковими алеями вони повернулися до села, і молодик відлучився на кілька хвилин, щоб замовити обід у найкращого ресторатора Таверні, потім вернувся до жінок і лісовими стежинами повів їх до ресторації. Обід минув весело. Роже вже не скидався на похмуру тінь, що блукала колись вулицею з турнікетом. Він нагадував не чорного пана, а скоріше довірливого хлопця, ладного безтурботно віддатися плину життя, як і дві убогі трудівниці, яким завтра, може, забракне хліба. Він немовби переживав радість перших років життя, в його усмішці світилося щось лагідне, дитинне. Коли близько п'ятої години веселий обід завершився кількома келихами шампанського, Роже перший запропонував піти на сільську гулянку, влаштовану під каштанами, де Кароліна й він теж почали танцювати. Пальці молодих людей сплелися самі собою, серця билися від однієї надії, і під блакитним склепінням неба в червоному промінні призахідного сонця очі закоханих набули блиску, що затьмарив для кожного з них сяйво небесне. Дивну силу має думка чи бажання! Все їм здавалося можливим. У ті чарівні хвилини, коли радість осяває навіть майбутнє, душа не передчуває нічого, крім щастя. Для них обох цей чудовий день уже був повний спогадів, з якими ніщо в минулому не могло зрівнятися. Невже джерело прекрасніше за річку, надія краще за володіння, а мрія дає більшу втіху, аніж радісна дійсність?

— Ось і день уже позаду! — вихопилося в Роже, коли танці завершилися. Кароліна, помітивши на його обличчі легку тінь смутку, глянула на нього співчутливим поглядом.

— Чому б вам не радіти і в Парижі, як ви раділи тут? — спитала вона.— Хіба щастя лише в Сен-Ле? Мені здається, що віднині я вже ніколи не почуватиму себе нещасною.

Роже здригнувся від цих слів, навіяних тим мимовільним поривом ніжності, що заводить жінок далі, ніж вони хотіли б, достоту так само, як показна доброчесність робить їх жорстокішими, ніж вони є насправді. Вперше відтоді, як Кароліна й Роже обмінялися поглядом, що поклав початок їхній приязні, їм спало одне й те саме на думку; хоч вони й не висловили цієї думки, вони зрозуміли її одночасно і спізнали таке відчуття, ніби погрілися біля живодайного вогню після того, як довго мерзли на морозі. Потім, злякавшись мовчанки, що настала, вони рушили до екіпажа, який на них чекав, але раптом узялися за руки й побігли темною алеєю попереду пані Крошар. Коли вони згубили з очей тюлевий чепчик, що білів серед листя, показуючи їм, де в цю хвилину стара, Роже зупинився. Серце його калатало, і він схвильовано промовив:

— Кароліно!

Дівчина відступила збентежено, зрозумівши приховане благання. Та все ж таки простягла руку, і Роже палко припав до неї устами, але дівчина одразу випручала пальці, бо, підвівшись навшпиньки, помітила матір. Пані Крошар удала, ніби нічого не помітила. Можна було подумати, що, згадавши про своє життя на сцені, вона поклала собі виступати тут тільки статисткою.

Історія цієї молодої пари далі тривала вже не на вулиці з турнікетом. Незабаром Кароліну й Роже можна було зустріти в самому центрі сучасного Парижа, де в недавно споруджених будинках є помешкання, ніби зумисне обладнані для того, щоб молодята проводили в них медовий місяць. Свіжість розпису і шпалер тут саме до щастя молодят, а обстава кімнат вирізняється тією ж принадною новиною, як і їхнє кохання. Все пасує там молодості й бурхливим пристрастям. На середині вулиці Тетбу стояла кам'яниця, білі стіни якої не потьмяніли, на колонах вестибюлю та на парадних дверях не видно було жодного патьоку, а всередині усе блищало глянцем білил, що увійшли в моду після поновлення наших взаємин із Англією. На третьому поверсі містилася квартирка, так чарівно опоряджена, ніби архітектор угадав її призначення. Простий чистенький передпокій, отинькований до половини людського зросту, вів до вітальні і маленької їдальні. Вітальня сполучалася з затишною спальнею, поряд із якою була ванна кімната. Над камінами висіли свічада в гарних рамах. Двері були помальовані з великим смаком, а карнизи вирізнялися простотою ліній. Справжній поцінувач відзначив би тут передусім почуття міри і вишуканість опорядження, властиві витворам наших новочасних будівничих. Уже близько місяця Кароліна мешкала в цій квартирі, оздобленій одним із тих декораторів, котрі працюють під орудою художників. Досить буде короткого опису спальні, щоб дати уявлення про чудеса, які постали перед зором Кароліни, коли її вперше туди привів Роже. Стіни цього любовного кубельця були обтягнуті сірою тканиною з зеленими шовковими оздобами. Меблі легкої вишуканої форми, оббиті світлим кашеміром, свідчили про останній крик моди; комод з грушевого дерева, прикрашений тонкою брунатною інкрустацією, був повний розкішних уборів і коштовностей; письмовий столик у тому ж стилі призначався для того, щоб писати на ньому напахчені любовні цидулки; ліжко, задраповане в античному дусі, будило сластолюбні думки ефірною легкістю муслінових запон; сірі шовкові завіски з зеленими торочками були завжди запнуті, щоб пом'якшити яскраве денне світло; бронзовий годинник зображував Амура, що прикрашає вінцем голову Псіхеї. І, нарешті, червонястий килим з готичним візерунком ще яскравіше підкреслював усі принади цього чарівного куточка. Перед великим дзеркалом сиділа за туалетним столиком колишня гаптувальниця. Вона втрачала терпець — їй здавалося, що Плезір, славетний перукар, робить свою справу надто повільно.

— Чи можна сподіватися, що ви закінчите мою зачіску? — запитала вона.

— У пані такі довгі й густі коси,— відповів Плезір.

Кароліна не могла втриматися від усмішки; лестощі майстра перукарського мистецтва, мабуть, пробудили в ній спогад про друга — адже той так палко хвалив буйну красу її волосся, яке він обожнював. Коли перукар пішов, з'явилася покоївка, і Кароліна почала радитися з нею, яку сукню вдягти для Роже. Був початок вересня 1816 року, ставало холодно; довелося вибрати сукню з зеленого гренадину, оздоблену сріблясто-сірою шиншилою. Тільки-но туалет був завершений, Кароліна майнула у вітальню і розчахнула скляні двері на балкон, що прикрашав фасад дому. Схрестивши руки на грудях, вона застигла в чудовій позі, вдивляючись у той кінець бульвару, що виходить на вулицю Тетбу; вона не помічала, з яким захватом оберталися перехожі, щоб глянути на неї. На вузькій прогалині між будинками, схожій на отвір, пророблений акторами в театральній завісі, виднілося безліч елегантних екіпажів і постаті людей, та ще все це миготіло зі швидкістю китайських тіней. Не знаючи, прийде Роже пішки чи приїде каретою, колишня гаптувальниця з вулиці з турнікетом вдивлялася в перехожих і в тильбюрі — легкі двоколки, недавно завезені французам із Англії. Але коли по п'ятнадцятихвилинному чеканні ні зіркі очі, ні серце Кароліни не впізнали у юрбі того, кого вона чекала, вираз ніжності змінився у неї гримаскою невдоволення. Якою зневагою, якою байдужістю дихало гарне юне личко Кароліни, коли вона дивилася на цих істот, що, мов комахи, роїлися біля її ніг! Її сірі лукаві оченята сяяли. Поглинута своїм коханням, вона уникала захоплених поглядів так само, як найгордовитіші жінки намагаються зібрати ту данину захоплення під час прогулянок по Парижу, і, звісно, її анітрохи не турбувало те, чи зітреться завтра ж із пам'яті перехожих, які милувалися на неї, спогад про її схилене біле личко, про її маленькі ніжки, що видніли крізь балконні грати, про її меткі грайливі очі і гарненький кирпатий носик Вона бачила перед собою лише одне обличчя, була поглинута однією думкою. Коли голова знайомого гнідого коня показалася з-за високих будинків, Кароліна стрепенулася і звелася навшпиньки, шукаючи поглядом білі віжки та роздивляючись, якого кольору тильбюрі.