Поцілунок прокаженому - Сторінка 11

Він з'являвся там між двома візитами до хворих. Коли в священика питали, якої він думки про цю втішну для душпастиря подію, він тільки посміхався своїм без губим і ніби защитим ротом, але не казав ні слова. Певне, він уже втратив колишній авторитет і вміння переконувати людей, бо не зумів добитися, щоб пан Жером викреслив з свого заповіту статтю, за якою Ноемі не мала права одружитися вдруге. Такої ж невдачі зазнала його спроба умовити Ноемі не так суворо додержувати жалоби, це здалося йому перебільшенням. Пан Жером пишався, що в його роду вдови носять жалобу до кінця життя, а д'Артіайї виявили чимало запалу, переконуючи Ноемі, щоб вона не скидала свій саван. Ось чому в зимові ранки, коли церква така темна, молодий лікар не міг розгледіти вдови в її чорному сповитку, так само як вона не бачила свого чоловіка, зацементованого плитою, якої щодня торкалися її коліна. Лиш іноді йому щастило помітити сяйво личка, що пашіло молодістю, хоча вона пестилася, йдучи вранці на причастя, і жила як черниця. Другого дня після меси, в річницю смерті, коли все містечко дізналося, що Ноемі Пелуейр не скидає чорного серпанку, християнські почуття лікаря сплохували. Він занедбав не лише церкву, а й своїх хворих. До старого П'єшона дійшла чутка, що його молодий колега п'є, навіть ночами встає з ліжка, щоб вихилити чарку. Пан Жером ніколи ще не почувався так добре, і його невістка мала більше вільного часу; вона займалася маєтком, але сосни майже не вимагають догляду. Період її ревної, суцільної побожності був короткий, вона мало підкріплювала її читанням. Абстрактне мислення в неї не було розвинуте, і тому вона любила гртові формули. Оскільки в краю живиці майже нема злидарів, і крім того дуже скоро пощастило збирати раз на тиждень біля фісгармонії крикливе стадо дітей Марії, то що залишалося Ноемі, як не шукати поміркованої розваги в кухні. На третьому році своєї жалоби Ноемі погладшала, і лікар П'єшон мусив приписати їй годинну прогулянку щодня.

Якось по обіді, коли настали перші дні спеки, вона дійшла аж до ферми, званої Тартеум, і, геть зморена, нюхнула на горбок. Довкола неї в дроку гули

бджоли, а ґедзі, пласкі мухи, вилітаючи з вересу, жалили її ноги. Ноемі чула, як б'ється її ожиріле, як у всіх роздобрілих жінок, серце і думала лише про цей курний шлях, після свіжого порубу сосон його нещадно жарило сонце; повертаючись назад, їй доведеться пройти по ньому три кілометри. Вона відчувала, що ці незчисленні сосни з червоними клейкими надрізами, ці піски й вигорілі ланди навік її ув'язнили. І ця неосвічена немудра жінка почала розуміти, що в ній оселився той самий розлад, який мучив Жана Пелуейра: чи не ця спопеліла земля, не це пустельницьке життя змушували страдницю, що конала від спраги, зводити голову й тягнутися всім тілом до вічної прохолоди? Вона витирала носовичком із чорною торочкою вогкі руки і дивилася на свої запорошені черевички і на канаву, де молода папороть розчепірювала листя, як пальці. Та ось вона звела очі, і в обличчя їй війнув запах житнього хліба, що йшов від ферми, і раптом підхопилася, вся затрепетавши: перед будинком зупинилася двоколка, вона одразу її впізнала. Скільки ж разів закоханіше, ніж дивляться на зорі, дивилася вона з-за причинених віконниць, як сяють ці осі! Вона обтрусила пісок із сукні; на шляху торохтіли вози, закричала сойка. Ноемі стояла без руху, оточена роєм мух, очі втуплені в двері, які збирався відчинити той молодик. Ноемі чекала, чекала, розкривши рота й випнувши груди — покірна, віддана тваринка. Коли двері ферми відчинилися, вона проникла поглядом у сутінь, там виднілась якась постать; добре знайомий голос місцевою говіркою, радив великі дози йодної настоянки... Ось він вийшов: сонце заграло на кожному ґудзику його мисливської куртки; фермер тримав коня за вуздечку; він казав, що в цю пору буває найбільше пожеж: усе ще сухе, трава під деревами не зеленіє, і ланди вже не затоплені водою... Молодик підібрав віжки. Чому Ноемі задкує? Якась сила затримала її поривання до того, хто наближався, потягла назад. Вона вбігла в зарості дроку, вищі за неї; колючки дряпали їй руки. Зупинилась на хвилю, дослухаючись до торохтіння екіпажа на дорозі. Скоро він зник з очей.

Звичайно, рятуючись утечею, вона насамперед думала про те, що містечко одразу обурилося б, якби вона розлучилася з роллю вдови, відданої пам'яті покійного чоловіка, і що через статтю в заповіті пана Жерома її батько й матір не дадуть згоди на те, що пані д'Артіай називає "ідіотським шлюбом". Але хіба не зламав би інстинкт Ноемі такі перешкоди, якби її не стримував інший закон, вищий за інстинкт? Такій маленькій, їй судилося стати великою; рабиню, її змушено панувати. Ця розповніла міщаночка не могла перемогти саму себе: крім самозречення, всі дороги для неї були закриті. В цю хвилину в сосновому бору, повному мух, вона зрозуміла, що її вірність померлому буде її скромним Ореолом і що їй несила цього уникнути. Вона бігла через верес, аж поки, знесилена, з повними піску черевиками, зупинилася і припала до миршавого дуба в рам'ї сухого, але тріпотливого під вогняним подихом листя,— чорного дуба, схожого на Жана Пелуейра.

З французької переклав Анатоль ПЕРЕПАДЯ