Поділися зі мною...

- Кір Буличов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Кір БУЛИЧОВ

ПОДІЛИСЯ ЗІ МНОЮ...

Мені кортить туди повернутися. Але я ніколи не зможу цього зробити. І напевно, мені доведеться до кінця днів своїх каратися заздрістю...

Але тоді я ні про що не підозрював. Клацнули і задзижчали двері ліфту. Я зійшов пологим пандусом на різнобарвні плитки космодрому і зупинився, подумки вибираючи з натовпу зустрічальників того, хто призначений мені в супутники, — про мій приїзд були заздалегідь попереджені.

Чоловік, що підійшов до мене, був високий і сухорлявий. У нього були довгі, зеленкуваті від постійного корпання з герселієм пальці, і вже з цього, раніше ніж він відкрив рот, я здогадався — колега.

— Як долетіли? — запитав він, коли машина виїхала з воріт космодрому.

— Спасибі, — відповів я. — Добре. Нормально долетів.

У моїх словах крилася ввічлива неправда, тому що летів я довго, годинами чекав пересадок в незатишних вантажних портах, що пахли металом і розігрітим пластиком, майже втрачав свідомість від перевантажень, що здавалися цілком безпечними іншим пасажирам у цій частині Галактики.

Зустрічальник нічого не відказав. Лише трохи поморщився, немов страждав від застарілого зубного болю і прислухався до нього, до чергового уколу, неминучого і заздалегідь обридлого. Минуло ще хвилини зо три, перш ніж він знов заговорив.

— Вам, напевно, важко було летіти на нашому кораблі? Ви не звикли до таких перевантажень.

— Так, — погодився я.

— Голова болить? — запитав він.

Я не відповів, тому що побачив, що його спіткав новий шпичак болю.

— Голова болить? — запитав він знову. І додав, немов вибачався: — На жаль, ваші кораблі сюди прилітають рідко.

Лише тепер, від'їхавши декілька кілометрів від космодрому, ми опинилися в новій країні. Доти був планетний вокзал, а вони однакові у всій Галактиці. Вони безликі, як безликі всі вокзали, чи від'їжджають з них потяги, чи відлітають літаки, чи стартую космічні диски.

І що далі ми від'їжджали, то особливішим, неповторнішим ставав весь світ навколо, тому що тут, поза великим містом, яке легко сприймало моди Галактики, все розвивалося своїми шляхами і лише деталлю, дрібницею могло нагадувати бачене раніше. Але, як завжди, саме дрібниці швидше зупиняли погляд.

Було цікаво. Я навіть забув про біль у голові і нудоту, що переслідувала мене після посадки. Я відчував себе бадьоріше, і повітря, що влітало у відкрите вікно машини, було свіже, пахло травою і домашнім теплом.

На околиці міста, серед невисоких будівель, оточених садами, мій супутник знизив швидкість.

— Вам краще, сподіваюся? — запитав він.

— Спасибі, значно краще. Мені подобається тут. Одна справа читати, бачити зображення, інша — відчути колір, запах і відстань.

— Звісно, — погодився мій супутник. — Ви зупинитеся поки у мене. Це зручніше, ніж у готелі.

— Навіщо ж? — сказав я. — Я не хочу завдавати вам клопоту.

— Ви не завдасте мені клопоту.

Машина повернула в алею, що огинала крутий горб, і незабаром ми під'їхали до двоповерхового будинку, що сховався в саду.

— Почекайте мене тут, — сказав мій супутник. — Я скоро повернуся.

Я чекав його, роздивляючись квіти і дерева. Я почував себе ніяково від того, що вторгся в чуже життя, яке не потребувало моєї присутності.

Вікно на другому поверсі відчинилося, худенька дівчина виглянула звідти, подивилася на мене швидко й уважно і згідливо кивнула головою, не мені, а комусь що стояв за її спиною. І тут-таки відійшла від вікна.

І мені раптом стало легко і просто. Щось у обличчі дівчини, в русі рук, що розчинили вікно, в погляді, що мимохідь торкнувся мене, відсунуло в глибину свідомості, стерло мінливості шляху, розчарування, викликане сухою зустріччю, невідомо чим визріваючу необхідність прожити тут два або три місяці, перш ніж можна буде вирушити в зворотний шлях.

Я був упевнений, що дівчина зійде до мене, і очікування було недовгим. Вона виникла раптом в сплетінні галуз, і рослини розступилися, даючи їй дорогу.

— Вам нудно самому? — запитала вона, посміхаючись.

— Ні, — сказав я. — Мені нікуди поспішати. У вас чудовий сад.

Дівчина була легко вдягнена, жести її були вуглуваті і різкі.

— Мене звуть Ліною, — сказала вона. — Я покажу вам, де ви будете жити. Батько дуже зайнятий. Хвора бабуся.

— Даруйте, — сказав я. — Ваш батько нічого не казав мені про це. Я поїду в готель...

— І не думайте, — заперечила Ліна. Її очі були дивного кольору — барви старого срібла. — В готелі буде гірше. Там нікому за вами доглянути. А нас ви ніяк не потурбуєте. Він доручив мені про вас піклуватися. А сам залишився з бабусею.

Напевно, я повинен був наполягти на переїзді в готель. Але я був безсилий. Мною оволоділа незборима впевненість, що я дуже давно знайомий з Ліною, з цим будинком-садом, що належу цьому будинку, і все в мені опиралося можливості покинути його і залишитися самому в безликій байдужості готелю.

— От і чудово, — сказала Ліна. — Дайте мені руку. Ходімо в будинок.

Ліна показала кімнату, в якій мені належало жити, допомогла розібрати речі, провела в басейн з теплою, вируючою колючими бульбашками водою. Басейн був затемнений гілками дерев, що майже зімкнулися над ним.

Потім вона відвела мене на плоский дах будинку, де розташувався її галасливий зоопарк — смугасті балакучі цвіркуни, шестикрилі птахи, сині рибки, що дрімали в квітах, і звичайнісінька для мене, але украй поцінована тут земна кішка. Кішка не звернула на мене жодної уваги, і Ліна сказала:

— А я була впевнена, що вона зрадіє. Навіть образливо.

Ліна залишалася зі мною до самого вечора, і я мало кого бачив, окрім неї. Іноді Ліна просила вибачення і втікала. Я казав: "У вас же, напевно, багато справ. Не звертайте на мене уваги". Але як тільки я залишався один, поверталося обтяжливе відчуття самотності, фізичної незручності і туги. Я підходив до полиць з книгами, витягував якусь з них і тут-таки клав на місце, виходив у сад, і повертався знову в будинок, і весь час прислухався до звуку її кроків. Ліна прибігала, дотикалася мене кінчиками пальців і питала:

— Ви не скучили?

І я відповідав:

— Трохи скучив.

Раз я зважився і навіть розповів їй про те, як мене виліковує від нездужань і поганих думок її присутність. Ліна посміхнулася і відповіла, що до вечері повернеться її брат, привезе ліки, які вилікують мене від наслідків перельоту.

— До ранку ви будете як новенький. Все зникне.

— А ви?

— Я?

— Ви не зникнете? Як добра чарівниця?

— Ні, — сказала Ліна упевнено. — Я буду завтра.

За вечерею вся сім'я, окрім хворої бабусі, зібралася за довгим столом. Несподівано для мене виявилося, що в будинку, який здавався абсолютно порожнім, живе не менше десяти людей. Господар будинку, втомлений і блідий, сидів поряд зі мною і стежив за тим, щоб я випив всі ліки, привезені його сином, студентом-медиком. Ліки, як їм і належить, виявилися неприємними на смак, але я був слухняний і нікому не сказав, що єдиними справжніми й безвідмовними ліками вважаю Ліну. Ліна співчувала мені і навіть морщилася, якщо в ході лікування мені траплялася особливо огидна пігулка.

Господар будинку сказав, що його матері краще. Вона заснула. Незважаючи на втому і блідість, він був балакучий, смішливий і являв собою контраст з тою похмурою людиною, яка зустріла мене на космодромі. Тоді він був стурбований станом матері, а тепер...

— Вона прокинулася, — сказав раптом господар.

Я мимоволі прислухався. Ні кашлю, ні зітхання — в будинку абсолютна тиша.

— Я піднімуся до неї, — сказав його син. — Ти втомився, батьку.

— Що ти, — заперечив господар. — У тебе завтра заняття.

— А хіба ти вільний?

— Ми підемо разом, — сказав батько. — Даруйте.

Ліна провела мене до кімнати і сказала:

— Сподіваюся, ви заснете.

— Неодмінно, — погодився я. — Особливо якщо серед ліків було і снодійне.

— Звісно, було, — сказала Ліна. — На добраніч.

Я і справді швидко заснув.

Наступного дня я встав цілком здоровим. Я поспішив у сад, сподіваючись зустріти Ліну. Вона мене чекала там, біля басейну. Я хотів було розповісти їй, як добре я спав, як я радий цьому запашному ранку і зустрічі з нею, але Ліна мені й рота не дала розкрити.

— Ну й чудово, — сказала вона, немов прочитала мої думки. — Бабусі теж краще. Зараз батько відвезе вас до інституту. А увечері я чекатиму. І ви розповісте, як працюєте, що цікавого побачили.

— Ви і самі здогадаєтеся.

— Чому?

— Ви можете читати думки.

— Неправда.

— Я не можу помилитися. Адже ви не стали чекати, поки я сам скажу, як себе почуваю. Вчора ваш батько підвівся з-за столу, тому що прокинулася бабуся. А в будинку було тихо. Він нічого не міг почути.

— Все одно неправда, — сказала Ліна. — Навіщо читати чужі думки? І ваші зокрема.

— Немає чого, — погодився я.

І мені було трохи сумно, що Ліні справи немає до моїх таких приємних для неї думок.

— Доброго ранку, — сказав батько Ліни, спускаючись у сад. — Ви сьогодні зовсім здорові. Я радий.

— Все-таки я маю рацію, — сказав я тихо Ліні, перш ніж піти за її батьком.

— Навіщо читати думки? — повторила вона. — У вас усе на обличчі написано.

— Все?

— Навіть надто багато.

Минуло декілька днів. Удень я працював, а увечері бродив по місту, вибирався в поля, у ліс, на беріг великого солоного озера, в якому водилися панцирні риби. Іноді я був сам, іноді з Ліною. Я звик до моїх господарів, познайомився ще з двома чи трьома інженерами. Але при всій звичайності мого існування мене ні на хвилину не полишало відчуття справжньої незвичайності навколишніх людей. Я майже упевнився в їх здібності до телепатії.

Часом я відчував себе ніяково з Ліною, тому що ловив себе на якій-небудь думці, якою не хотів би ділитися з нею. Мені здавалося, що вона чує безгучні слова і сміється з мене.

Раз я йшов вулицею. Вулиця була зеленою і звивистою, як майже всі вулиці в тому місті. Переді мною йшли хлопчаки. Вони гнали м'яч, а я йшов ззаду, дивився і боровся з бажанням наздогнати їх і ударити по м'ячу.

Я не помітив кореня, що стирчав із землі. Спіткнувся, впав, забився коліном об камінь, і біль був таким несподіваним і різким, що я скрикнув. Хлопчаки зупинилися, наче мій крик ударив їх. М'яч самотньо котився під укіс, а вони забули про нього, обернулися до мене. Я спробував посміхнувся і помахав їм рукою — ідіть, мовляв, далі, наздоганяйте свій м'ячик, дурниці, мені зовсім не боляче.