Поділися зі мною... - Сторінка 2

А вони стояли і дивилися.

Я підвівся, але встати не зміг. Видно, розтягнув сухожилля. Хлопчаки підбігли до мене. Один, старший, запитав:

— Вам дуже боляче?

— Ні, не дуже.

— Я збігаю по лікаря, — сказав інший.

— Біжи, — сказав старший. — Ми почекаємо тут, поки ти повернешся.

— Та що ви, хлоп'ята, — сказав я. — Розтягнув сухожилля. З ким не буває? Зараз мине.

— Звичайно, — відказав старший.

І, наче послухавшись його, біль ослаб, сховався. Хлопчаки дивилися на мене серйозно, мовчали. Лише найменший раптом заплакав, і старший сказав йому:

— Біжи додому.

Той побіг.

Підійшов лікар. Він жив, виявляється, в сусідньому будинку. Оглянув ногу, зробив укол, і хлопчаки відразу зникли, лише стукіт м'яча ще якийсь час нагадував про них.

Лікар допоміг мені дістатися до будинку. Я відмовлявся, запевняв його, що дійду і сам.

— Мені вже не боляче. Боляче було лише в першу мить. Хлопчики могли б підтвердити.

— Ви гість у нас? — запитав лікар.

— Так.

— Тоді зрозуміло, — сказав лікар.

Удома, не зважаючи на ранню годину, всі були в зборі. Бабусі стало гірше. Настільки, що слід було терміново везти в лікарню, оперувати.

Я підійшов до Ліни. Вона була бліда, під очима синяки, лоб морщився.

— Все обійдеться, все буде гаразд, — сказав я.

Вона не відразу розчула. Озирнулася, ніби не впізнала.

— Все обійдеться, — повторив я.

— Спасибі. Ви впали?

— Нічого страшного. Вже не боляче.

— А бабусі дуже боляче.

— А чому їй не зроблять укол? На мене він подіяв відразу.

— Не можна. Вже нічого не допомагає.

— Я хотів би бути чимось корисний.

— Тоді йдіть собі. — Вона сказала, явно не бажаючи мене образити. Рівним, безбарвним голосом, наче попросила принести води. — Відійдіть подалі. Ви заважаєте.

Я пішов у сад. Я був зайвим. Я й справді намагався не ображатися. Адже їй погано. Їм усім погано.

Я бачив, як вони поїхали. Я залишився сам у будинку. Піднявся нагору, в зоопарк. Кішка впізнала мене, підійшла до сітки і потерлася об неї, вигинаючи хвіст. Домашнім кішкам не належить жити в клітках, але вона була тут екзотичним, рідкісним звіром. Я теж був рідкісним звіром, який не розумів того, що відбувається, і не міг розраховувати на розуміння. Адже мені здавалося, що ми з цими людьми сталі близькі. Моя неповноцінність виявилася в невідповідну мить, але в чому неповноцінність? Я розумів, що слід поїхати до лікарні, — там я дізнаюся щось важливе. Ніхто не кликав мене туди, і, найпевніше, моя присутність буде небажаною. І все-таки я не міг не поїхати.

Мене ніхто не зупинив біля входу до лікарні. Лише дівчина край сірого пульту запитала, чи не допомогти мені. Я назвав ім'я бабусі, і дівчина провела мене до ліфта.

Я йшов довгим коридором, дивним, зовсім не лікарняним коридором. Уздовж стін його стояли крісла, впритул одне до одного. У кріслах сиділи люди. Вони були здорові, цілком здорові. Вони сиділи і мовчали, і їм було боляче.

Біля матових дверей в операційну я побачив моїх друзів. І Ліну, і її батька, і братів. Тут-таки, в сусідніх кріслах, сиділи наші спільні знайомі — ті, хто працював разом з нами, жив поряд. Ліна поглянула на мене. Зіниці її ковзнули по моєму обличчю. І в них був біль.

Я опустився у вільне крісло. Ніяково було розглядати людей, яким до мене немає справи. Я вже знав те, що здавалося таємницею годину тому.

Чекати довелося недовго. Несподівано, немов невидимий чаклун провів над ними долонею, вони ожили, просвітліли, заворушилися. Хтось сказав: "Дали наркоз". Вони домовилися, хто залишиться чергувати тут, хто повернеться після операції, коли наркоз перестане діяти.

Ліна підійшла до мене. Я встав.

— Даруйте, — сказала вона. — Я дуже винна, але ви ж розумієте...

— Розумію. Як же я можу сердитися? Мені лише сумно, що я чужий.

— Не треба. Адже ви не винні.

— Знаєте, коли я сьогодні впав, до мене підбігли хлоп'ята. І залишалися поряд, поки не прийшов лікар.

— А як же інакше?

До нас підійшов її батько.

— Спасибі, що ви прийшли, — сказав він. — Захопіть, будь ласка, з собою Ліну. Ми тут без неї впораємося. Професор запевнив мене, що операція пройде вдало.

— Я залишуся, батьку, — сказала Ліна.

— Як знаєш.

— Зрозумійте, — сказала Ліна, коли батько відійшов. — Дуже важко було б пояснити все із самого початку. Для нас це так само природно, як їсти, пити, спати. Дітей навчають цьому з перших днів життя.

— Це завжди так було?

— Ні. Ми навчилися цьому декілька поколінь тому. Але потенційно це було завжди. Може, і у вас теж, приховане в глибині мозку. Навіть дивно думати, що інші світи позбавлені цього. Адже в кожній розумній істоті живе бажання володіти такою здатністю. Невже ні?

— Так, — сказав я. — Якщо поряд з тобою людині погано. Особливо якщо погано близькій людині. Хочеться розділити біль.

— І не лише біль, — заперечила Ліна. — Радість також. А пам'ятаєш перший день? Коли ти прилетів? Ти себе гидко почував. Батько мало чим міг тобі допомогти — основний тягар бабусиного болю падає на нього, він син. Навіть зустрічаючи тебе на космодромі, він повинен був допомагати бабусі. А це тим важче, що далі ти від людини, якій допомагаєш. А тобі здалося, що батько неввічливий. Правда?

— Не зовсім, але...

— Адже йому довелося ще взяти на себе і твою нудоту. Ти гість. І в тебе боліла голова.

— Страшно боліла.

— Я просто дивуюся, як батько доїхав до дому. І він відразу змінив мене біля бабусиного ліжка. Я побачила тебе у вікно, і ти мені сподобався. Я залишалася з тобою цілий день, і цілий день через тебе у мене розламувалася голова.

— Пробач, — сказав я. — Я ж не знав.

Я подумав, що саме зараз, в лікарні, ми непомітно перейшли на "ти". Певно, слід було б зробити це раніше.

— Пробач, — повторив я.

— Але ж так навіть краще. Уявляю, як би ти засмутився, дізнавшись про це.

— Я б поїхав.

— Я знаю. Добре, що ти не поїхав. А зараз іди. Я повернуся вранці. І постукаю до тебе в двері. Ми договоримо.

Я знову минув довгий коридор лікарні, де сиділи родичі і друзі тих, кому погано. Вони прийшли сюди, щоб розділити біль інших людей. І не було ніякої телепатії. Просто люди знали, що потрібні один одному.

Я добрів до дому пішки. Ледь поболювала нога, але я намагався не думати про біль. Іноді вона з'являлася і намагалася оволодіти мною. І той з перехожих, хто виявлявся до мене найближче, озирався, дивився на мене, і мені відразу легшало. Але я пришвидшував ходу, щоб не утруднювати людей. Мені зустрілися молоді жінки. Вони несли по великому оберемку квітів. Вони сміялися, гомоніди про щось веселе. Вони побачили мою пісну фізіономію і нагородили мене своєю радістю. Чужа радість обдала мене запашними свіжими бризками. Старий, що сидів на лавці спершись на ціпок, подарував мені спокій. Так бувало зі мною і раніше, але я не помічав зв'язку між своїми відчуттями і іншими людьми.

Їм і важче і легше жити, аніж нам. Вони можуть дарувати і приймати дари, вірніше — повинні. Жоден з них не може відгородитися від людей тому, що якщо ми бачимо людські сльози, то вони відчувають їх. А зір же значно менш абсолютний.

Того дня я став заздрісником. Я заздрю їм і навіть деколи відчуваю до них щось на кшталт неприязні. Я завжди буду чужим для них, як жебрак серед щедрих багачів. Я можу приймати дари, але не здатний дарувати сам.

Коли настав строк, я відлетів на Землю. На космодром мене проводжала лише Ліна. З рештою я попрощався в місті. Так було умовлено заздалегідь.

— Я хотіла б полетіти з тобою на Землю, — сказала Ліна.

— Ні, — сказав я. — Ти ж знаєш. На Землі тобі буде дуже важко. Ти ж не зможеш поділяти лише мою радість і лише мій біль.

— Не зможу, — погодилася Ліна. — Ти маєш слушність. І це дуже сумно.

— А я не зможу жити з тобою, розуміючи, як ти самотня, і не в змозі прийти до тебе на допомогу, якщо моя допомога стане тобі потрібна.

— Але, може, ти все-таки залишишся з нами? Тут? Зі мною? — В голосі її не було упевненості.

— Ти пригадай, — сказав я, — той день, коли твоїй бабусі зробили операцію, я прийшов до вас, але я був сліпим між зрячими. Я не зможу залишитися.

Це все вже було сказано і вчора і позавчора. Ми лише повторювали діалог, знаючи, чим він закінчиться, але ми не могли не повторити його, тому що залишалася безглузда надія, наче можна знайти якийсь компроміс, щось придумати, і тоді не буде потреби розлучатися.

А коли я вже стояв біля трапу, Ліна підійшла до мене зовсім близько, так що я бачив чорні цятки в її срібних очах, і сказала:

— Запам'ятай, як мені зараз.

І до моєї туги додалася її туга, і стало темно, і я схопився за її руку, щоб не впасти. Але ніхто з пасажирів, що проходили мимо, не допоміг мені, не розділив зі мною цю тугу, тому що в житті є моменти, коли треба утриматися від того, щоб прийти на допомогу.

Потім був шлях, перевантаження і тряска. Пересадки в незатишних вантажних портах, що пахли металом і розігрітим пластиком, безликі готелі і прісні сніданки біля блискучих однакових стійок буфетів. Але я був цілком здоровий і почував себе відмінно. Я знав, чому — там, далеко, Ліна сидить у своїй кімнаті на другому поверсі і стискує долонями голову — так боляче і погано їй. І я був лихий на неї, я намагався переконати її — забудь про мене, дурна, люба, не забирай у мене цей біль...

Мені так кортить повернутися туди, але я ніколи не зможу цього зробити.

© БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).

© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.