Подорож Голубої Стріли - Сторінка 4

Вони, певне, ще й гадки не мають про те, які пригоди чекають на них. Я ж усі ті пригоди знаю від, початку й до кінця. Є серед них веселі, та є й страшні. Отож слухайте, що було далі.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Жовтий Ведмедик виходить на першій зупинці

Пригоди почалися зразу ж після того, як наші друзі опинилися по той бік стіни. Перший зняв тривогу Генерал. Він, як ви вже помітили, був запальний, завжди з усіма заводився та встрявав у всякі суперечки.

— Мої гармати, — голосно почав він, підкручуючи свої вуса, — мої гармати заіржавіли. Щоб їх прочистити, треба невеличкої війни. Хай поганенької, аби війни, щоб погуркати з гармат хоч хвилин п'ятнадцять…

Від цього бажання він не відступався, воно сиділо в його голові, мов цвях у тину. Тільки-но наш Генерал ступив по той бік стіни, як раптом вихопив шпагу, закрутив нею над головою і крикнув мов навіжений:

— До зброї! Тривога!

— В чім річ? Що сталося? — перепитували один одного солдати, що не помітили ніякої небезпеки.

— Онде ворог, хіба не бачите! Всі до зброї! Зарядіть гармати! Приготуватися до бою!..

Зчинилася небачена метушня. Артилеристи ставили в бойовий порядок гармати, солдати заряджали гвинтівки, офіцери громовими голосами вигукували команди і, наслідуючи Генерала, також підкручували собі вуса.

— Тисяча глухонімих китів! — гримнув Капітан Півбороди з палуби свого Вітрильника. — Накажіть негайно поставити кілька гармат на борт мого корабля, а то мене пустять на дно…

Машиніст Голубої Стріли скинув берет і почухав потилицю.

— Не тямлю, як це можна піти на дно. Я ж добре бачу, тут вода є тільки у мисочці, а під Вітрильником — кам'яна долівка.

Начальник Вокзалу суворо поглянув на Машиніста.

— Раз синьйор Генерал каже, що з'явився ворог, — значить, так воно і є. Тож замовкніть. Генерал краще знає, що треба робити…

— Я бачу, я також бачу! — крикнув згори Сидячий Пілот, кружляючи на своєму літаку поперед усіх.

— Що ти там побачив?

— Кажу ж — ворога. На власні очі бачу його!

Всі Ляльки з переляку поховалися у вагони Голубої Стріли. А Лялька Роза залементувала:

— Ой синьйори, зараз почнеться війна, а я ж тільки-но зробила собі нову зачіску на півроку. Що ж тепер буде з моїми кучерями?..

Генерал наказав горністу сурмити тривогу.

— Всім мовчати! — скомандував він. — А то не чути моїх наказів…

І тільки роззявив рота, щоб крикнути "Вогонь!", як раптом пролунав химерний Курдупликів голос:

— Зупиніться! Благаю, припиніть усе це!..

— Хто там ходить? У… чорт! Відколи це собаки стали командувати військом? Р-розстріляти його!! — загорланив несамовито Генерал.

Та Курдуплик ніби й не чув цього.

— Прошу вас, дайте команду припинити ці витівки. Запевняю вас, що цей "ворог" нам зовсім не ворог, — наполягав собачка.

— Гм… Що ж це за дивина! — бовкнув злісно Генерал. — "Не ворог", це все ж таки — "ворог", а тому його треба безжально знищити!

— Та ви придивіться, будь ласка, краще, — благав Курдуплик. — Адже я бігав туди, щоб подивитися зблизька. Знаєте, хто там? Зовсім не ворог, а дитина, і вона спить…

— Дитина, кажеш? — не вгамовувався Генерал. — А що їй, дитині, робити на полі бою?

— Але ж, синьйоре Генерале, ми не на полі бою, в тому й річ. Адже ми в підвалі, хіба ви цього не бачите? — переконував Курдуплик. — Синьйори і синьйорини, прошу рухатися обережно. Ми перебуваємо зараз, як я вже вам говорив, у колишньому винному льоху, звідки легко вийти надвір. Одного тільки я не знав, — вів далі розумний ганчір'яний собачка, — я не знав, що в підвалі мешкають люди. Он там, у кутку, де блимає світло, стоїть розкладне ліжко, а в тому ліжку спить хлопчик. Може, вам закортіло збудити його гарматами?

Тут не втерпів і Срібна Пір'їна, що досі спокійно попахкував своєю довгою люлькою.

— Собака слушно каже. Я теж бачу дитину і не бачу ворога…

— Та що ви! Тут, безсумнівно, криється хитрість підступного ворога, — правив своє (тільки вже не так завзято) Генерал, переконавшись, що сподівання на війну марні. — Ворог, бачите, прикидається невинним дитятком…

Але Генерала вже ніхто не слухав. Навіть боязкі Ляльки і ті повилазили зі своїх схованок і, примруживши очі, розглядали темний підвал.

— Таки й справді — дитина, — промовила одна.

— Еге ж, білявенька, я теж бачу, — сказала друга.

— Це якась невихована дитина, — осудливо кинула третя. — Бачте, спить і пальця тримає в роті.

В підвалі, безперечно, мешкала бідна родина. Про це свідчили старі, обшарпані меблі. На долівці був простелений сінник для спання, біля холодної груби, в старому ліжку, спала дитина, а на долівці лежала погнута миска для вмивання. Батьки, напевне, були на роботі, а може, й жебракувати пішли, залишивши малюка самого в хаті. Дитина лягла спати і не погасила каганця, що блимав поруч на табуретці. Дуже ймовірно, що малюк боявся спати в темряві, а може, йому подобалися величезні тіні від миготливого каганця, що плигали на стінах і стелі. Дитина й заснула, напевне, спостерігаючи оті танці тіней.

Наш Генерал, якому ніколи не бракувало фантазії, прийняв гасовий каганець за вогні ворожого табору і знову зняв був тривогу.

— Тисяча китів-близнюків! — вилаявся Капітан Півбороди, нервово поскубуючи свою бороду. — Ви мене хотіли переконати, що на обрії — піратський корабель. Цей хлопчина, як придивитися до нього в підзорну трубу, анітрохи не скидається на пірата. У його руках я не бачу абордажного списа, на очах зовсім нема чорної пов'язки, і потім: де ж у цього хлопця чорний прапор із білим черепом і кістками — емблемою піратів? Мені здається — це мирна бригантина, що плаває в океані снів…

Проте Сидячий Пілот, щоб остаточно пересвідчитися в усьому, вирішив провести глибоку розвідку в районі розташування ліжка. Він зробив два чи три круги над самісінькою головою хлопчика, який махнув спросоння рукою, неначе відганяючи муху. Повернувшись до своїх, Пілот доповів:

— Ніякої небезпеки, синьйоре Генерале! Ворог, пробачте… я хотів сказати: дитина міцно спить…

— Тим краще, тоді захопимо його зненацька в полон! — заявив Генерал.

Але цього разу обурилися ковбої:

— Полонити дитину? Хіба наші ласо зроблені для цього? Ми накидаємо наші аркани тільки на шиї диких коней та биків у преріях, а не на дітей! Тому хай кожен собі затямить, що ми повісимо на першому ж кактусі того, хто посміє хоч пальцем зачепити сонного хлопчину!

З цими словами вони пустили коней навскач і оточили Генерала, тримаючи напоготові свої аркани, щоб зашморгнути їх, у разі потреби, на Генераловій шиї.

— Я це сказав так собі,— промимрив Генерал, — просто так собі. Навіть пожартувати вже не можна. Авжеж, ви не розумієте жартів, хлопці!..

Втікачі підійшли впритул до ліжка. Не скажу, щоб їхні серця після пережитого переполоху билися спокійно: кожна лялька ще тремтіла від переляку. Через це вони й ховалися за спину Жовтого Ведмедика, який так і не второпав нічогісінько з усього того, що тут коїлося. У нього, бачте, в голові була тирса, це я знаю напевно. Тому цей Ведмедик міркував надзвичайно повільно — був справжнім тугодумом! Він ще міг якось добрати одну річ, та й то коли йому розтлумачиш, а коли треба було зрозуміти самому якусь складнішу думку, в нього починала страшенно боліти голова. Зате зір у Жовтого Ведмедика був напрочуд гострий. Це ж він зразу побачив, що в ліжку спить не ворог, а дитина. Тому він і не злякався. Навпаки, йому негайно закортіло стрибнути до хлопця в ліжко і побавитися з ним (адже Ведмедикові важко було зрозуміти, що сонні діти не граються навіть з іграшковими ведмедиками).

Підійшовши до ліжка, втікачі побачили в ньому білявенького хлопчика. Хотіли б дізнатись, які в нього очі — блакитні чи карі,— але дитина спала. На ослінчику біля гасового каганчика лежав згорнутий учетверо аркуш паперу. На ньому з одного боку була написана великими нерівними літерами адреса.

— Запевняю вас, це — шифроване донесення, — висловив свій здогад Генерал, який уже встиг запідозрити дитину в шпигунстві на користь ворога.

— Цілком можливо, — погодився Начальник Вокзалу. — Та навіть якщо й так, прочитати його ми все одно не зможемо. Не нам воно адресоване. Ось бачите? Тут написано: "Синьйорі Феї".

— Дуже цікаво, — промовив Генерал. — Листівка адресована синьйорі Феї, тобто нашій хазяйці. Чого доброго, він ще міг її сповістити про нас, як ви гадаєте? А якщо він вів спостереження за нами, га? Ми мусимо будь-що дізнатися про зміст цього листа.

— Все одно не сміємо! — наполягав на своєму Начальник Вокзалу. — Адже це порушення конституційної гарантії таємниці листування.

Цього разу (дивна річ) Срібна Пір'їна цілком підтримав Генерала.

— Прочитайте! — тільки й сказав вождь індіанців і знову встромив люльку в рот. Але й цього було досить. Генерал миттю, як кіт, видряпався на табуретку, розгорнув аркуш, кашлянув для рішучості, наче мав прочитати оголошення війни, і почав читати:

"Синьйоро Феє!

Я почув про вас цього року вперше. Досі я ще ніколи в житті не одержував ні від кого подарунків. Сьогодні зовсім не буду гасити світла — чекатиму на вас. Коли прийдете, я скажу, які подарунки бажав би одержати. Однак я боюся, що засну, тому залишаю вам оцей лист. Дуже прошу, синьйоро Феє, виконайте моє бажання. Всі знають, що я хлопець слухняний. Та я обіцяю стати ще кращим, якщо ви принесете мені подарунка. А то для чого мені бути слухняним і зразковим хлопцем?

Ваш Джампаоло".

Генерал читав листа, і голос його поступово ставав жалісливим. Не будемо приховувати — старий солдат розчулився.

Всі іграшки затамували подих. Лише одна Лялька так тяжко зітхнула, що всі аж обернулися і подивилися на неї. Сердешна Лялька зніяковіла.

— Тисяча залитих сиропом китів! — пробубнів знову Капітан Півбороди. — Мені здається, наша стара господиня вчинила несправедливо. Через неї цей хлопчик може стати поганим.

— Я не розумію, що означає "стати поганим"? — запитала Лялька Роза. Проте їй ніхто не відповів, а інші Ляльки смикнули її ззаду за спідничку, щоб мовчала.

— Треба щось придумати, — сказав Начальник Вокзалу.

— Може, серед нас знайдеться доброволець? — натякнув Полковник' олов'яних солдатів.

Курдуплик, який ще зразу вискочив на ліжко до хлопця і ліг калачиком біля самої подушки, почервонів як рак. Всі зразу догадалися, що він має сказати щось важливе.

— Я хотів би залишитися біля хлопчини, — промовив Курдуплик.