Подробиці життя Микити Воронцова - Сторінка 4

- Брати (Аркадій і Борис) Стругацькі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Приспів час зайнятися найближчим оточенням нашого героя, друзями, родичами, знайомими і так далі. З'ясуванням подробиць його приватного і навіть інтимного життя. Як чесна людина, визнаю, що, строго кажучи, я не мав на це права, але мертвим не боляче, а зупинитися я вже не міг. Чув, чув я, що за загадочкою цією криється щось грандіозне, мало не глобальне… Втім, сам побачиш і судитимеш.

Я опитав близько двадцяти чоловік. Більшість із них нічого цікавого не повідомили. Хороший був мужик, компанійський хлопець, фахівець відмінний, такий милий, добрий чоловік… усе в такому дусі. Умів і любив випити; анекдоти розповідав — луснеш від сміху; нерідко перед начальством ставав на бік скривджених; такого-то мало не з-під суду витягнув; такому-то мало не з самого ВЦСПС путівку в спецсанаторій для дитини вибив… нічого не боявся… нічого для себе не вимагав… хорошому своєму приятелеві публічно ляпас вліпив за хамство старій жінці-технологу… Ну, декого потискував, не без цього… Словом, ангел, і саме в плоті. Вийшов я, до речі, і на деякого Бобкова, в минулому інструктора-самбіста, а нині п'яницю з ображено-гидливою фізіономією. Микита Сергійович займався в нього в середині п'ятдесятих і був у нього кращим учнем. Як Бобков виразився, "з ним, з Микитою, хоч би й гній їсти, усе прямо з рота вихоплював, такий був хлопець".

І лише п'ять чоловік дали мені воістину цінні відомості — втім, на жаль, лише посилили загадку. Якщо, звичайно, як і раніше ставитися до неї з точки зору здорового прокурорського глузду. Ось ці люди.

(Варахасій витягнув зі своєї червоної теки кілька листків паперу, скріплених могутньою канцелярською скріпкою.)

Віра Хомівна Самохіна, в дівоцтві Корнєєва, 46 років, хімік-технолог, товаришка по службі Воронцова по номерному інституту, познайомилася з ним у п'ятдесят восьмому році.

Валентина Мирленівна Самохіна, дочка Віри Самохіної, 24 роки, працівниця Патентної бібліотеки, познайомилася з Воронцовим у сімдесят четвертому році та стала його коханкою.

Світлана Федорівна Панікеєва, в дівоцтві Кривоносова, 47 років, домашня господарка, племінниця Воронцова.

Мікаел Григорович Хачатрян, 54 роки, капітан 1-го рангу у відставці, шкільний друг Воронцова.

І нарешті, Костянтин Пантелійович Шерстобитов, 55 років, робітник Митищинського машинобудівного заводу, фронтовий друг Воронцова, познайомився з ним у сорок другому році в запасному полку.

Ну, так от. Усі бесіди я вів під магнітофон і після, звичайно, за непотрібністю стирав, але записи бесід з цією п'ятіркою зберіг, навіть зробив витяги з них, — те, що здалося мені найцікавішим. Крутити записи підряд займе надто багато часу, так що давай я прочитаю тобі витяги, а де треба — прокоментую. Згоден?

(Олексій Т. квапливо закивав, показуючи, що так, він згоден, налив у стопки горілку, перевернув свою і запив захололим чаєм, після чого вимовив сілим голосом:

— Давай читай…)

— Ладненько, — промовив Варахасій, теж перевернув свою й теж запив захололим чаєм. — Читатимемо. Почнемо з Віри Хомівної Самохіної. Мене прямо-таки виштовхнув на неї той запис у щоденнику, пам'ятаєш? "Віронька Корнєєва, вона ж Воронцова, вона ж Неко-тян"… Читаю:

"— Познайомилися ми на якійсь вечірці. Не пам'ятаю вже зараз, чи то чийсь день народження був, чи то свято якесь… Легко сказати, чверть століття минуло! Зате як зараз пам'ятаю, що він сидів за столом майже навпроти й дивився на мене не відриваючись. Це я краєм ока бачила, що він дивиться не відриваючись, а як на нього погляну, він уже й очі встиг опустити… Ну, мені було тоді двадцять шість, чи що, чоловіки мене увагою не обходили, але все одно було приємно… Не в тому суть. Потім, коли стіл відсунули й стали танцювати, він мене запросив, і ось тут я вперше поглянула йому прямо в очі. Мене немов струмом ударило… Ні-ні, не подумайте, нічого такого жіночо-чоловічого. У нього очі були якісь такі… страшні, мудрі ніби й тужливі, чи що… Тобто очі-то в нього були звичайні, сіро-зелені, але так він дивився… Я відразу вирішила: ні, це лицар не мого роману. Взагалі-то він був веселий, говорив цікаво, говорив дотепно досить вдало, а дехто прямо на шию йому вішався… Втім, в очі ми більше один одному не заглядали.

— Ваш чоловік теж був на цій вечірці?

— Н-ні… Ні-ні, він з Валькою залишився, вона тоді зовсім малятком була, рочків три… чи чотири… Так от що найдивніше тоді сталося. Я втомилася, та й сп'яніла сильно, і сіла відпочити на диван. І зараз же до мене підсів Воронцов. Сів поруч, як зараз пам'ятаю, руки на колінах склав і неголосно говорить мені, на мене не дивлячись: "Ви не турбуйтеся, Віро Хомівно, з гландами у вас усе обійдеться благополучно". Я так очі й витріщила. З гландами у мене справді з самого дитинства було не в порядку, останні роки я все збиралася оперуватися, та не наважувалася, але йому-то звідки про це знати? Я його запитую: "Звідки ви знаєте про мої гланди"? Ось тут він до мене нахилився й говорить мало не пошепки: "Я про вас, Віро Хомівно, ще й не таке знаю. Наприклад, що маєте ви чарівну родимку на…". І називає, пробачте, місцинку на тілі, яку й рідному чоловікові не часто показуєш. Я обмерла, рот роззявила, не знаю, чи то ляпас йому дати, чи то ще що, а він встав і пішов. Зовсім пішов з вечірки…

— Але родимка є?

— У тому-то і річ, що є… І на тому самому місці!

— І як з гландами, благополучно обійшлося?

— Прекрасно обійшлося. Хочете вірте, хочете ні, але я якось відразу боятися перестала й буквально через тиждень пішла на операцію. І усе вийшло як по маслу… Скажіть, товаришу слідчий, ось ви, я бачу, Воронцовим і після смерті його займаєтеся. Ви теж думаєте, що він був ніби як чаклун чи ясновидець?

— А самі ви як думаєте, Віро Хомівно? Адже я його живого в очі не бачив, а ви з ним як-небудь майже два десятки років пліч-о-пліч в одній установі, напевно спілкувалися, розмовляли. У вас яке склалося враження?

— Не знаю навіть, що сказати… Сказати правду, ми більше й не спілкувалися ніколи. Хіба що по роботі. А так зустрінемося в коридорі або у буфеті — "добридень", "привіт", — тільки й усього. Хоча, звичайно… Дійсно, два десятки років пройшли, чого тільки не сталося за цей час! Багато що забулося, а я його на тій вечірці як зараз бачу.

— І він відтоді так жодного разу з вами і не заговорив?

— Жодного разу. Напевно, відчував…

— Що?

— Та ж боялася я його, товаришу слідчий! Як чуми боялася. Як діти хоху бояться. Коли Валька розповіла мені, що зійшлася з ним, я тиждень тряслася від горя і страху. Зараз смішно згадати, але рвалася навіть заявити в партком, в міліцію, ще бозна-куди. Добре ще, що чоловік мене утримав. Здорово б це вийшло: старий лиходій спокусив бідну дівчинку, а бідній дівчинці двадцять третій рік минув…

— До речі, а як Валя сприйняла смерть Воронцова?

— Ви знаєте, напрочуд спокійно. Ні слова, ні сльозинки… Можливо, не так уже й кохала.

— Можливо… Скажіть, Віро Хомівно, вас ніколи не прозивали таким слівцем — Неко-тян?

— Неко-тян? Ні, уперше чую. Що це таке?

— Це слово японське. "Кішечка" означає.

— Кішечка… Мене мама в дитинстві звала Кішечкою…"

. . . .

— Ось усе по Самохінй, — сказав Варахасій. — Вражає?

— Вражає, — промовив Олексій Т. — Цікаво, де це була в неї родимка?

— Соромітник, — з огидою сказав Варахасій.

— Вибач. Я пожартував. Читай далі.

Варахасій пошелестів паперами.

— А далі у нас піде дочка Самохіної, — сказав він. — Валентина Мирленівна. Чарівна особа, доповім я тобі. Ну, з нею я розмовляв з першою, вона сама вийшла на мене — з проханням повернути її речі, що залишилися на квартирі у Воронцова. Тут ми й поговорили. Читаю:

"— Як ми з ним познайомилися? Дуже просто й узагалі-то досить випадково. У жовтні… ні, в листопаді минулого року начальство наказало мені терміново відрецензувати довідник з австрійської системи патентування. А я німецькою ні в зуб ногою, в інституті вчила англійську, але це було перше мені серйозне завдання на роботі, та й самолюбство грало. Ну, обклалася словниками, поповзла за текстом, день скнію, другий, і все на першій сторінці… Ні, думаю, нічого в мене так не вийде. Стала думати, що робити. Перебрала всіх друзів і знайомих — як на зло, нікого з німецькою. Хто з англійською, хто з іспанською, один навіть з есперанто, а з німецькою жодного. Тоді вирішила я підключити батьків: можливо, у них є хто-небудь. Вийшла до них, а в мами — пам'ятається, була субота — гості, дві пари з її інституту. Так і так, кажу, товариші, допоможіть бідній дитині, терміново потрібен знавець німецької мови. Та нічого простіше, кричать, у нас Воронцов відмінно німецький знає, Микита Сергійович… І тут же дядько Сєва дістає записник і дає мені його домашній телефон. Мама було на диби, не смій, мовляв, турбувати людину, але вони її заговорили, що Воронцов — мужик добрий, що йому нічого не варто та інше. Ну а я — в передпокій, до телефону. Подзвонила, назвалася, сказала, в якій справі вторгаюся в його домашній спокій. Він помовчав кілька секунд і дуже спокійно, неголосно так сказав: "Із задоволенням допоможу вам, Валя. Я вільний, можете приїхати хоч зараз…" — і продиктував адресу. І я тут же до нього поїхала.

— І допоміг він вам?

— Не допоміг — сам усе зробив. Коли я через два дні після роботи до нього поїхала, як ми умовилися, рецензія була готова — надрукована у двох екземплярах, усе честь по честі. Я йому дякувати, а він головою похитав і сказав: "Не треба, Валю, це я в своїх інтересах, щоб нам з вами сьогодні не працювати, а шампанське пити…" І очі у нього були в той момент незвичайні — сумні і якісь сяючі, я таких ні в кого ще не бачила. Напевно, в той момент я в нього й закохалася. Що ж, я — людина рішуча. Прямо при ньому зняла слухавку й подзвонила додому, що ночуватиму у подруги.

— Любов з першого погляду, так би мовити…

— Це що, іронія"?

(Варахасій перервав читання.

— Я вже доповів тобі, — сказав він, — що ця дівиця виявилася чарівною особою. І говорила вона зі мною охоче, немовби тільки й чекала випадку виговоритися. А коли я сказав дотеп щодо любові з першого погляду, обличчя її спотворила лють. Тобто це я говорю — спотворила, насправді воно залишилося прекрасним, це обличчя, тільки іншим, чи що…)

"— Це що — іронія?

— Яка вже тут іронія, Валентино Мирленівно, боже борони…

— Ви його не знали… Та й ніхто його не знав, навіть найближчі приятелі.