Поет у Нью-Йорку (збірка) - Сторінка 5
- Федеріко Гарсія Лорка -
Трави!
По битих шибах дому
кров розпускає коси.
Зостались ми з тобою.
Готуй для вітру власний остов.
Зостались ми з тобою.
Готуй же власний остов.
Шукаймо швидше, о любове,
де профіль наш безсонний.
ПІСНЯ ПРО МАЛЕНЬКУ СМЕРТЬ
Луги смертельні й повня.
Кров у земному схові.
Луги старої крові.
Сяйво учора й завтра.
Смертельне небо й трави.
Піщана ніч і сяйво.
Зустрівся я зі смертю.
Земля, луги смертельні,
а смерть така маленька.
Собака на покрівлі.
Лівицю запускав я
розворушити гору
сухого буйнотрав'я.
Високий попіл храму.
Піщана ніч і сяйво.
Маленька смерть і трави.
На самоті із нею.
Зустрівся я зі смертю,
а смерть така маленька.
Луги смертельні й повня.
За брамою високо
сніги тремтять і стогнуть.
Людина й хто? Сказав я.
Людина й смерть. І трави.
Любов, пісок і сяйво.
МІСЯЦЬ І ПАНОРАМА КОМАХ
Вірш про любов
Місяць мерехтить у морі,
у вітрилах стогне вітер
і здіймає вільним рухом
хвилі срібла та блакиті.
Еспронседа
Моє серце мало б форму черевика,
якби у кожному селі була сирена.
Але ніч нескінченна, коли спирається на хворих,
і Існують човни, які прагнуть помічені бути,
аби затонути спокійно.
Коли вітер ніжно повіває,
моє серце набуває обрису дівчатка.
Коли ж вітер відмовляється вийти з очеретів,
моє серце стає мов бичачий тисячолітній кізяк.
Веслувати, веслувати, веслувати
до легіону нерівних вістрь,
до краєвиду розпорошених дозорів.
Ніч рівна снігу, завислим системам.
І місяць.
Місяць!
Але ні, не місяць.
Лисиця таверн,
японський півень, що очі свої пожер,
пережовані трави.
Нас не рятують ні хробаки під склом,
ані знавці трави цілющої, де метафізик
знаходить інші небосхили.
Форми — оманливі. Тільки й існує круг
ротів навколо кисню.
І місяць.
Але ні, не місяць.
Комахи,
зовсім маленькі мерці на берегах,
боління, витягнене в довжину,
йод у єдиній точці,
натовпи на голці,
і голизна, яка змішує кров усіх людей,
І моя любов, що не кінь і не опік,
істота з пожертими грудьми.
Моя любов!
Вже співають, горлають, стогнуть. Лице! Твоє лице! Лице.
Яблука однакові,
жоржини ідентичні.
і світло має смак спрацьованого металу,
і поле всіх п 'яти років уміститься на щоці монети.
Але твоє лице затуляє небеса бенкету!
Вже співають! Горлають! Стогнуть!
Укривають собою! Повзуть! Жахають!
Треба йти, і то швидко! По хвилях і по гілках,
по безлюдних вулицях середньовічних, що провадять до річки,
між крамничок чинбарських, де відлунює ріг пораненої корови,
і по щаблях, — не бійся! — по щаблях.
Є чоловік безбарвний, що купається в морі,
він такий ніжний, що прожектори його з'їли, граючись серцем.
І в Перу живуть тисячі жінок, — о комахи! — які день і ніч,
у ноктюрни й паради поринувши, перехрещують власні вени.
Маленька їдка рукавичка мене зупиняє. Годі!
Я почув, як у хустці моїй тріщить
перша вена, яка розірвалась.
Бережи свої ноги, любове моя, свої руки!
Бо я мушу віддати моє лице,
лице, так, лице! Пожерте моє лице!
Цей невинний вогонь задля мого бажання,
це сум'яття через жагу рівноваги,
цей незайманий біль від пилу в моїх очах
погамують тривогу іншого серця,
що його поглинули туманності.
Нас не рятують ні люди з майстерень взуттєвих,
ні краєвиди, що стають музикою під доторком заржавлених ключів.
Вітри — оманливі. Тільки й існує маленька
колиска на горищі, яка нагадує про все.
І місяць.
Але ні, не місяць.
Комахи
і лише комахи, —
вони тріщать, тремтять, громадяться, кусають, —
і місяць Із рукавичкою диму, недвижний у брамі своїх руїн.
Місяць!!
МІСЯЦЬ І ПАНОРАМА КОМАХ
Поет просить заступництва у Пресвятої Діви
Молю Божественну Пречисту Матір,
Царицю Небесну всього живого, —
дай мені чистого світла малих звіряток,
у чиїх словниках — одна тільки літера,
звіряток бездушних, форм найчистіших,
що далекі від злих мудрувань котячих,
від позірних таємниць совиних,
від скульптурних помислів кінських, —
створінь, які люблять, не маючи зору,
відчуваючи тільки хвилясте безмежжя,
і збираються у великі купи,
щоб їх пожерло дике птаство.
Благаю в Тебе єдиної міри,
яку знають маленькі пласкі створіння,
щоб сказати про речі, вкриті землею,
під твердим невіданням черевика.
Ніхто не плаче, не співчуває
мільйонам смертей, з яких склався ринок:
це китайська юрба цибулин безголових,
це жовте велике сонце старих розплющених риб.
Ти, Мати вічно страхітна, Китихо всіх небосхилів,
Ти, Мати вічно весела. Сусідко з позиченим брязкальцем,
Ти знаєш, що я розумію найменшу плоть світу.
ПРЕСВЯТА ДІВА МОВИТЬ
Уривок
Коли я позбуваюсь очей жирафи,
тут-таки здобуваю зір крокодила,
через те що я Діва Марія.
Мухи роздивляються перцеву хмару,
але вони — не Діва Марія.
Я добре бачу лиходійство листя,
і відчайдушну осячу гординю,
і невірного осла, що збожеволів,
уздрівши подвійний місяць у небі,
і хлів, у якому планета дітей своїх пожирає, —
через те що я Діва Марія...
VII
ПОВЕРНЕННЯ ДО МІСТА
НЬЮ-ЙОРК
Установа та звинувачення
Під множниками
є крапля качиної крові.
Під діленим —
крапля матроської крові.
Під сумами — теплої крові ріка.
Ріка, яка співаючи проходить
крізь спальні передмість,
і це срібло, цемент або легіт
у брехливім світанні Нью-Йорка.
Гори існують, я знаю.
І для мудрості окуляри.
Це я знаю. Але я прийшов не для того,
щоб бачити небо. Прийшов я,
щоб бачити каламутну кров,
кров, що тягне машини до водоспадів,
а розум — до язика змії,
У Нью-Йорку щодня убивають
чотири мільйони качок,
п'ять мільйонів свиней,
дві тисячі голубів до смаку умирущим,
мільйон корів,
мільйон ягнят
і два мільйони півнів,
що покидають небеса, розбиті на друзки.
Ліпше ридати, гострячи наваху,
чи вбивати собак на примарних ловах,
аніж на світанку терпіти
нескінченні обози молока,
нескінченні обози крові,
та обози троянд, що їх в'яжуть в пучки
продавці парфумів.
Качки й голуби,
і ягнята, і свині
під множники ронять
краплини крові,
і страхітне ревіння голодних корів
виповнює болем долину,
де Гудзон п'яніє від мастила.
Я звинувачую усіх людей,
що забувають другу половину,
для якої немає спокути,
всіх, що гори цементу підносять
там, де б'ються серця
всіх забутих звірят,
там, де всі ми впадемо
на останньому святі свердел.
Я плюю вам в обличчя.
Та друга половина слухає мене,
Їсть, і мочиться, і летить у своїй чистоті,
наче діти швейцарів,
котрі носять тонкі палички
до порожнеч, в яких Іржавіють
антени-вусики комах.
Це не пекло, це вулиця.
Це не смерть, це фруктова крамниця.
Є світ звивистих рік і невловних просторів
у лапці оцього кота, що розчавлений автомобілем,
і я наслухаю спів дощового черва
у серцях багатьох дівчаток.
Іржавіння, бродіння, здригання землі.
Сама, земле, пливеш ти по цифрах установ.
Що робити мені? Дати лад краєвидам?
Лад любові, яка фотокарткою стане,
чи шматком деревини, а чи згустком крові?
НІ, й ще раз ні: я звинувачую.
Я звинувачую змову безлюдних установ,
які не випромінюють агоній,
які закреслюють програми сельви:
я себе віддаю на поживу голодним коровам,
які сповнюють ревом долини,
де Гудзон п'яніє від мастила.
ГЕБРЕЙСЬКИЙ ЦВИНТАР
Щасливі лихоманки тікали до корабельних линв,
і гебрей штовхнув ґратчасту хвіртку з крижаною цнотливістю серцевини латука.
Христові діти спали,
і вода була горлицею,
і деревина була чаплею.
і свинець був колібрі,
і ще живі окови полум'я
були втішені перестрибом сарани.
Христові діти веслували, і гебреї виповнювали мури
із єдиним серцем горлиці,
з яким усі хотіли врятуватись.
Христові доньки співали, і гебрейки дивилися на смерть
із єдиним оком фазана,
що засклилось печаллю від мільйону краєвидів.
Лікарі кладуть на нікель свої ножиці й ґумові рукавички,
коли трупи чують у ногах
страхітну ясність другого похованого місяця.
Маленькі незаймані боління наближаються до шпиталів,
і мертві відходять, щодня залишаючи одіж крові.
Архітектура інею,
ліри та стогони, що вислизають від маленьких листочків
посеред осені, і змочують останні схили,
тьмяніли в чорноті крислатих капелюхів.
Єдина небесна трава, Із якої з жахом тікає роса,
білина мармурових входів, що провадять у загусле повітря,
являли собою безмовність, порушену поснулими слідами черевиків.
Гебрей штовхнув ґратчасту хвіртку;
але він не був гаванню,
і снігові човни збирались
на сходинках його серця:
снігові човни, які вистежують
людину водяну, а та їх топить;
човни всіх цвинтарів, які нерідко
незрячими лишають візітерів.
Христові діти спали,
і гебрей на свої ноші влігся.
Три тисячі гебреїв плакали посеред жаху ґалерей,
бо з великим трудом усі назбирали половинку горлиці,
бо в одного було коліщатко годинника,
а в іншого — черевичок із балакучою гусінню,
ще в іншого — нічний дощ, вантажений ланцюгами,
ще в іншого — кігтик солов'я, який був живий;
бо половинка горлиці стогнала, проливаючи кров,
що не була її кров'ю.
Щасливі лихоманки танцювали по зволожених склепіннях,
І місяць на своєму мармурі повторював
старі Імена та побляклі стрічки.
З'явилися люди, що їдять за тривкими колонами,
і білозубі віслюки, І фахівці з кінцівок та суглобів.
Зелені соняхи тремтіли в голому степу смеркань,
і цілий цвинтар був одним риданням
картонних вуст і висохлих вітрил.
Уже Христові діти засинали,
коли гебрей, напружуючи зір,
у тиші дві руки свої відтяв
І прислухався до найперших стогонів.
VIII
ДВІ ОДИ
ВОЛАННЯ ДО РИМУ
(З вежі Крайслер Білдінг)
Яблука, легко зранені
найтоншими срібними лезами,
хмари, роздерті коралевою рукою,
на зворотньому боці якої мигдаль вогню,
і миш'якові риби, подібні до акул,
і акули, мов краплі сліз, які сліплять юрбу,
і троянди, що ранять,
і голки, що загнані до кровоносних жил,
і ворожі світи, І любов, укрита хробаками, —
на тебе впадуть. Упадуть на великий купол,
помазаний оливою військових повідомлень,
де чоловік мочиться на сяйливу голубку
і випльовує потовчене вугілля,
оточений безліччю дзвоників.
Адже більше немає того, хто ділив би хліб та вино,
немає того, хто пророщував би траву у роті мертвих,
хто напинав би вітрила спочину,
хто плакав би над ранами слонів.
Є лише мільйон ковалів,
які кують кайдани для ще не зроджених дітей.
Є лише мільйон теслярів,
які тешуть труни без хрестів.
Є лише лементуючий натовп,
який розкриває груди, чекаючи куль.
Чоловік, що осквернив голубку, мав би говорити,
мав би волати, голий серед колон,
мав би загнати в себе шприц, аби заразитись проказою,
мав би плакати такими страшними сльозами,
що розчинилися б його персні й діамантові телефони.
Та чоловік у білому вбранні
не відає про таємницю колоса,
не відає про стогін породіллі,
не відає, що Христос ще може дати людям воду,
не відає, що гроші спопеляють чудесний поцілунок,
і віддає кров ягняти бездумному дзьобу фазана.
Вчителі показують дітям
предивне світло, яке йде з гори,
та припливають лише потоки нечистот,
де виють темні лялечки холери.
Вчителі показують побожне великі благовонні куполи;
та немає любові під статуями, як немає любові й під очима з
остаточного кристалу.
По битих шибах дому
кров розпускає коси.
Зостались ми з тобою.
Готуй для вітру власний остов.
Зостались ми з тобою.
Готуй же власний остов.
Шукаймо швидше, о любове,
де профіль наш безсонний.
ПІСНЯ ПРО МАЛЕНЬКУ СМЕРТЬ
Луги смертельні й повня.
Кров у земному схові.
Луги старої крові.
Сяйво учора й завтра.
Смертельне небо й трави.
Піщана ніч і сяйво.
Зустрівся я зі смертю.
Земля, луги смертельні,
а смерть така маленька.
Собака на покрівлі.
Лівицю запускав я
розворушити гору
сухого буйнотрав'я.
Високий попіл храму.
Піщана ніч і сяйво.
Маленька смерть і трави.
На самоті із нею.
Зустрівся я зі смертю,
а смерть така маленька.
Луги смертельні й повня.
За брамою високо
сніги тремтять і стогнуть.
Людина й хто? Сказав я.
Людина й смерть. І трави.
Любов, пісок і сяйво.
МІСЯЦЬ І ПАНОРАМА КОМАХ
Вірш про любов
Місяць мерехтить у морі,
у вітрилах стогне вітер
і здіймає вільним рухом
хвилі срібла та блакиті.
Еспронседа
Моє серце мало б форму черевика,
якби у кожному селі була сирена.
Але ніч нескінченна, коли спирається на хворих,
і Існують човни, які прагнуть помічені бути,
аби затонути спокійно.
Коли вітер ніжно повіває,
моє серце набуває обрису дівчатка.
Коли ж вітер відмовляється вийти з очеретів,
моє серце стає мов бичачий тисячолітній кізяк.
Веслувати, веслувати, веслувати
до легіону нерівних вістрь,
до краєвиду розпорошених дозорів.
Ніч рівна снігу, завислим системам.
І місяць.
Місяць!
Але ні, не місяць.
Лисиця таверн,
японський півень, що очі свої пожер,
пережовані трави.
Нас не рятують ні хробаки під склом,
ані знавці трави цілющої, де метафізик
знаходить інші небосхили.
Форми — оманливі. Тільки й існує круг
ротів навколо кисню.
І місяць.
Але ні, не місяць.
Комахи,
зовсім маленькі мерці на берегах,
боління, витягнене в довжину,
йод у єдиній точці,
натовпи на голці,
і голизна, яка змішує кров усіх людей,
І моя любов, що не кінь і не опік,
істота з пожертими грудьми.
Моя любов!
Вже співають, горлають, стогнуть. Лице! Твоє лице! Лице.
Яблука однакові,
жоржини ідентичні.
і світло має смак спрацьованого металу,
і поле всіх п 'яти років уміститься на щоці монети.
Але твоє лице затуляє небеса бенкету!
Вже співають! Горлають! Стогнуть!
Укривають собою! Повзуть! Жахають!
Треба йти, і то швидко! По хвилях і по гілках,
по безлюдних вулицях середньовічних, що провадять до річки,
між крамничок чинбарських, де відлунює ріг пораненої корови,
і по щаблях, — не бійся! — по щаблях.
Є чоловік безбарвний, що купається в морі,
він такий ніжний, що прожектори його з'їли, граючись серцем.
І в Перу живуть тисячі жінок, — о комахи! — які день і ніч,
у ноктюрни й паради поринувши, перехрещують власні вени.
Маленька їдка рукавичка мене зупиняє. Годі!
Я почув, як у хустці моїй тріщить
перша вена, яка розірвалась.
Бережи свої ноги, любове моя, свої руки!
Бо я мушу віддати моє лице,
лице, так, лице! Пожерте моє лице!
Цей невинний вогонь задля мого бажання,
це сум'яття через жагу рівноваги,
цей незайманий біль від пилу в моїх очах
погамують тривогу іншого серця,
що його поглинули туманності.
Нас не рятують ні люди з майстерень взуттєвих,
ні краєвиди, що стають музикою під доторком заржавлених ключів.
Вітри — оманливі. Тільки й існує маленька
колиска на горищі, яка нагадує про все.
І місяць.
Але ні, не місяць.
Комахи
і лише комахи, —
вони тріщать, тремтять, громадяться, кусають, —
і місяць Із рукавичкою диму, недвижний у брамі своїх руїн.
Місяць!!
МІСЯЦЬ І ПАНОРАМА КОМАХ
Поет просить заступництва у Пресвятої Діви
Молю Божественну Пречисту Матір,
Царицю Небесну всього живого, —
дай мені чистого світла малих звіряток,
у чиїх словниках — одна тільки літера,
звіряток бездушних, форм найчистіших,
що далекі від злих мудрувань котячих,
від позірних таємниць совиних,
від скульптурних помислів кінських, —
створінь, які люблять, не маючи зору,
відчуваючи тільки хвилясте безмежжя,
і збираються у великі купи,
щоб їх пожерло дике птаство.
Благаю в Тебе єдиної міри,
яку знають маленькі пласкі створіння,
щоб сказати про речі, вкриті землею,
під твердим невіданням черевика.
Ніхто не плаче, не співчуває
мільйонам смертей, з яких склався ринок:
це китайська юрба цибулин безголових,
це жовте велике сонце старих розплющених риб.
Ти, Мати вічно страхітна, Китихо всіх небосхилів,
Ти, Мати вічно весела. Сусідко з позиченим брязкальцем,
Ти знаєш, що я розумію найменшу плоть світу.
ПРЕСВЯТА ДІВА МОВИТЬ
Уривок
Коли я позбуваюсь очей жирафи,
тут-таки здобуваю зір крокодила,
через те що я Діва Марія.
Мухи роздивляються перцеву хмару,
але вони — не Діва Марія.
Я добре бачу лиходійство листя,
і відчайдушну осячу гординю,
і невірного осла, що збожеволів,
уздрівши подвійний місяць у небі,
і хлів, у якому планета дітей своїх пожирає, —
через те що я Діва Марія...
VII
ПОВЕРНЕННЯ ДО МІСТА
НЬЮ-ЙОРК
Установа та звинувачення
Під множниками
є крапля качиної крові.
Під діленим —
крапля матроської крові.
Під сумами — теплої крові ріка.
Ріка, яка співаючи проходить
крізь спальні передмість,
і це срібло, цемент або легіт
у брехливім світанні Нью-Йорка.
Гори існують, я знаю.
І для мудрості окуляри.
Це я знаю. Але я прийшов не для того,
щоб бачити небо. Прийшов я,
щоб бачити каламутну кров,
кров, що тягне машини до водоспадів,
а розум — до язика змії,
У Нью-Йорку щодня убивають
чотири мільйони качок,
п'ять мільйонів свиней,
дві тисячі голубів до смаку умирущим,
мільйон корів,
мільйон ягнят
і два мільйони півнів,
що покидають небеса, розбиті на друзки.
Ліпше ридати, гострячи наваху,
чи вбивати собак на примарних ловах,
аніж на світанку терпіти
нескінченні обози молока,
нескінченні обози крові,
та обози троянд, що їх в'яжуть в пучки
продавці парфумів.
Качки й голуби,
і ягнята, і свині
під множники ронять
краплини крові,
і страхітне ревіння голодних корів
виповнює болем долину,
де Гудзон п'яніє від мастила.
Я звинувачую усіх людей,
що забувають другу половину,
для якої немає спокути,
всіх, що гори цементу підносять
там, де б'ються серця
всіх забутих звірят,
там, де всі ми впадемо
на останньому святі свердел.
Я плюю вам в обличчя.
Та друга половина слухає мене,
Їсть, і мочиться, і летить у своїй чистоті,
наче діти швейцарів,
котрі носять тонкі палички
до порожнеч, в яких Іржавіють
антени-вусики комах.
Це не пекло, це вулиця.
Це не смерть, це фруктова крамниця.
Є світ звивистих рік і невловних просторів
у лапці оцього кота, що розчавлений автомобілем,
і я наслухаю спів дощового черва
у серцях багатьох дівчаток.
Іржавіння, бродіння, здригання землі.
Сама, земле, пливеш ти по цифрах установ.
Що робити мені? Дати лад краєвидам?
Лад любові, яка фотокарткою стане,
чи шматком деревини, а чи згустком крові?
НІ, й ще раз ні: я звинувачую.
Я звинувачую змову безлюдних установ,
які не випромінюють агоній,
які закреслюють програми сельви:
я себе віддаю на поживу голодним коровам,
які сповнюють ревом долини,
де Гудзон п'яніє від мастила.
ГЕБРЕЙСЬКИЙ ЦВИНТАР
Щасливі лихоманки тікали до корабельних линв,
і гебрей штовхнув ґратчасту хвіртку з крижаною цнотливістю серцевини латука.
Христові діти спали,
і вода була горлицею,
і деревина була чаплею.
і свинець був колібрі,
і ще живі окови полум'я
були втішені перестрибом сарани.
Христові діти веслували, і гебреї виповнювали мури
із єдиним серцем горлиці,
з яким усі хотіли врятуватись.
Христові доньки співали, і гебрейки дивилися на смерть
із єдиним оком фазана,
що засклилось печаллю від мільйону краєвидів.
Лікарі кладуть на нікель свої ножиці й ґумові рукавички,
коли трупи чують у ногах
страхітну ясність другого похованого місяця.
Маленькі незаймані боління наближаються до шпиталів,
і мертві відходять, щодня залишаючи одіж крові.
Архітектура інею,
ліри та стогони, що вислизають від маленьких листочків
посеред осені, і змочують останні схили,
тьмяніли в чорноті крислатих капелюхів.
Єдина небесна трава, Із якої з жахом тікає роса,
білина мармурових входів, що провадять у загусле повітря,
являли собою безмовність, порушену поснулими слідами черевиків.
Гебрей штовхнув ґратчасту хвіртку;
але він не був гаванню,
і снігові човни збирались
на сходинках його серця:
снігові човни, які вистежують
людину водяну, а та їх топить;
човни всіх цвинтарів, які нерідко
незрячими лишають візітерів.
Христові діти спали,
і гебрей на свої ноші влігся.
Три тисячі гебреїв плакали посеред жаху ґалерей,
бо з великим трудом усі назбирали половинку горлиці,
бо в одного було коліщатко годинника,
а в іншого — черевичок із балакучою гусінню,
ще в іншого — нічний дощ, вантажений ланцюгами,
ще в іншого — кігтик солов'я, який був живий;
бо половинка горлиці стогнала, проливаючи кров,
що не була її кров'ю.
Щасливі лихоманки танцювали по зволожених склепіннях,
І місяць на своєму мармурі повторював
старі Імена та побляклі стрічки.
З'явилися люди, що їдять за тривкими колонами,
і білозубі віслюки, І фахівці з кінцівок та суглобів.
Зелені соняхи тремтіли в голому степу смеркань,
і цілий цвинтар був одним риданням
картонних вуст і висохлих вітрил.
Уже Христові діти засинали,
коли гебрей, напружуючи зір,
у тиші дві руки свої відтяв
І прислухався до найперших стогонів.
VIII
ДВІ ОДИ
ВОЛАННЯ ДО РИМУ
(З вежі Крайслер Білдінг)
Яблука, легко зранені
найтоншими срібними лезами,
хмари, роздерті коралевою рукою,
на зворотньому боці якої мигдаль вогню,
і миш'якові риби, подібні до акул,
і акули, мов краплі сліз, які сліплять юрбу,
і троянди, що ранять,
і голки, що загнані до кровоносних жил,
і ворожі світи, І любов, укрита хробаками, —
на тебе впадуть. Упадуть на великий купол,
помазаний оливою військових повідомлень,
де чоловік мочиться на сяйливу голубку
і випльовує потовчене вугілля,
оточений безліччю дзвоників.
Адже більше немає того, хто ділив би хліб та вино,
немає того, хто пророщував би траву у роті мертвих,
хто напинав би вітрила спочину,
хто плакав би над ранами слонів.
Є лише мільйон ковалів,
які кують кайдани для ще не зроджених дітей.
Є лише мільйон теслярів,
які тешуть труни без хрестів.
Є лише лементуючий натовп,
який розкриває груди, чекаючи куль.
Чоловік, що осквернив голубку, мав би говорити,
мав би волати, голий серед колон,
мав би загнати в себе шприц, аби заразитись проказою,
мав би плакати такими страшними сльозами,
що розчинилися б його персні й діамантові телефони.
Та чоловік у білому вбранні
не відає про таємницю колоса,
не відає про стогін породіллі,
не відає, що Христос ще може дати людям воду,
не відає, що гроші спопеляють чудесний поцілунок,
і віддає кров ягняти бездумному дзьобу фазана.
Вчителі показують дітям
предивне світло, яке йде з гори,
та припливають лише потоки нечистот,
де виють темні лялечки холери.
Вчителі показують побожне великі благовонні куполи;
та немає любові під статуями, як немає любові й під очима з
остаточного кристалу.