Погоня за вівцею

Харукі МУРАКАМІ

ПОГОНЯ ЗА ВІВЦЕЮ

Роман

Переклад з японської Івана Дзюба

РОЗДІЛ 1

25 листопада 1970 року

Пікнік у середу пополудні

Про її несподівану смерть мені повідомив по телефону товариш, який дізнався про це з ранкової газети. Він повільно прочитав мені в телефонну трубку коротеньку, на один абзац, замітку. Звичайнісінька стаття, написана за дорученням, перша проба пера молодого журналіста, який щойно закінчив університет.

Тоді-то й тоді, на розі якоїсь вулиці якийсь водій вантажівки збив людину. Ведеться розслідування за підозрою у вбивстві через службову недбалість.

Усе це звучало як коротенький вірш, надрукований на титульній сторінці часопису.

— Де буде похорон? — спитав я.

— Та хто його знає? — відповів товариш. — А хіба в неї є батьки?

Ясна річ, у неї були батьки.

Того ж дня я зателефонував у відділення поліції й дізнався її адресу й номер домашнього телефону, після чого подзвонив до її батьків й розпитав про день похорону. Як хтось казав, про все можна дізнатися, якщо не пошкодувати часу.

Її рідний дім був у старій торговельній частині міста. На розкритій карті Токіо я обвів його червоною кульковою ручкою. Лінії метро, державної електрички та автобусних маршрутів спліталися мов нитки павутиння, наповзали одні на одних і разом з кількома водостічними каналами та густим плетивом вулиць утворювали візерунок, який нагадував зморшки на шкурці дині.

У день похорону я сів у міську електричку на станції Васеда і, зійшовши на передостанній зупинці, розгорнув карту — виявилося, що від неї стільки користі, як від глобуса. А тому, щоб добратися до її дому, я скурив не одну сигарету й неодноразово мусив розпитувати про дорогу.

Її старий дерев'яний будинок був обгороджений коричнюватим парканом. Ліворуч, одразу за воротами, лежав вузенький, а тому, очевидно, ні для чого непридатний дворик. В його кутку валялася зужита стара керамічна хібаті[1], наполовину заповнена дощовою водою. Земля у дворику була чорна й волога.

Напевне, тому що вона втекла з дому, коли їй було шістнадцять років, на похорон прийшла тільки рідня, майже вся вже літнього віку, розпорядником був тридцятирічний рідний чи то названий старший брат.

Її батько, невисокий чоловік років п'ятдесяти п'яти, з чорною жалобною пов'язкою на рукаві піджака стояв біля воріт і майже не ворушився. Його постать викликала в моїй уяві спустошену повінню асфальтовану дорогу.

Повертаючись додому, я мовчки вклонився, а він відповів мені тим же.

Я познайомився з нею уперше восени 69-го, коли мені було двадцять, а їй сімнадцять років. Неподалік від університету було кафе, де я часто зустрічався з друзями. То була звичайнісінька забігайлівка, але в ній можна було, слухаючи музику хард-року, випити надзвичайно гіркої кави.

Вона завжди сиділа на одному місці і, зіпершись ліктями об стіл, зосереджено читала книжку. Навіть в окулярах, схожих на ортодонт для вирівнювання зубів, та з кістлявими руками вона чимось вабила до себе. Кава перед нею завжди була холодна, а попільничка — повна недокурків. І тільки назва книжки змінювалася. Сьогодні це був твір Мікі Спілейна, завтра — Кендзабуро Ое, а післязавтра — збірник поезій Алена Ґінзберґа. Одне слово, їй було все одно, кого читати. Книжки їй позичали студенти — завсідники кафе, — а вона їх легко читала з початку до кінця — так, наче гризла зернята кукурудзи. То був час, коли людям подобалося позичати комусь книжки, а тому вона не відчувала їхньої нестачі.

То був також час гуртів "Doors", "Rollіng Stones", "Bіrds", "Deep Purple" і "Moody Blues". Атмосфера тоді була така гаряча і напружена, що здавалось — усе вмить розвалиться, досить торкнутися до нього пальцем.

Дні минали за дешевим віскі, не вельми вдалим сексом, безрезультатними балачками та позичанням один одному книжок. Саме тоді за нездарними шістдесятими роками з голосним скрипом спадала завіса.

Я забув її ім'я.

Я міг би роздобути ту газетну вирізку про її смерть і пригадати його, але тепер мені воно не потрібне. Я назавжди забув її ім'я, от і все.

На зустрічах з давніми приятелями іноді з якогось приводу заходила про неї розмова. Але й вони не пам'ятали її імені. "Слухай, а ти пригадуєш ту дівчину, яка спала з усіма, я геть-чисто забув, як її звали. Я теж кілька разів з нею переспав. Цікаво, що вона зараз робить? От би зустріти її де-небудь на вулиці!"

Була собі колись Дівчина-яка-спала-з-будь-ким. Ось так її звали.

Звісно, якщо говорити точно, то це не означає, що вона спала з усіма. Безперечно, у неї були власні критерії.

А проте, якщо взяти до уваги факти, то виходить, що вона була готова переспати майже з усіма хлопцями.

Лише одного разу з чистої допитливості я запитав її про ці критерії.

— Ну… — і вона на півхвилини задумалася. — Звичайно, це не означає, що будь-хто мені до вподоби. Буває і так, що від декого душа відвертається. Але врешті-решт, мабуть, мені хочеться пізнати різних людей. А, може, й дізнатися про те, як для мене відбувається становлення цього світу.

— Завдяки спанню з кимсь?

— Ага.

Цього разу настала моя черга задуматися.

— І таким чином… таким чином ти щось пізнала?

— Дещо.

Від зими 69-го до літа 70-го я з нею майже не бачився. Університет неодноразово закривали, але незалежно від цього в мене були свої особисті невеликі клопоти.

Восени 70-го, коли я знову навідався до цього кафе, там були вже зовсім інші відвідувачі, залишилося знайомим тільки її обличчя. Хоча в кафе, як і раніше, звучала музика хард-року, колишня гаряча атмосфера кудись зникла. Незмінною — такою, як рік тому, — була лише вона й гірка кава. Я сидів на стільці навпроти неї і, попиваючи каву, розповідав їй про колишніх друзів.

Чимало з них покинули університет. Один скінчив життя самогубством, а ще один кудись пропав. Ось така була розмова.

— А що ти робив увесь цей рік? — спитала вона.

— Усяке бувало.

— Трохи порозумнішав?

— Начебто.

Того вечора я переспав з нею вперше.

Про її минуле життя я знаю небагато. А те, що знаю, здається, чув від інших або з її власних уст у ліжку. Якось улітку, вже ученицею старших класів середньої школи, сильно посварившись з батьком, вона втекла з дому, а потім покинула й школу. Ось така історія. А от де вона мешкала, чим заробляла на прожиток — про це ніхто нічого не знав.

Цілий день вона сиділа на стільці в рок-кафе, пила каву, безперестанку курила сигарети і, перегортаючи сторінки книжки, чекала появи когось, хто заплатить за каву і сигарети немалу на той час для нас суму, щоб потім, як правило, з ним переспати.

Оце все, що я про неї знав.

З осені того року і до весни наступного щотижня, у вівторок увечері, вона навідувалася до моєї квартири на околиці Мітака. Їла невигадливі страви, які я готував, забивала недокурками попільничку і, слухаючи програму рок-музики радіостанції Еф-І-Ен[2], займалася зі мною любов'ю. У середу вранці ми прокидалися і, прогулюючись лісом, добиралися до університетського містечка, щоб там у їдальні пообідати. Пополудні ми пили ріденьку каву в студентському буфеті, а за гарної погоди лягали на університетський моріжок і дивилися в небо.

"Пікнік у середу" — так вона називала ці дні.

— Щоразу, коли я сюди приходжу, мені здається, що я прийшла на справжній пікнік.

— Що означає "справжній пікнік"?

— Ну це тоді, коли навколо багато простору, моріжку немає кінця-краю, а всі люди здаються щасливими…

Вона сіла на траву і, змарнувавши кілька сірників, запалила сигарету.

— Сонце піднімається, потім заходить, люди приходять і відходять — час пливе, як повітря. Хіба це не схоже на пікнік?

У той час мені був двадцять один рік, а через кілька тижнів мало повернути на двадцять другий. Я вже не сподівався закінчити університет, проте й не бачив достатніх причин для того, щоб його покинути. У такому, на диво, заплутаному і безнадійному стані упродовж майже кількох місяців я не міг зробити жодного нового кроку.

Світ і далі рухався, і тільки я, здавалось, застиг на одному місці. Восени 70-го все в моїх очах ніби набрало сумного вигляду і швидко блякло. Сонячне світло, запах трави і навіть легкий стукіт дощу — все мене дратувало.

Мені раз по раз снився нічний поїзд. То був завжди однаковий сон. Нічний поїзд із задушливою від сигаретного диму, туалетного смороду і людського поту атмосферою. Переповнений людьми настільки, що нікуди було й ногою стати, з прилиплим до сидінь засохлим блювотинням. Я не міг цього витерпіти, вставав і виходив на якійсь станції. Та місцевість була пустельна, без жодного світла в людській оселі. На станції не було навіть стрілочника. Не було годинника і розкладу руху поїздів — не було нічого. От який це був сон.

Здається, у цю пору я поводився з нею жорстоко. Як саме, я вже не можу як слід пригадати. А може, це я сам до себе ставився жорстоко. В усякому разі, це її начебто зовсім не бентежило. А можливо (це в крайньому випадку), вона мала від того насолоду. Чому — не знаю. Врешті-решт, як мені здається, вона не шукала в мене ласки. Як згадую про це тепер, впадаю в дивний настрій. Сумний настрій — ніби я раптом торкнувся невидимої в повітрі стіни.

Я ще й тепер чітко пригадую той дивний день 25 листопада 1970 року, пополудні. Листя гінко, збите на землю рвучким вітром, лежало золотом на вузькій лісовій доріжці, схожій на висохле річище. Ми прогулювалися по ній, засунувши руки в кишені пальта. Навкруги не було чути нічого, крім шурхоту опалого листя під нашими ногами і різких пташиних криків.

— Що в тебе на думці? — раптом спитала вона.

— Нічого особливого, — відповів я.

Вона пройшла трохи вперед і, присівши на краю доріжки, затяглася сигаретою. Я сів поруч.

— Ти завжди бачиш погані сни?

— Часто бачу погані сни. Здебільшого про те, як сигаретний автомат не дає решти.

Усміхаючись, вона поклала долоню мені на коліно. Потім відсмикнула її.

— Напевне, ти не дуже хочеш про це говорити, чи не так?

— Просто про це мені нелегко говорити.

Вона кинула на землю недокурену сигарету й уважно роздушила її черевиком.

— Ти вважаєш, що не зумієш розповісти того, що насправді тобі хочеться сказати?

— Не знаю, — сказав я.

Залопотівши крильми, із землі злетіли і зникли, немов поглинуті безхмарним небом, дві пташки. Якийсь час ми мовчки дивилися туди, де розплилися їхні обриси.