Погоня за вівцею - Сторінка 37

Однак коли рису в країні почали вирощувати достатньо, ніхто вже не хотів обробляти землю в такому холодильнику. Цілком зрозуміло чому.

— А що сталося з лісопильнями?

— Робочих рук не вистачало, і вони перебралися у зручніші місця. Кілька невеличких лісопилень у місті ще залишилось, але вони небагато важать. Зрубану в горах деревину провозять мимо — до Найорі або Асахікава. Ось тому останнім часом тільки дороги поліпшуються, а місто занепадає. Засніжені дороги не страшні хіба що великогабаритним вантажівкам з шипами на шинах.

Я машинально взяв сигарету в рот, але, відчувши бензиновий запах, заховав її назад у пачку. І натомість вирішив посмоктати лимонне драже, залишене в кишені. Його приємний аромат змішався у роті із ядучим запахом бензину.

— А барани б'ються між собою? — запитала подружка.

— Б'ються і досить часто! — відповів вівчар. — Така поведінка властива всім стадним тваринам, зокрема, й баранам — в їхньому середовищі існує своя ієрархія: якщо, скажімо, в одному загоні їх п'ятдесят, то серед них є номер перший, другий, третій і так далі аж до п'ятдесятого. Тому всі вони добре знають своє місце в отарі.

— От дивина! — вигукнула подружка.

— Завдяки цьому і мені легше ними управляти. Досить взяти на налигача найголовнішого барана — і всі вівці покірно підуть за ним куди завгодно.

— Цікаво, чому ж вони б'ються, якщо підпорядкованість одне одному між ними вже визначена?

— Коли якийсь баран пораниться й ослабне, порушується дотеперішня ієрархія. І тоді молодші за рангом викликають старших на бій, щоб посісти в овечому середовищі вище становище. Якщо доходить до бійки, то вона триває днів три.

— Бідолашні барани!

— У житті все йде по колу. Баран, який тепер дістав прочухана, сам у молодості збивав когось іншого. І тільки на бойні вже немає значення, хто з них перший, а хто — п'ятдесятий. З обох виходить смачненький шашлик!

— Фе-е-е!.. — не витримала подружка.

— Однак, що не кажіть, найбільшого жалю заслуговують племінні барани. Ви що-небудь чули про овечий гарем?

— Ні, — відповіли ми.

— У розведенні овець найважливіше — це простежити за їхнім паруванням. Спочатку овечок і баранів розділяють. Потім у загін до овечок пускають одного барана, найсильнішого, першого в баранячій ієрархії. Щоб запліднити їх, так би мовити, за першим розрядом. Після закінчення такої виснажливої місячної роботи племінного барана повертають назад до свого загону. Однак, поки його не було, там встановився новий порядок. Унаслідок своїх недавніх старань племінний баран утратив половину ваги і, якби навіть ув'язався у бійку, все одно не переміг би. І саме тоді барани гуртом накидаються на бідолаху. Що й казати, сумна історія…

— А як барани б'ються?

— Та луплять один одного лобами! Вони в них міцні, як залізо, а всередині — порожні…

Подружка мовчки про щось думала. Напевне, уявляла собі, як барани б'ються лобами один з одним.

Після тридцяти хвилин їзди асфальтоване покриття раптом скінчилося, а дорога звузилася вдвічі. Темний праліс обабіч неї накочувався на автомашину, як велетенська хвиля. Повітря похолоднішало відразу на кілька градусів.

Тепер дорога була вся у вибоїнах — й автомашину трясло вниз-угору, наче стрілку сейсмографа. Під ногами почала зловісно деренчати пластмасова каністра. Здавалося, наче мозок у черепі от-от розлетиться навсібіч. Від самого цього звуку заболіла голова.

Така їзда тривала хвилин двадцять-тридцять. Я навіть не міг розібрати точно, що показував годинник. Упродовж цього часу ніхто і слова не вимовив. Я тримався міцно за ремені, прикріплені до спинки заднього сидіння, подружка вчепилася за мою праву руку, а вівчар усю свою увагу зосередив на дорозі.

— Ліворуч! — кинув він коротко через якийсь час. Не розуміючи, про що йдеться, я глянув на лівий бік дороги. Рівна стіна пралісу наче обірвалася — і перед нами відкрилася порожнеча. Велетенська долина. З вигляду велична, але позбавлена найменшого тепла. Прямовисна кам'яна круча не тільки позбулася будь-яких слідів життя, але своє зловісне дихання ще й ширила на навколишній краєвид.

Спереду дороги, що стелилася уздовж долини, видніла дивовижна конусоподібна гора з гладкими стінами. Її вершина мала спотворений вигляд — здавалось, начебто її скрутила якась могутня сила.

Стискаючи руками тремтливе кермо, вівчар кивнув підборіддям на гору.

— Завернемо за неї!

Рвучкий вітер, налітаючи з долини, ворушив на схилі праворуч густу зелену траву так, як гладять тварину проти шерсті, і з неприємним тріском жбурляв дрібний пісок об вікна.

Поки після кількох крутих поворотів ми щораз ближче підбиралися до вершини, правий схил спочатку змінився валунами, а згодом — прямовисною кручею. І незабаром джип уже повз по вузенькому виступі, вирубаному у велетенській гладкій стіні.

Погода псувалася прямо на наших очах. Блідо-сіре, з легкою просинню небо, наче втомившись від такої невизначеності, стало темно-сірим з неоднаковими, чорними, мов сажа, плямами. Вслід за небом у похмурі, сумні тіні вкутались і навколишні гори.

Поблизу конусоподібної вершини вітер крутився вихором і неприємно свистів — так наче згортав трубочкою свого язика і з усієї сили видихав повітря. Зворотним боком долоні я витер піт з чола. І під светром по тілу поповз мокрий холодок.

Міцно стиснувши губи, вівчар все більше і більше завертав праворуч. Потім, ніби до чогось прислухаючись, подався уперед і почав потроху сповільнювати швидкість, а коли дорога ледь-ледь поширшала, натиснув на гальмо. Двигун заглух, і ми поринули у крижану тишу. І тільки вітер свистів, гуляючи над землею.

Поклавши руки на кермо, вівчар довго мовчав. Потім виліз з джипа й кілька разів потупцяв своїми чоботами по землі. Я також вибрався з автомашини і, ставши поряд з нею, глянув на дорожнє полотно.

— Далі їхати неможливо, — сказав вівчар. — Снігу випало набагато більше, ніж я думав…

Як на мене, дорога зовсім не розкисла. Загалом мені навіть здалося, що вона встигла висохнути і затвердіти.

— Під снігом — сама рідота, — пояснив вівчар. — І це заводить усіх в оману. Взагалі це місце — трохи дивне!

— Дивне?..

Вівчар нічого не відповів, а вийняв з кишені піджака сигарети і чиркнув сірником.

— Може, трохи прогуляємося? — нарешті запропонував він.

Ми пройшли метрів двісті до наступного повороту. Все тіло обступав неприємний холод. Я застебнув на куртці блискавку до самого горла і підняв комір, але холод не зникав.

Вівчар зупинився на початку крутого повороту і, не виймаючи з рота сигарету, пильно вдивлявся у кручу з правого боку дороги. Із середини кручі пробивалася вода: збігала вниз по стіні і маленьким струмочком повільно перетікала через дорогу. Світло-коричнева, скаламучена глиною. Я провів пальцем по мокрій стіні — і її поверхня осипалася. Круча виявилася набагато крихкішою, ніж могло здатися на перший погляд.

— Цей поворот я просто ненавиджу! — сказав вівчар. — Земля тут хистка, як болото. Та це ще не все. Це місце — небезпечне. Навіть вівці, коли проходять тут, завжди трусяться.

Вівчар закашлявся і кинув недокурок на землю.

— Ви не ображайтесь, але я просто не хочу ризикувати.

Я мовчки кивнув головою.

— Пішки зможете дійти?

— За цим діло не стане. Головне — щоб земля була тверда.

Вівчар ще раз сильно тупнув чоботом — і через мить по землі прокотився глухий удар, від якого затремтіла душа.

— Та нічого, пішки йти можна.

Ми повернулися до джипу.

— Залишилося кілометрів чотири, не більше, — йдучи поряд, повідомив вівчар. — Навіть з дівчиною півтори години — і ви на місці. Дорога одна — не заблудитеся. Підйоми пологі — йти неважко. Вибачте, що не довіз до кінця!

— Та нічого. І за це спасибі!

— Довго пробудете там, наверху?

— Ще не знаю. Можемо завтра повернутися або й через тиждень… Залежно від того, як підуть справи…

Вівчар знову взяв у рот сигарету і, не встигнувши її закурити, закашлявся.

— Тільки будьте насторожі! Здається, сніг цього року випаде скоро. Як замете — звідси вже не виберетеся.

— Будемо насторожі! — пообіцяв я.

— Коло дверей будинку побачите поштову скриньку. На дні — ключ. На той випадок, якщо нікого не застанете.

Небо все ще було похмурим, коли ми знімали з джипа свій багаж. Я скинув тонку куртку і натягнув на себе через голову товсту альпіністську парку з каптуром, але від холоду вона все одно не рятувала.

Вівчар добряче попомучився, поки розвертався джипом на вузенькій дорозі, не один раз ударяючи бампером об кам'яну стіну. За кожним таким ударом з неї осипався щебінь. Коли нарешті автомобіль розвернувся на сто вісімдесят градусів, він просигналив і махнув нам рукою. Ми помахали йому у відповідь. Джип описав дугу і зник за поворотом, а ми залишилися на дорозі самі. Враження було таке, ніби хтось завіз нас на край світу і там покинув.

Ми опустили на землю рюкзаки і, не знаходячи слів для осмисленої розмови, взялися оглядати навколишній краєвид. Унизу під нами, на дні глибокої долини, тонкою ниткою звивалася срібляста річка з густим зеленим лісом по обох берегах. У кінці долини застиглими хвилями лежали невисокі, забарвлені в багрянець гори і, наче в тумані, виднів шматок рівнини. У небо піднімалися клуби диму з полів, де зібрали рис і палили стерню. Краєвид був прекрасний, але від його споглядання настрій не поліпшувався. Все здавалося чужим і приналежним до світу, де навіть інша віра.

Вологі сірі хмари заволокли небо, не залишивши на ньому жодної прогалини. Внизу під ним, майже над нашими головами, пролітали на схід з неймовірною швидкістю згустки чорних хмар. З материкового Китаю вони перебралися через Японське море на Хоккайдо, щоб мчати далі — до Охотського моря. Спостерігаючи за тим, як табуни важких хмар одні за одними прибували і зникали, ми до нестерпності відчували всю непевність нашого становища. Адже могло статися так, що за одним примхливим подувом вітру вони зметуть нас з кручі у прірву разом з хистким поворотом, що приліпився до кам'яної стіни.

— Поспішаймо! — сказав я і накинув на плечі рюкзак. Хотілося якнайшвидше добратися до житла під дахом, поки не хлюпнула злива або не пішов сніг з дощем. Бракувало нам на такому холоді ще й промокнути!..

Ми поминули "небезпечний поворот", намагаючись іти швидкими кроками. Як і попереджав вівчар, від цього повороту віяло нещастям.