Похвала глупоті - Сторінка 13

Таких тонкощів він напевно не збагнув.

Апостоли всюди хрестили, однак ніде й ніколи не вчили, яка формальна, матеріальна, продуктивна й кінцева причина хрещення; ні разу не згадали, в чому полягає його перехідна й неперехідна суть.

Молилися й апостоли також, але молилися духом, ретельно дотримуючись євангельського вислову: "Бог є дух, і ті, що моляться, повинні молитися йому в дусі й істині"(4). Але апостоли, очевидно, не знали, що треба шанувати як самого Христа, так і його зображення, [71] вугіллям на дошці намальоване. (Важливо, бачте, аби він був зображений з двома випрямленими пальцями, був неголений і мав німб над головою!) Та чи й могли збагнути це ті, які не просиділи тридцять шість років над фізикою та метафізикою Арістотеля і Скота?

(1) "Євангеліє від Павла". (Послання до євреїв), XI, І.

(2) Замість звичного слова "скотисти", Еразм вживає тут згрецизовану форму "скотиди", яка містить в собі сатиричний каламбур з подвійним значенням: І) послідовники Скота; 2) обскуранти.

(3) Натяк на суперечку між скотистами й томістами про догмат непорочного зачаття богородиці.

(4) "Євангеліє від Іоанна", IV, 24.

Даруючи всюди ласку, апостоли ніколи не робили різниці між ласкою лестиво-корисливою і ласкою безкорисливою. Вони закликали до доброчинності, але не відрізняли доброчинності творчої від доброчинності твореної. Всюди проповідували християнську любов до ближнього, але не розрізняли любові впроваджуваної і здобутої і не пояснювали, чи це акціденція, чи субстанція, річ створена чи не створена. Вони молили богів звільнити їх від гріха, але, хай мені не жити, якщо без допомоги скотистів вони спроможні науково пояснити, що таке гріх.

Павло, найвченіший з апостолів, ніколи б не наважився стільки разів засуджувати диспути, суперечки, родоводи та інші, як він казав, "словесні сперечання", якби збагнув усі таємниці схоластики. Але тут, напевно, слід взяти до уваги, що всі диспути того часу були дуже грубими і надто невибагливими, порівняно з більш ніж Хрізіпповими тонкощами наших вчителів теології!

Наші теологи видають себе за людей вельми скромних. Коли знаходять в апостолів якусь недоречність або якийсь текст, написаний не на гідному вчителів рівні, не зчиняють ґвалт, а намагаються дати цьому пристойне тлумачення. Вони шанують незмінно і давність письма, і авторитет апостольський. Але, клянуся Гераклом, було б несправедливо вимагати від апостолів те, чого вони не чули від свого вчителя.

Часом наші теологи натрапляють на подібні неоковирні місця у творах Хризостома, Василя чи Ієроніма і тоді обмежуються ремарками на полях: "Не можна збагнути". Якщо апостолам та богословам і вдалося спростувати поганських філософів чи дуже впертих за своєю натурою іудеїв, то робилось це більше праведним життям і чудесами, аніж силогізмами, яких жоден з їхніх супротивників не міг збагнути самотужки — навіть "Кводлібетум" Скота.

Тепер — інша річ. Жоден поганин, жоден єретик не встоїть перед стількома тонкощами. Щоб з ними боротися, треба бути: або цілковитим невігласом; або соромітником, що схильний над усім кепкувати; або ж бути [72] настільки вченим, щоб наважитися вступити з ним у сварку. Але це все одно, якби чубилися б маг з магом або володар щасливого меча бився б із супротивником, що має таку ж саму зброю. їхнє змагання було б тоді схоже на розпущене ткання Пенелопи.

Дуже добре, мені здається, вчинили б християни, якби замість могутніх когорт воїнів (які вже давно ведуть війну з перемінним успіхом!) послали проти турків та сарацинів вельми крикливих скотистів, жахливо упертих оккамістів, непереможних альбертистів та цілий тлум інших софістів. Ми побачили б тоді, гадаю, і найкумеднішу в світі битву, і досі небачену перемогу.

Хто настільки холодний, що не запалав би від цих вчених тонкощів! Хто настільки недоумкуватий, що не відчув би їхньої дотепності?.. Але де той гострозорець, що зумів би розпізнати хоч щось у цім непрогляднім тумані?

Не здивуюсь, якщо все тут наговорене ви сприймете за жарт. Адже й серед самих теологів є освічені люди, яких верне від схоластичних нісенітниць та теологічних хитромудрощів. Є навіть такі, що вважають верхом нечестивості і святотатства щось товкмачити нечестивими вустами про речі вельми таємні, даровані нам для того, щоб ми їх шанували, а не пояснювали чи сперечалися про них за допомогою діалектичних викрутасів, вигаданих поганами. Адже холодні й брудні слова та вирази оскверняють велич божественної теології!

А тим часом наші теологи надзвичайно задоволені собою, вони самі собі аплодують і так іноді захоплюються своїми вельми приємними дурничками, що, проводячи з ними дні і ночі, не знаходять навіть крапельки вільного часу, хоч раз погортати євангеліє чи послання апостола Павла.

Займаючись пустопорожньою балаканиною по школах, теологи вважають, що вселенська церква тримається на їхніх силогізмах, як на стовпах, подібно до того, як у поетів небо — на плечах Атланта.

О, ви собі не уявляєте, яка для цих розумників насолода ліпити зі святого письма, немов з воску, все, Що заманеться! Підтримавши свої висновки авторитетом кількох схоластів, вони ставлять їх вище законів Солона і папських декретів.

Вважаючи себе цензорами всього світу, теологи відлучають від церкви всякого, чиї погляди хоч на краплину відрізняються від їхніх очевидних або уявних висновків і [73] немов оракули оголошують присуд: "Це твердження звабне. Це — зневажливе. Це — пахне єрессю. Це — звучить зле". Словом, ні хрещення, ні євангеліє, ні Павло чи Петро, ні святий Ієронім чи Августин, і навіть сам найвідданіший Арістотелеві Тома Аквінський не спроможні зробити людину християнином без допомоги наших бакалаврів теології, що вміють так тонко мудрувати.

Хто б міг здогадатися (якби не навчили ці мудрі!), що той не християнин, якому однаково, наприклад, що "в лоб", що "по лобі", та який не відчуває різниці між висловами: "дурна голова" і "голова дурня"(1)! А кому, окрім них, під силу звільнити церкву від стількох грубих помилок, яких насправді ніхто й не помітив би, якби на них не стояли великі печатки духовних академій?

(1) Обидва вислови в оригіналі тотожні. Однак оксфордські теологи засудили один з них. З цього й іронізує Еразм.

Хто займається подібними справами, почуває себе найщасливішим у світі. Справді-бо, хіба то не найбільше щастя зображувати потойбічне життя з такою точністю, немов провів ти у цій республіці довгі роки; будувати на власний розсуд нові світи, в тому числі і найширший та найкрасивіший. Треба ж таки надати блаженним душам простір, де могли б вони прогулюватися, бенкетувати чи, може, і в м'яча грати!

Голови теологів так набиті незліченною кількістю дурничок, що, мені здається, так не розпухала навіть і голова Юпітера, коли в ній перебувала Паллада (а він слізно молив Вулкана, щоб той випустив її звідти, пустивши в хід сокиру!). Тож не дивуйтесь, коли побачите їх на публічних диспутах з пов'язками на голові: то — щоб голова не розкололася.

Я й сама не раз сміялася з тих добродіїв, які вважають, що чим більш по-варварському і грубо белькочуть вони, тим вони мудріші. їх розуміють тоді хіба що подібні до них заїки! Та вони навіть пишаються з цього, бо вважають, що коли їх не розуміє простолюд, то їхня мова дуже глибокодумна. Закони граматики, на їхню думку, також не сумісні з гідністю святої науки. Справді дивна велич у теологів, якщо їм дозволено говорити з помилками. Адже в такому разі вони нічим не відрізняються від шевців. [74]

Теологи вважають себе майже богами, коли їх всюди благоговійно величають "вчитель наш". У цьому величанні вчувається їм щось схоже на тетраграми іудеїв. До того ж, кажуть вони, непристойно не писати "ВЧИТЕЛЬ НАШ" великими літерами. Поміняйте слова місцями, скажіть "наш учитель", і вони сприймуть це як тяжку образу їхньої теологічної гідності.

Щастя в ченців од глупоти.

Найближче до благополуччя теологів стоять ті, які називають себе благочестивими ченцями, — хоч ця назва їм аж ніяк не личить: більшість із них перебуває на вельми значній відстані від благочестя. А крім того, ніхто частіше за цих "відлюдьків" не потрапляє людям на очі. Не знаю, чи було б щось жалюгідніше на світі за них, якби я багатьма способами не допомагала їм.

Ця порода людей така ненависна всім, що навіть випадкова зустріч із ними вважається поганою прикметою. Зате самі про себе вони дуже високої думки: переконані, по-перше, що нехтувати наукою і навіть найпростішою грамотою — найбільше благочестя; по-друге, коли читають по храмах ослячими голосами незрозумілі їм псалми, то гадають, що це достачає святим велику насолоду. Деякі з ченців пишаються своєю неохайністю і злиднями: ревуть, як бугаї, випрошуючи коло дверей милостиню; товчуться по корчмах, на суднах, серед екіпажів, перехоплюючи те, що повинно б належати справжнім старцям.

Ці, з дозволу сказати, "приємні люди", як вони самі себе називають, хочуть переконати нас у тому, що своїм брудом, невіглаством, грубістю, безсоромністю вони відтворюють нам образ давніх апостолів. Смішно дивитись, як все у них робиться за правилами, з математичною точністю і не допускається жодних відхилень, як все у них передбачено: скільки повинно бути вузлів на черевику, якої ширини і кольору пояс, якого крою і з якої тканини має бути одяг, якого вигляду й розміру каптур, на скільки пальців завдовжки волосся на голові слід носити, скільки годин треба спати і так далі. Кому не зрозуміло, якою нерівною є ця рівність при такій різноманітності тіл і розумових здібностей. Однак саме ці дурниці вони найбільше цінують і ними хизуються не лише перед мирянами, але й один перед одним. [75]

Навчаючи інших апостольської любові і ласки, ченці розігрують дивовижні трагедії, коли побачать, що хтось не так підперезаний чи має рясу дещо темнішу від звичайної.

Серед них можна побачити благочестивих, що зверху одягають вовняне вбрання, а знизу полотняне. Хоч інші, навпаки — зверху одягають полотняне, а знизу — вовняне.

Є серед ченців і такі, що бояться доторкнутись до грошей, немов до отрути, разом з тим не гребують вином і жінками.

Але найбільше піклуються вони, щоб жити не так, як миряни. І взагалі дбають не про те, щоб уподібнюватися Христу, а щоб не бути схожими між собою.