Похвала глупоті - Сторінка 2

І те, й друге не для мене. Бо, хіба можна окреслити поле дії тої, яка так широко простягається, роз'єднати ту, якій увесь світ погодився служити? І не треба уявляти мене тінню чи примарою чогось, якщо бачите нині мене дуже виразно. Я щедра дарувальниця всіляких благ. Латиняни величають мене Стультицією-глупотою, а греки — Морією-дурістю.

Глупоти не можна приховати.

Але чи варт було стільки про себе говорити? Адже в мене, як то кажуть, і на лобі написано, хто я така. Тож якби хтось почав доводити, що я премудра Мінерва чи сама Софія-мудрість, хіба важко було б того викрити без зайвих слів? Для цього досить поглянути на мою пику — це правдиве дзеркало душі.

Я не вдаюсь до рум'ян лицемірства, тому завжди, що на душі, те й на обличчі маю. З якого боку не поглянь, я найбільше схожа на саму себе. Тому ніхто не в змозі мене приховати, навіть ті, що найбільш ретельно добирають собі личину й титул мудреця; вони дуже схожі на мавп, що вирядились у багряницю, і на левів в ослячих шкурах. Як би дбайливо не приховували вони мене, але вуха, — о, ці злощасні вуха! — видають-таки Мідаса.

Але ж і невдячний, клянусь Гераклом, цей рід людський! Хто навіть дуже близький до мене, на людях соромиться мого імені і всюди прагне іншим його накинути як велику ганьбу. Таких туманів вісімнадцятих, що вдають із себе розумників, тобто Талесів-мудреців, найкраще личило б називати дурномудрами.

Про дуже вчених ораторів.

Нині всюди наслідують риторів, які уявляють себе майже богами лише на тій підставі, що вони двороті, немов п'явки, тобто можуть говорити одночасно двома мовами(1). Верхом витонченості, [18] на їхню думку, є уміння густо мережати латинські промови грецькими дотепами чи висловами, навіть якщо й недоречно. Коли ж не вистачає і чужомовних, вишукують десь у напівзотлілих од часу рукописах кілька застарілих слів і цим ще більше напускають читачеві туману. Все робиться для того, щоб розумники дужче пишалися, а недосвідчені тим більше дивувалися зі свого невігластва. Є-таки в наших землячків нездоланний потяг схилятися перед усім іноземним, і то тим нижче, чим воно чужіше.

(1) Двомовними називали в ті часи знавців давньогрецької та латинської мов.

Трапляються часом серед невігласів дуже честолюбні. Навіть нічого не збагнувши, вони регочуть, плескають у долоні й за прикладом осла поводять вухами, вдаючи, ніби все розуміють. Що так, то так, нічого не скажеш! А тепер про те, що я мала на думці з самого початку.

Родовід Глупоти.

Моє ім'я ви вже знаєте, панове. Якого ж вам додати епітету? Таж, напевно — "лицарі найдурнішої". Бо яким більш почесним титулом може нагородити своїх вірних посіпак божественна Стультиція-глупота? А оскільки мало хто знає мій родовід, спробую пояснити, — якщо тільки Музи будуть прихильними! Перш за все скажу, що жоден із старих і немічних богів не був моїм батьком: ні Хаос, ні Оркус, ні Сатурн, ні Япет, ні хтось інший з цього гурту. Моїм батьком був Плутос — бог багатства. I хай не осудять Гесіод з Гомером і навіть сам Юпітер, якщо саме його назову єдиним і справжнім "батьком людей і богів".

Глупота вихваляє Плутоса.

Волею Плутоса (і тільки його), як колись, так і тепер, усе — святе й мирське — перемішується згори донизу. Від його волі залежать: війна і мир, судочинство і народні збори, правління державою, шлюби, договори, союзи, закони, мистецтво, театральні вистави, свята (ох, аж духу мені забракло), всі, одне слово, взаємини людей. Без його допомоги весь гурт поетичних богів, скажу більше, навіть горішні боги або взагалі б не існували, або, певно, ледь животіли б. На кого розсердиться Плутос, тому й Афіна Паллада не допоможе. І навпаки, до кого прихильний, тому начхати на самого Юпітера з його блискавицями. Ось який у мене батько.

Та й не з голови родив він мене (як колись Юпітер набундючену й сувору Палладу!), а від німфи Неотети-юності — [19] найпринаднішої з усіх і найзнадливішої. Я пишаюсь також, що він зробив це не з буденного шлюбного обов'язку (від якого, до речі, народився кривоногий бог-коваль Гефест!), а за далеко приємніших обставин. Моє зачаття, як каже Гомер, "на хтивому коханні замішане". До того ж, народив мене, — о ні! — не той Арістофанів Плутос — старезний дід зі згаслими очима, а молодий, завзятий, захмелілий не так від молодості, як од нектару, якого хильнув понад міру на бенкеті богів.

Батьківщина Глупоти.

Якщо вас цікавить моя батьківщина (бо тепер, визначаючи рівень знатності, дуже зважають на місце, де пролунав перший дитячий писк!), то мушу сказати, що народилась я не на мандрівному острові Делос, не в бурхливому морі і не в затишній печері, а на блаженних островах, де не орють, не сіють, а все росте саме по собі. Жодна хвороба, а також старість та й праця там не знані; на полях ніде не росте асфадель, проскурник, сквілла, вовчуг, пирій чи інший якийсь бур'ян. Всюди милують око й ваблять нюх молій, панацея, непента, майоран, безсмертники, лотос, троянди, фіалки й гіацинти з садів Адоніса. Ось серед яких розкошів я народилася! І не з плачу своє життя почала, а відразу ласкаво осміхнулася матері.

Супутниці Глупоти.

Я не заздрю найвищому Кроніонові, бо годівницею в нього була коза, — а мене вигодували тугими персами дві гожі німфи: Мете-п'янкість — Вакхова донька, та Апедія-невихованість — дочка Пана. Обидві тут серед мого почту — зі служниць та наперсниць. Якщо ваша ласка, ось вони, але, клянусь Гераклом, ви почуєте їх імена не інакше, як по-грецькому. Отож слухайте: оця, набундючена — то Філавтія-самозакоханість; та, що усміхається і плеще в долоні — Колакія-улесливість; напівсонна, в дрімливій задумі — Лето-забутливість; та, що сидить, склавши руки на грудях, — Місопонія-лінь; обвита гірляндою троянд і напахчена — Гедоне-насолода; відлюдькувата, з безладно блукаючим поглядом — Аноя-безрозсудність, а ця товстуха з лискучою шкірою зветься Трифе-обжерливість. Серед них бачите і двох юних богів, що прилучилися до дівчат. Одного звуть Негретос Гіпнос — непробудний сон, а другого — Комос-гультяй. З допомогою такої братії я [20] все на світі підкоряю своїй владі й повеліваю навіть царями.

Глупота — богиня.

Досі ви чули про мій родовід, про виховання й почет. Тепер же, аби не здалося, що я нахабно присвоїла ім'я богині, нагостріть вуха і слухайте, чим я обдаровую богів та людей і наскільки велика влада моя. Справедливо кажуть, бути богом — значить допомагати людям. По праву зараховують до сонму богів тих, що навчили людей добувати вино, хліб та інші блага. Чому тоді не називають мене першою серед богів, коли я щедро обдаровую всіх незліченними благами?

Лише завдяки Глупоті продовжується людський рід.

Спочатку про життя. Чи є що солодше й дорожче за нього? А приємне його зачаття? Кому дякувати за нього? Звичайно ж, мені. Адже ні спис Паллади, доньки всевладного батька, ні егіда Юпітера, якою хмари він збурює, не родять і не збільшують роду людського.

Батько всіх богів і людей своєю волею потрясає Олімпом, уміло кидає потрійну блискавку і під виглядом Титана лякає при бажанні всіх богів. Але навіть він, коли хоче спородити дітей (що й часто робить!), то, за звичаєм нікчемних акторів, прибирає чужу личину.

Або ось стоїки — мислять себе майже богами, але покажіть мені потрійно, четвірно, ба навіть шестикратно переконаного стоїка, якому б не доводилось забувати в подібному випадку якщо не про бороду — ознаку мудрості (нічим не кращу, між іншим, від цапиної!), то, певно, про свою бундючність. Вони змушені при цьому розгладжувати зморшки на чолі і забувати про непорушні догмати і вдаватись до пустощів, навіть до шалу! До мене, отже, і тільки до мене мусить звертатися мудрець, коли хоче стати батьком.

Але чому б, за звичаєм, не побазікати ще відвертіше? Скажіть, приміром: хіба голова, або обличчя, або груди, або рука, або вухо, які вважаються пристойними частинами тіла, родять богів та людей? Звичайно, ні. Продовжувачем людського роду є член, до такої міри безглуздий і до такої міри смішний, що його й назвати не можна без сміху. Він, і тільки він, а не Піфагор зі своїми чотирма основами, є тим святим джерелом, звідки черпає своє життя все живе.

Який див-лк-мужчина захотів би надіти на себе вуздечку шлюбу, коли б, — як оці мудреці, — спершу [21] зважив усі незручності шлюбного життя? Та й, зрештою, яка жінка захотіла б допустити до себе чоловіка, якби знала або думала про страждання під час пологів, про небезпеку та про труднощі виховання дітей?

Далі. Якщо життя починається від злягання, а злягання, у свою чергу, зобов'язане Анойї-безрозсудності, моїй служниці, то тепер розумієте, якою мірою мені всі зобов'язані! Або хіба, раз спородивши, захотіла б жінка повторити те ж саме, якби не приходила божественна Лето-забутливість? Більше того, навіть сама Венера, — хай вибачить мені Лукрецій! — навіть вона не заперечує, що без моєї допомоги її сила була б недостатньою й марною.

Отож саме з нашого п'янкого жарту й забавки народжуються й гоноровиті філософи, і ті, що нині їх заступають, тобто ченці, і багряношатні царі, і благочинні, і тричі пресвяті папи римські, і, нарешті, увесь гурт поетичних богів, яких розвелося так багато, що навіть Олімп, хоч і який він великий, ледве вміщує всіх.

Глупоті завдячуємо житейські вигоди.

Та була б я малим розсадником і джерелом життя, якби не приносила людям зручностей. Я навіть доведу, що вони взагалі існують лише завдяки мені. Справді, хіба то, з дозволу сказати, життя без розваг? Ви вже аплодуєте? Я так і знала. Адже ніхто з вас не настільки розумний чи, краще сказати, дурний, ні, таки розумний, щоб так думати. Навіть стоїки не цураються втіх. Прилюдно, щоправда, вони лають їх на всі заставки, але то для годиться, аби, настрахавши інших, самим любенько собі втішатися. Та й скажіть, на бога, чи буде життя не сумним, не ворожим, не огидним, а, навпаки, любим, приємним, якщо йому не додати приправи з глупоти, тобто — розваги? При цьому достатньо було б послатись на вельми знаного Софокла, в якого є дуже любий мені вислів:

Найсолодше життя, як нема про що думати нам.

Розгляньмо, однак, це питання грунтовніше.

Нерозумне дитинство.

Всі згодні, що дитинство — найщасливіший і найприємніший вік.