Похвала глупоті - Сторінка 7

Досить того, що сама собі подобається, п'яніє від насолоди та розкошує. Одне слово, вона щаслива. А все з моєї ласки!

Що ж до розумників, які вважають таку бабу посміховиськом, то я хочу запитати, що краще, на їхню думку: користуючись прихильністю Глупоти, втішатися життям чи постійно шукати, як то кажуть, зашморгу на шию?

Тепер про ганьбу, якої всі так бояться. Для моїх дурників вона або взагалі не існує, або її не відчувають, — а якщо й відчувають, то не зважають на неї. Справжнє лихо, коли камінь на голову падає! А сором, неслава, ганьба, сварка шкодять лише тоді, коли їх відчувають. Коли ж не відчувають, то й шкоди ніякої немає. Яка біда, наприклад, в тому, що весь народ, на тебе тюкає? Ніякої! Головне, аби ти сам собі аплодував! А щоб це. було, потрібна допомога Глупоти.

Науки непотрібні і шкідливі.

Та пора вже, гадаю, послухати й крикунів-філософів, які торочать, що дружити з Глупотою, тобто помилятися, бути обманутим, нічого не знати — все одно, що бути нещасним. А мені [42] здається — бути справжньою людиною! Бо чого, власне, таку людину ми маємо вважати нещасною? Адже її такою народили і так навчили, так виховали. Це спільна доля всіх людей! Хіба можна вважати, наприклад, нещасним того, хто не може літати разом з птахами або ходити на чотирьох ногах, як худобина, чи того, хто не озброєний рогами, як віл? Тоді й коня найкрасивішого назвеш нещасним лише на тій підставі, що він не вчив граматики і не їсть пирогів, а вола — нікчемою, бо він, бач, не бугай. Отож, як коня, недосвідченого в граматиці, так і дурну людину не можна вважати нещасними: коневі від природи властива неписьменність, а людині — Глупота.

Бачу, хитромудрі логодедали вже посміхаються. Для того, кажуть вони, і дані людині науки, щоб з допомогою розуму відшкодувати не додане їй природою. Дуже схоже на правду!.. Але чи можливо, щоб природа, така передбачлива й уважна при створенні комарів, трав, квіток, раптом задрімала, творячи людину? Чому люди не можуть обійтися без наук, які вигадав злий геній Тевт на погибель родові людському? Ні, науки таки не приносять щастя, навпаки, навіть шкодять тому, заради кого винайдені. Це переконливо довів у Платона вельми розумний цар єгипетський(1).

(1) Платон розповідає (Федр. 274, С-D) про суперечку єгипетського царя Тама з Тевтом. Останній переконував, що письмо допомагає пам'яті. Але цар заперечував, бо людина, казав він, завдяки письму прагне більше записувати, аніж запам'ятовувати.

Отже, науки, разом з іншими нещастями життя людського, вигадали ті самі творці, від яких беруть початок ганебні вчинки, тобто демони. Звідси й назва їхня "демони", правильніше б — "даемони", тобто "знаючі".

Справді-бо, покоління людей золотого віку не знало жодних наук, а жило за законами природи та власними інстинктами. Нікому не була потрібна граматика, бо всі говорили одною, примітивною мовою, яка служила лише для того, щоб порозумітися. Не було діалектики, бо не існувало супротивних думок. Не було й риторики, бо кожен заробляв собі шматок хліба сам. А кому були потрібні мудрі закони, якщо не було поганих звичаїв, які й породили хороші закони?!

Люди були тоді більш побожні й не прагнули з [43] нечестивою допитливістю пізнавати таємниці природи, розміри зірок, їхній рух та вплив на земне життя чи також досліджувати першопричини речей. Вони вважали недозволенним, щоб смертні мудрували надмірно. Вивчати ж те, що поза небесною сферою, людям здавалось божевіллям — таке їм і на думку ніколи не спадало!

Та коли чистота золотого віку поступово стала меркнути, деякі люди навчилися початків різних мистецтв спершу, як вже казала, од злих геніїв. Згодом забобонні халдейці та легковажні греки (знов-таки не без сприяння геніїв!) понавигадували силу-силенну всіляких тортур, чи то пак наук і мистецтв, з яких одної граматики більш ніж достатньо, щоб життя людини перетворити на пекло.

У найбільшій шані найменш розумні з мистецтв.

Що не кажіть, а серед наук найбільше цінуються ті, які спираються на відчуття, тобто на Глупоту.

Надголодь живуть теологи, мерзнуть дослідники природи, зазнають глузування астрологи, терплять зневагу полемісти, і, як казав колись Гомер,

"Вмілий-бо лікар один від людей багатьох є вартніший..."(1)

(1) Гомер. "Іліада", XI, 514.

Але треба уточнити: чим лікар більший невіглас, більший нахаба й зухвалець, тим більше його цінують, — навіть королі. Адже медицина, особливо та, яку нині практикують, ніщо інше, як задурювання голови, — не менше ніж риторика!

Друге місце (а мо й перше!) після лікарів належить правникам-крутіям. їхню професію як ослячу одностайно висміюють усі філософи (вже не кажучи про мене!). Та саме від них залежить вирішення багатьох справ: од найменших до найбільших. У цих ослів невпинно зростають маєтки, в той час як теолог, навіть якщо й осягнув усі божественні таємниці, сидить на бобах і веде запеклу війну з блощицями та блохами.

Щасливими вважають мистецтва, які ближчі до Глупоти. А коли так, наскільки щасливіші ті, що взагалі не мають жодних зв'язків з науками і дослухаються лише голосу природи, цього справжнього повелителя, який ніколи не помиляється, — якщо, звичайно, ми самі не [44] переступаємо межі дозволеного! Природа ненавидить підробку, а тому найкращим буває лише те, що не спотворене жодним мистецтвом.

Найщасливіші ті з живих істот, які перебувають найдалі від наук.

Куди не поглянь, з-посеред живих істот найщасливіші ті, що перебувають найдалі від наук і дослухаються лише до голосу природи. Ось, наприклад, бджоли — не всі в них тілесні відчуття. Але скажіть, будь ласка, хто щасливіший за них або гідний більшого подиву? Який архітектор може позмагатися з ними в будівництві? Або який філософ заснував коли-небудь подібну республіку?..

А тепер візьміть коня. Маючи відчуття, подібні до людських, він потоваришував з людиною, а тому став співучасником людських злигоднів: у спортивних змаганнях, домагаючись першого місця, він надривається від утоми; в бою, сприяючи перемозі, нерідко разом з вершником летить сторчма долу, простромлений ворожим списом. Як не згадати ще вуздечку з залізними вудилами, колючі остроги, конюшню, схожу на в'язницю, батоги, палки, пута, лютого вершника? Одне слово, кінь терпить всю трагедію рабства, на яку сам себе прирік добровільно. Ось до чого призводить бажання, за прикладом дужих лицарів, помститися ворогові!(1)

Наскільки принадніше життя мух і птахів, які коряться природі. Всі їхні нещастя лише від людських підступів. Птахи, спіймані й посаджені до кліток, швидко навчаються говорити людською мовою. Але в той же час як в'яне їхня природна краса! I так у всьому: створене природою приємніше за будь-які мистецькі підробки.

Тому я не можу нахвалитися Піфагором-півнем, який, згідно свого ж вчення, у свій час був і філософом, і чоловіком, і жінкою, і царем, і простим смертним, і рибою, і конем, і жабою, і, може, навіть губкою, але жодну істоту не вважав нікчемнішою за людину(2). Чому? Бо всі інші істоти вдовольняються тим, чим наділила їх природа, і лише людина прагне переступити Ці межі. [45]

(1) Йдеться про байку Федра "Кінь і кабан" (Федр. Байки, III, 4).

(2) Натяк на діалог Лукіана "Півень, або Сновидіння".

Дурні щасливіші за усіх.

Піфагор любить невігласів, а вченими й великими мужами нехтує. Грілл, на його думку, набагато розумніший за "досвідченого Одіссея", бо залишився рохкати у своєму хліві. Питаєте чому? Щоб не зазнавати разом з Одіссеєм нових злигоднів та поневірянь!

Мені здається, я навіть одної думки з Гомером, батьком побрехеньок, який називав часто смертних "нещасними й нікчемними". Одіссей у нього — зразок мудрості, однак багато разів названий і горопахою.

Цим епітетом Гомер ніде не нагороджує ні Паріса, ні Аякса, ні Ахілла. А все тому, що шахрай і хитрун Одіссей часто звертався за порадами до мудрої Афіни Паллади і сам мудрував надмірно, діючи завжди всупереч природі.

Отже, найдалі від щастя перебувають ті смертні, які багато мудрують. Від цього вони, власне, удвічі дурніші, тому що, всупереч своїй долі, прагнуть жити так, як живуть безсмертні боги і, за прикладом гігантів, воюють з самою природою, озброївшись новими машинами, тобто науками.

Отож найщасливіші ті з людей, які найбільше схожі поведінкою й розумом своїм до тварин та їхньої Глупоти і не прагнуть нічого понад міру. О безсмертні боги! Які вони щасливі, ці люди, яких обзивають попросту дурнями, блазнями, недоумками, а також виродками та іншими вельми приємними, як на мене, словами!

Спробую пояснити це не стоїчними якимись ентимемами, а більш дохідливо, на простих прикладах. Я говоритиму про справу, можливо, й безглузду, але, повірте, це найщиріша правда.

Так от згадані мої улюбленці не бояться смерті, чого, клянусь Юпітером, не можна сказати про інших людей. Мої дурники позбавлені докорів сумління; не бояться розповідей про вовкулаків; не лякаються привидів та примар; не відають страху перед навислими бідами; не хвилюють душу надіями на прийдешні блага. Дурнів не гризуть постійні клопоти, якими сповнене життя. Вони не червоніють од сорому, не хвилюються, не клопочуться, не заздрять, не кохають. До того ж чим ближче мої мазунчики наближаються до глупоти нерозумних тварин, тим менше грішать, власне, перестають грішити. Так гадають авторитетні теологи! [46]

Збагніть нарешті, що через дурну мудрість ваші душі вдень і вночі страждають од незліченних клопотів, а також од цілої купи життєвих злигоднів та незручностей. Тільки збагнувши це, ви зрозумієте, від скількох бід я позбавила моїх дурнів! Зважте також, що дурники не лише самі завжди веселі, життєрадісні, постійно наспівують собі під ніс; а також і всім, де не з'являються, приносять втіху, радощі, сміх, жарти. Вони неначе для того й народилися з ласки богів, щоб веселити людей в їхньому сумному житті.

До дурників і до решти людей не однакове ставлення. Перших всюди пізнають, всі з ними вітаються, немов зі старими знайомими, всі їм дуже раді, напувають і годують їх, всі їм сприяють, уболівають за ними, ідуть їм на поміч. Що б вони не сказали чи не зробили, все їм сходить безкарно, все вибачається, ніхто їм не бажає зла. Навіть дикі звірі захищають їх од несправедливості — інстинктивно відчувають, напевно, їхню безневинність!

Якщо дурнів навіть боги вважають святими, то я — тим більше.