Поклик пращурів - Сторінка 7

Очі у всіх палали, з розкритих пащ валила пара. І ця картина з невідомих первісних часів не була для Бека ні новою, ні дивною. Здавалося, так було завжди, і це природно.

Шпіц побував у бувальцях. На шляху від Шпіцбергена через всю Арктику й Канаду йому траплялися різні пси, і всіх він підкоряв. Він скаженів, одначе лють ніколи не засліплювала його. Його охоплювало прагнення роздирати й знищувати, та він і на мить не забував, що його супротивника охоплює така сама пристрасть. Ніколи він не нападав без готовності зустріти відсіч. Ніколи не починав атаки, не забезпечивши собі успіху.

Марно Бек намагався встромити зуби в шию цього величезного білого пса. Щойно поривався він уперед, як його зустрічали Шпіцові ікла. Ікло вдарялося об ікло, морди в обох були закривавлені, а Бекові так і не вдавалося послабити пильність ворога. Нарешті в бійцівському запалі він приголомшив Шпіца вихором раптових атак. Знову й знову намагався він учепитися у білу горлянку, де так близько пульсувало життя, проте вкусивши, Шпіц щоразу відскакував. Тоді Бек застосував інший маневр: удаючи, що хоче вхопити Шпіца за горло, він раптово відсмикував голову і, крутонувшись, ударяв Шпіца плечем, намагаючись повалити його. Але Шпіц устигав гризнути його плече й легко відскакував убік.

Шпіц був неушкоджений, а Бек спливав кров'ю й важко дихав. Сутичка ставала дедалі жорстокішою. Собаки, що оточили суперників міцним кільцем, мовчки чекали, коли хтось із них упаде, і готувалися доконати переможеного. Коли Бек задихався, Шпіц перейшов до атаки й не давав йому перепочинку. Бек ледь тримався на ногах. Він навіть якось упав – і всі шістдесят собак миттю схопилися на ноги. Проте Бек одним стрибком звівся на ноги, і всі знову завмерли в очікуванні.

Бек мав те, що підносить і людину, й звіра, – уяву. У двобої він покладався на інстинкт, та працював і його мозок. Він кинувся на ворога, вдаючи, ніби хоче повторити давній маневр – удар плечем, аж раптом припав до землі й учепився у ліву передню ногу. Хряснула зламана кістка, і білий пес уже плигав на трьох ногах. Тричі Бек намагався повалити його додолу, потім, застосувавши такий самий маневр, перегриз йому праву передню ногу.

Попри біль і безпомічний стан, Шпіц докладав скажених зусиль, аби втриматися на ногах. Він бачив мовчазне коло собак, їхні палаючі очі, висолоплені язики й срібну пару від їхнього подиху. Кільце дедалі тісніше змикалося довкола нього. Не раз він бачив, як таке ж кільце змикалося довкола переможеного в сутичці. Цього разу переможеним виявився він.

Його долю було вирішено. Бек був нещадний. Милосердя годилося лише для м'якого клімату. Він готувався завдати вирішального удару. Собаки вже були так близько, що він відчував на своїх боках їхній теплий подих. За Шпіцовою спиною він бачив тіла, готові до стрибка, псів, що припали до землі. Він бачив очі, що жадібно стежили за кожним його рухом. Пауза. Всі собаки завмерли. Тільки Шпіц весь тремтів і гарчав, наїжачившись, ніби хотів злякати смерть, присутність якої він відчував шкурою. Аж ось Бек кинувся на нього – й одразу ж відскочив. Цього разу удар плечем зробив свою справу.

Шпіц упав. Темне кільце собак зімкнулося на осяяному місяцем снігу. Шпіц зник. А Бек стояв і дивився. Це стояв Переможець, тріумфатор, первісний звір. Він щойно вбив і тішився цим.

Поклик пращурів. 4. Хто переміг у боротьбі за першість

– Ну, що я казав? Хіба не правда, що в цьому Бекові сидять два дияволи?

Отак наступного ранку ділився своїми емоціями Франсуа, виявивши Шпіцове зникнення і побачивши пораненого Бека. Він підтяг Бека до багаття і при світлі вогню показав Перро його боки й спину.

– Цей Шпіц б'ється, як дикий звір, – сказав Перро, оглядаючи рани й укуси.

– А Бек – як двоє звірів! – відпарирував Франсуа. – Отже, віднині все владнається. Раз немає Шпіца, бійкам покладено край.

Поки Перро укладав і вантажив на нарти всі пожитки, погонич запрягав собак. Бек підійшов до місця ватажка, де завжди впрягали Шпіца. Франсуа, не звертаючи на нього уваги, підвів до омріяного місця Соллекса; він вважав його найбільш підходящим для ролі ватажка. Проте Бек люто накинувся на Соллекса, відігнав його і став на Шпіцове місце.

– Ну й ну! – вигукнув Франсуа, в захваті ляснувши себе по стегнах. – Ви лишень погляньте на Бека! Загриз Шпіца і хоче стати ватажком.

– Ану геть, розбійнику! – крикнув він на Бека, але той стояв, ніби нічого й не сталося.

Франсуа вхопив його за загривок і, хоча пес грізно загарчав, відтягнув убік, а на місце ватажка знову поставив Соллекса. Тому це не сподобалося: видно було, що старий пес боїться Бека. Франсуа був упертий і наполіг на своєму, та допіру він одвернувся, Бек знову прогнав Соллекса, і той доволі охоче відійшов.

І тут Франсуа втратив терпець.

– Ну я тобі зараз усиплю перцю! – крикнув він і вхопив кия.

Бек згадав чоловіка в червоному светрі й поволі відступив. Більше він не намагався відігнати Соллекса, коли того знову поставили на чолі упряжки. Проте Бек намотував кола на такій відстані, щоб його не могла дістати палиця. Захлинаючись ображеним гарчанням, він увесь час не зводив очей з палиці, аби відскочити убік, якщо Франсуа пожбурить нею, бо з власного досвіду знав, як діє ця штука.

Погонич зайнявся своєю справою й позвав Бека тільки тоді, коли до нього дійшла черга, – він збирався поставити його на давнє місце, перед Дейвом. Бек позадкував. Франсуа попрямував до нього, але пес відбіг ще далі. Так повторювалося кілька разів, аж нарешті Франсуа покинув палицю, думаючи, що Бек боїться її. Але справа була не в палиці – Бек відкрито бунтував, домагаючись місця ватажка. Воно належало йому по праву, він його заслужив і не погоджувався на менше.

Перро поспішив на допомогу Франсуа. Биту годину вони вдвох ганялися за Беком, шпурляли на нього ломаками, але він вдало ухилявся від них. Вони проклинали його, і його батьків, і прабатьків, і ненароджених нащадків, і кожну шерстинку на його шкурі, і кожну краплю крові в його жилах. А Бек на лайку відповідав гарчанням і не підпускав їх близько. Він не намагався втекти, але кружляв довкола стоянки, даючи людям зрозуміти, що він знову стане слухняний, якщо вволять його волю.

Франсуа нарешті сів на сніг і почухав потилицю. Перро подивився на годинника й вилаявся. Час минав, їм належало виїхати ще годину тому. Франсуа знову почухав потилицю, похитав головою і зніяковіло всміхнувся, дивлячись на кур'єра. А той у відповідь знизав плечима, мовби визнаючи, що їх переможено.

Тоді Франсуа підійшов до Соллекса й гукнув Бека. Бек засміявся по-своєму, по-собачому, – однак ще тримав дистанцію. Франсуа випряг Соллекса й поставив його на колишнє місце. Вся запряжка стояла напоготові. Для Бека тепер уже не залишалося іншого місця, крім місця ватажка. Франсуа знову гукнув його, а Бек знову засміявся, але не йшов на запрошення.

– Покинь ломаку! – скомандував Перро.

Франсуа послухався, і лише тоді Бек підійшов і гордовито став на чолі запряжки. На нього наділи посторонки, звільнили примерзлі нарти, і вони вмить вилетіли на річкову кригу, а чоловіки на лижах бігли поруч.

Погонич Франсуа й раніше був високої думки про Бека, проте не минуло й дня, як він переконався, що недооцінював цього собаку. Бек одразу ж звик до ролі ватажка. Кмітливістю, швидкістю й рішучістю він перевершував навіть Шпіца, найкращого ватажка, якого колись доводилось бачити Франсуа.

Він мав надзвичайну рису – підкоряти своїй волі інших. Він змусив усіх собак своєї запряжки виконувати його вимоги. Дейв і Соллекс нічого не мали проти нового ватажка. Їхньою справою було покірно тягнути свою лямку, не шкодуючи сил, тож поки їм не заважали, вони були ладні на все.

Нехай би ватажком поставили хоч Біллі, аби тільки він підтримував порядок! Решта собак, які останнім часом відбилися від рук, тепер були вельми здивовані суворістю, з якою Бек муштрував їх. Ледар Пайк, котрий займав у запряжці Бекове місце, раніше налягав на ремені стільки, скільки потрібно було, й ні на крихту дужче. Але тепер йому стало перепадати на горіхи від Бека, тож із першого дня Пайк наполегливо взявся до праці, як ніколи в житті. А похмурого Джо першого ж вечора на стоянці було суворо покарано – цього ніколи не вдавалося навіть Шпіцові. Бек наліг на нього всією своєю вагою і скуб, аж той перестав огризатися й заскиглив, прохаючи помилування.

Вся запряжка відразу стала працювати краще. Відновилася колишня злагодженість рухів, і знову всі собаки мчали, як одне ціле. Біля порогів Рінк Репідс Перро прикупив ще двох канадських лайок, Тіка й Куну. Бек їх так швидко вишколив, що Франсуа тільки дивувався.

– Посеред білого дня зі свічкою не знайдеш іншого такого пса, як Бек! – повторював він. – За такого й тисячу доларів віддати не шкода, їй-богу! Чи не так, Перро?

Перро був такої ж думки. На той час він і так перевищив рекорд швидкості. З кожним новим днем рекорд покращувався. Дорога була чудова, тверда, добре укочена, на ній не було свіжого, пухкого снігу, яким так важко просуватись уперед. До того ж було не дуже холодно. Температура стабільно трималася на позначці п'ятдесят градусів нижче нуля. Перро й Франсуа по черзі то їхали на нартах, то йшли на лижах, а собаки мчали галопом, лише зрідка ненадовго зупиняючись.

Ріка завдовжки тридцять миль була скута кригою, й вони за один день зробили перегін, що на шляху до Доусона забрав у них десять днів. Потім без зупинок пролетіли шістдесят миль від озера Ле-Барж до порогів Білого Коня. Через озера Марш, Тагіш і Беннет (сімдесят миль) собаки мчали з такою швидкістю, що як погоничеві випадало йти на лижах за нартами, то він мусив триматися за прив'язаного до них мотузка. І нарешті останнього вечора другого тижня вони пройшли Білий перевал і почали спускатися до моря, туди, де миготіли вогні Скагуея й суден, що стояли на причалі.

Це був рекордний пробіг. Протягом двох тижнів вони долали пересічно по сорок миль за день. Три дні Перро й Франсуа, гордовито випнувши груди, походжали головною вулицею Скагуея, і зусібіч на них сипалися запрошення випити, а їхня запряжка весь час була оточена захопленою юрбою поціновувачів і скупників їздових собак.

Незабаром кілька бандитів із Заходу зробили спробу пограбувати місто, а за ці подвиги їх продірявили кулями, як друшляки, – і в публіки на язиці вже була нова сенсація.