Полковникові ніхто не пише - Сторінка 5

- Габріель Гарсіа Маркес -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Повернулася з цвинтаря, і її знову схопила хвороба. Це був тяжкий тиждень. Тяжчий, ніж ті чотири тижні жовтня, коли полковник не вірив, що він їх переживе. Хвору навідав лікар і, вийшовши з кімнати, бадьоро виїукнув: "З такою ядухою я міг би пережити всіх у селищі!" Але поговорив з полковником наодинці й приписав суворий режим.

Полковникова хвороба також загострилась. Він невимовно мучився, сидячи годинами у вбиральні, аж поки на ньому виступав холодний піт. Він відчував, що гниє живцем, що гниль шматками випадає з нутра. "Це зима, — тлумачив він собі й не втрачав надії. — Мені покращає, коли перестане лити". І він справді вірив у це, був переконаний, що доживе до хвилини, коли прийде лист.

Тепер йому самому довелося поратись по господарству. Не раз він скрипів зубами, коли просив продати наборг у сусідніх крамницях. "До другого тижня, — казав він, хоча й сам не вірив у це. — Мені мають прийти гроші після п'ятниці". Коли дружина очуняла після хвороби, вона не впізнала чоловіка.

Живий кістяк, — сказала вона.

Це я навмисне, щоб вигідніш себе продати, — відказав полковник. — Фабрика кларнетів уже замовила мої кістки.

Але насправді його підтримувала надія на лист. Виснажений, змучений безсонням, він не міг дбати водночас і за себе, й за півня. В другій половині листопада він гадав, що півень здохне, не ївши два дні, бо не було кукурудзи. Тоді він згадав про жменю квасолі, яку був повісив у липні над плитою; полускав стручки й сипнув півневі в бляшанку сухих квасолин.

Йди-но сюди, — покликала дружина.

Зажди хвилинку, — відгукнувся полковник, дивлячись, чи їсть півень. — "Коли голодний, то вовка з'їси"...

Коли він зайшов до спальні, жінка спробувала сісти на ліжку. Від її змученого тіла пахло цілющими травами. Вона через силу вимовляла слова, одне по одному:

Викинь... зараз мені... того півня.

Полковник передбачав, що ця мить настане. Він чекав на неї з того самого вечора, коли розстріляли його сина, а він вирішив зберегти півня. У нього був час подумати.

Вже не варто, — сказав він. — Через три місяці будуть бої, і ми тоді зможемо продати його за кращу ціну.

Річ не в грошах, — сказала жінка. — Коли прийдуть хлопці, скажи їм, щоб забрали його і робили з ним що хочуть.

Це заради Агустіна, — промовив полковник заздалегідь обдумані слова. — Уяви собі, як би сяяло його обличчя, коли б він прийшов до нас зі звісткою, що півень переміг!

Жінка справді подумала про свого сина.

Через цих проклятих півнів він і загинув! — скрикнула вона. — Якби третього січня він залишився вдома, не було б і лиха, — і вказала "на двері кощавим пальцем: — Я немов бачу його, як він виходить з півнем під пахвою. Я попередила, щоб він не йшов шукати щастя на півнячих боях, а він усміхнувся і сказав: "Мовчи, ввечері у нас буде грошей, хоч греблю гати".

І впала знеможена. Полковник обережно підіпхнув її на подушку. Зустрів погляд її очей, таких самісіньких, як і в нього.

Намагайся не рухатись, — сказав він так, ніби боліло у його власних грудях.

Жінка на хвилю забулась у важкому сні, заплющивши очі. А коли знову розплющила, її дихання було наче спокійніше.

І все тому, що ми в такій скруті опинилися, — сказала вона. — Гріх відривати від свого рота шматок, щоб кинути його якомусь півневі.

Полковник витер їй чоло простирадлом.

Не помремо за три місяці.

А доти що їстимемо? — запитала жінка.

Не знаю, — відповів полковник. — Але якби ми мали вмерти з голоду, то вже померли б.

А півень почував себе чудово, походжаючи біля порожньої бляшанки. Побачивши полковника, він щось засокотів, майже як людина, задерши голову назад. Полковник гірко всміхнувся йому:

Життя жорстоке, братіку.

Він вийшов на вулицю й подався тинятись бездумно по селищу під час сієсти, навіть не пробуючи замислитись над тим, що зайшов у безвихідь. Блукав глухими вулицями, поки не знесилів. Тоді повернувся додому. Жінка почула, що він зайшов, і покликала його до кімнати.

Що тобі?

Вона відповіла, ховаючи очі:

Можна продати годинник.

Полковник сам уже думав про це.

Я певна, що Альваро зразу дасть тобі сорок песо, — сказала жінка. — Згадай, як легко він купив швацьку машину. Альваро був кравець, у якого працював Агустін.

Я можу поговорити з ним завтра, — згодився полковник.

Чого там завтра, — заперечила вона. — Ти зараз віднесеш годинник, поставиш на стіл і скажеш йому: "Альваро, ось я приніс цього годинника, щоб ви в мене його купили". Він умить зрозуміє.

Полковник відчув себе нещасним.

Це однаково, що нести святі мощі, — запротестував він. — Якщо мене побачать на вулиці з оцим одороблом, про мене складуть пісню для Рафаеля Ескалона.

Однак і цього разу жінка вмовила його. Вона сама зняла годинник, загорнула в газети, ткнула чоловікові до рук і сказала:

Не вертайся додому без сорока песо.

Полковник зі згортком під пахвою попрямував до кравецької майстерні. Агустінові товариші сиділи біля дверей.

Один підвівся, поступаючись йому місцем. У полковника мішалося в голові.

Дякую, — сказав він. — Я йду тут недалечко.

З майстерні вийшов Альваро й повісив на дріт, натягнений між двома стовпами в коридорі, шматок мокрої бавовняної тканини. Це був кремезний, неповороткий молодик з вогнистими очима. Він теж запросив полковника сісти. Полковник сів, трохи підбадьорений. Обпер табуретку об одвірок і став чекати, поки Альваро залишиться сам, щоб запропонувати йому годинника. Раптом він спостеріг, що лиця навколо нього зробились якісь замкнуті.

Я не заважаю? — спитав він.

Усі заперечили. Один нахилився до полковника й мовив ледь чутно:

Лист від Агустіна.

Полковник оглянув порожню вулицю.

Що він пише?

Те, що й завжди.

Йому дали підпільну листівку. Полковник сховав її до кишені. Потім якийсь час сидів мовчки, постукуючи пальцями по згортку, коли раптом відчув, що люди звернули на це увагу. Він зніяковів.

Що це у вас, полковнику?

Він ухилився від проникливого погляду Херманових зелених очей, збрехав:

Нічого. Несу лагодити годинник до німця.

Не робіть дурниці, полковнику, — сказав Херман і спробував забрати в нього згорток. — Зачекайте, я сам його полагоджу.

Полковник відмовився. Не сказав нічого, але спохмурнів. Всі почали його умовляти.

Дайте йому, полковнику. Він знається на механіці.

Та я не хочу йому голову морочити.

Ет, яка тут морока, — заперечив Херман і взяв годинника. — Німець здере з вас десять песо й нічого не зробить.

Полковник зайшов до майстерні. Альваро шив на машині. В глибині, під гітарою, що висіла на гвіздку, дівчина пришивала ґудзики. Над гітарою висів напис: "Про політику говорити заборонено". Полковник відчув, як обважніло його тіло. Він сів і поставив ноги на перекладинку табуретки.

Що за лайно, полковнику!

Полковник здригнувся.

Прошу без лайки, — сказав він.

Альфонсо начепив окуляри на ніс, щоб краще роздивитися полковникове взуття.

Це через ваші черевики, — пояснив він. — Ви взули черевики казна-які.

Але можна було б не лаятись, — відказав полковник і показав підошви своїх лакових черевиків. — Цим потворам уже сорок років, але лайку вони чують уперше.

Готово! — гукнув Херман, і зразу ж задзвонив годинник. Із сусіднього помешкання якась жінка загрюкала в переділку й закричала:

Покиньте гітару, ще не минув рік від Агустінової смерті.

Всі зареготали.

Це годинник.

Херман вийшов із згортком.

Годинник був справний, — сказав він. — Якщо хочете, я проведу вас додому й почеплю його рівно.

Полковник не погодився.

Скільки я тобі винен?

Не хвилюйтесь, полковнику, — відповів Херман, приєднуючись до товариства. — В січні заплатить півень.

Полковник скористався з нагоди, якої весь час шукав.

Я тобі пропоную одну річ, — сказав він.

Яку?

Дарую тобі півня, — він подивився на лиця довкола. — Дарую півня всім вам.

Херман глянув на нього збентежено.

Я вже занадто старий, — провадив полковник, силкуючись надати своєму голосу переконливості. — Це для мене завелика відповідальність. Уже кілька днів мені здається, що півень здихає.

Не хвилюйтесь, полковнику, — сказав Альфонсо. — В цю пору півні линяють. У нього корінці пір'я запалилися.

За місяць він буде в формі, — потвердив Херман.

Однаково я його не хочу, — сказав полковник. Херман пронизав його поглядом.

Подумайте, полковнику, — наполягав він. — Важливо, щоб саме ви виставили на півнячий бій Агустінового півня.

Полковник подумав.

Я розумію, — сказав він. — Тому й дотримав його аж досі. — Стиснув зуби, набираючись духу, щоб докінчити: — Зле, що чекати ще аж три місяці.

Херман зрозумів його.

Якщо тільки в цьому річ, то не турбуйтеся, — відказав він і запропонував поміч. Усі згодились.

Уже вечоріло, коли полковник увійшов до хати зі згортком під пахвою. Дружина була приголомшена.

Нічого? — запитала вона.

Нічого, — відповів полковник. — Але тепер це пусте. Хлопці самі взялися годувати півня.

Зачекайте, я вам дам парасольку, куме.

Дон Сабас відчинив шафу, вмуровану в стіну контори. Всередині шафи були звалені купою чоботи, стремена, попруги, алюмінієве відро з острогами. Вище висіло з півдесятка різних парасольок. Полковник подумав, що шафа нагадує звалище після якоїсь катастрофи.

Дякую, куме, — сказав він, обіпершись на підвіконня. — Я краще зачекаю, коли дощ перейде.

Дон Сабас, не зачинивши шафи, сів за письмовий стіл навпроти електричного вентилятора. Потім видобув з шухляди письмового столу маленький медичний шприц, загорнений у вату.

Полковник задумано дивився крізь дощ на свинцево-сірі дерева мигдалю. Вулиця наче вимерла.

Злива з цього вікна якась інакша, — промовив він. — Така, наче ллє десь в іншому селищі.

Злива — то злива, з якого місця не дивись, — заперечив дон Сабас. Він поставив шприц кип'ятитися на письмовому столі, вкритому склом. — Це чортяче селище.

Полковник здвигнув плечима. Він вийшов насеред контори; приміщення було обличковане зеленою плиткою, меблі оббиті яскравими тканинами. В глибині безладно накидані лантухи з-під солі, бурдюки з-під меду, сідла. Дон Сабас дивився на нього бездумним поглядом.

Бувши вами, я б так не думав, — сказав полковник. Тоді сів, схрестив ноги й кинув спокійний погляд на чоловіка, схиленого над письмовим столом. Маленький чоловічок, огрядний, але слаботілий, дивився на полковника з удаваним співчуттям.

Покажіться лікарю, куме, — сказав дон Сабас.