Полонянка - Сторінка 6

Дукиня Ґермантська, як на гріх, дотепна парижанка, зберегла, коли ми з нею познайомилися, від своєї землі лише вимову. Але принаймні, згадуючи підліткування, вона поєднувала у своїй мові щось простацьке, хуторянське з кучеряво-письменським; чи ж не таким суржиком чарує нас "Маленька Фадетта" Жорж Санд або легенди, що вплів Шатобріан у "Посмертні записки"[8]. Надто втішно було мені мені слухати з її уст оповіданки про селян. Давезні імена, старосвітські звичаї надавали тому симбіозові замку з селом якогось своєрідного аромату. Не втрачаючи зв'язку з землею, де вона й досі суверен, певна аристократія так і зостається загумінковою, отож-бо, слухаєш її балачку про всяку-всячину, а перед очима постає вся історикогеографічна мапа Франції.

Якщо тут не було котурнів, наміру кувати свою власну мову, така манера говорити робилася справжнім історичним музеєм францужчини. Вимова "Мій дід у перших "Фітт-Жам" зовсім не дивувала, відомо ж бо: Фітц-Джеймси завжди наголошували, що вони французькі магнати, і сердилися, коли їх перехрещували в англійців. Зрештою гідна подиву ця зворушлива покірність людей, які досі вірили, що повинні вимовляти певні імена граматично поправно, аж це, зачувши, як дукиня Ґермантська вимовляє їх інакше, починали перекидатися й собі на нову вимову. Так, дукиня мала по лінії Шамборів прадіда, і, дрочачися з чоловіком, новонасталим орлеаністом, любила кинути: "Ми старі Фрошдорфи". Гість, досі певний, що вимовляти правильно: "Фродорф", раптом робив перестриб і вже інакше, як "Фрошдорф", не казав.

Одного разу я спитав дукиню Ґермантську, хто той гарний молодик, якого вона рекомендувала мені як свого сестринця і чийого імени я не розчув; і вже геть-то нічого не збагнув, коли дукиня схвильовано прохарамаркала якоюсь горловою мовою: "Се... мл... Еон, швґр Роера. Він запевняє, що в нього форма черепа, як у давніх галлів". Тут до мене дійшло, що вона хотіла сказати: "Це малий Леон, принц Леон, себто швагер Робера де Сен-Лу". "Не знаю, який там у нього череп, – додала вона, – але одягається він дуже чепурно і, звісно, не як галл. Якось із Жослена, де я гостювала в Роанів, ми вибралися на прощу, на місце якої понаходило селян з усіх бретонських закутнів. Котрийсь здоровило, леонський кметь, зачудовано витріщився на бежеві портки Роберового швагра. "Чого ти на мене в'ївся так очима? Закладаюся, ти не знаєш, хто я такий", – сказав Леон. Селянин відповів, що таки не знає. "Так ось, я твій князь". – "О! – гукнув селянин, скидаючи капелюха й перепрошуючи, – а я вас узяв за англійця". Користаючи зі згадки імени Роанів (з якими часто асоціювалися Ґерманти), я заговорив про них із дукинею, і її мова помалу пройнялася меланхолійним чаром каяття або, як сказав би щирий поет Пампілій, ширила "гострий дух житніх млинців, як пекти їх на дроку".

Оповідаючи також про маркіза дю Ло (чий сумний кінець відомий: його, глухого, перенесли до сліпої пані А***), дукиня згадувала і не такі трагічні його роки: після ловів у Ґерманті він чаював у капцях із англійським королем, не вважаючи себе за нижчого від нього і не надто, як ми бачимо, церемонячися з ним. Дукиня розповідала це вельми мальовничо, ніби увінчуючи графа мушкетерським плюмажем гордих периґорських шляхтичів.

Зрештою навіть коли людину просто згадувано, виразне підкреслювання, з якого краю хто походить, додавало дукині Ґермантській неповторного чару, недоступного вродженій парижанці, а прості назви: Анжу, Пуату, Периґор перетворювалися в її устах на краєвиди.

Повертаючись до вимови й словника дукині Ґермантської, треба сказати, що саме ця риса віддзеркалювала консерватизм великого панства зі всім, що є в цьому слові дитинного, трохи небезпечного, відпорного еволюції, але й забавного для митця. Мені хотілося довідатись, як колись писалося ймення Жан. Я про це дізнався з листа від сестринця маркізи де Вільпарізіс, де той підписався так, як його охрещено і як його наведено у готському альманасі, – Жеан де Вільпарізіс, із тим самим гарним h, марним, геральдичним, дивовижним, як у своєму цинобровому чи ультрамариновому сяйві в часослові або на вітражі.

На жаль, я не міг сидіти без кінця-краю в дукині Ґермантської, оскільки прагнув вернутися додому по змозі раніше за Альбертину. Отож-бо, я тільки уривками добував у дукині відомості про туалети, потрібні мені, щоб замовити їх для Альбертини, з поправками на її юність.

"От, скажімо, пані, того дня, коли ви мали обідати в маркізи де Сент-Еверт перед раутом у дукині Ґермантської, на вас були червона сукня, червоні черевички, ви були казкові, схожі на велику криваву квітку, на полум'янистий рубін, чи як там воно називалося? Чи молода панна може так убиратися?"

Повертаючи своєму стомленому обличчю той самий осяйний вираз, який бувало мала принцеса де Лом, коли Сванн правив їй компліменти, дукиня Ґермантська, сміючись до сліз, подивилася ущипливим, запитальним і захопленим поглядом на графа де Бреоте – той завжди був о цій порі в неї і цідив із-за монокля усміх, поблажливий до галіматьї інтелектуала, викликаної, на його думку, молодечим еротичним екстазом. Дукиня мала таку міну, ніби хотіла сказати: "Що ж це таке? Та він із глузду скрутився!" Потім вона з лукавим усміхом звернулася до мене: "Я не знала, що я скидалася на полум'янистий рубін чи на криваву квітку, пригадую, я справді мала червону сукню; тоді носилося такий червоний атлас. Авжеж, зрештою, молода дівчина може в такому ходити, але ж ви мені казали, що ваша приятелька на балах не буває. Ця сукня для кликаних вечорів, візитувати в ній негоже".

Дивовижно, що дукиня Ґермантська пригадала з того вечора (зрештою не такого вже й далекого) тільки свій туалет і забула те, що, як виявиться, їй треба було б зберігати в пам'яті. В людей чину (у світовців чин малесенький, на ніготь, але це люди чину) думка, заклопотана тим, що станеться за годину, здається, звіряє пам'яті лише небагато чого. Часто, наприклад, маркіз де Норпуа (не для того, аби напустити туману в очі чи довести свою непомильність), коли хтось нагадував йому, що він прогнозував успіх переговорів про союз із німцями, а союзу не вийшло, заперечував: "Ви помиляєтесь, я не пригадую, це на мене несхоже, у розмовах на такі теми я завжди дуже лаконічний і ніколи не заповідаю успіху поворотам, бо поворот закінчується переворотом або простою перепалкою. Певна річ, десь у далекому майбутньому франко-німецьке зближення може відбутися, на превелику користь для обох сторін, причому Франція, на мою думку, не прогадає, але я про це не казав, бо груша ще не дозріла. Якщо вам цікаво знати, то ось моя думка: якби ми почали женихатися до наших давніх ворогів, то наразилися б на шах і мат і нас відчухрали б на всі боки". Кажучи ці слова, маркіз де Норпуа не брехав, просто він усе забув. Швидко забувається те, що глибоко не передумується, те, що ми наслідуємо, атмосфера довколишніх пасій. Пасії міняються, а з ними переіначується наш спогад. Та що там дипломати, державні мужі не пам'ятають, чого їм триматися оце зараз; деякі їхні палінодії диктуються не так кар'єрними розрахунками, як елементарною забудькуватістю. Щодо самих світовців, то в тих узагалі голова як решето.

Дукиня Ґермантська запевняла мене, що не пригадує, аби на тому вечорі, коли вона надівала червону сукню, була присутня пані де Шосп'єр, що я, звичайно, помиляюся. А проте відтоді Шосп'ери міцно засіли в голові дуцтва. І ось чому. Коли вмер президент Жокей-клубу, дук Ґермантський був найстарішим віце-президентом. Декотрі члени клубу, які ні з ким не спілкувалися й розважалися лише тим, що підкладали чорні кулі кожному, хто їх до себе не кликав, повели кампанію проти дука Ґермантського, а той, певний і так, що його оберуть, і легковажачи президенством – сущою дрібничкою проти його становища в вищому світі, – й пучкою не кивнув. Використано те, що дукиня-дрейфусарка (Дрейфусова справа скінчилася давно, але й через двадцять років її ще обговорювано, а тут збігло лише два роки) приймає в себе Ротшильдів; заразом шепотілися, що в неї у великому фаворі потужники різних національностей, як-от, скажімо, напівнімець дук Ґермантський. Кампанія знайшла сприятливий ґрунт, клуби завжди заздрять тим, хто у всіх на видноті, і ненавидять людей заможних. Шосп'єр мав грошви не впрогорт, але його багатство не кололо очей, сам він зайвих витрат не робив, подружжя жило в скромному помешканні, дружина ходила в чорній вовняній сукні. Кохаючись у музиці, вона влаштовувала ранки, запрошуючи на них співачок куди більше, ніж Ґерманти. Але ніхто про ці ранки не гомонів, усе відбувалося без помпи, часто як не було вдома чоловіка, на темній вулиці Лашез. В Опері пані де Шосп'єр непомітно проходила на своє місце, завжди з людьми, чиї імена нагадували імена найбільших "ультра" з близького оточення Карла X, але людьми незначними, не світськими. У день виборів, на превеликий подив, морок узяв гору над світлом: Шосп'єр, другий віце-президент, став президентом Жокей-клубу, а дук Ґермантський зостався при своїх, тобто першим віце-президентом. Звичайно, бути президентом Жокей-клубу не велико стоїть для таких можних світу цього, як Ґерманти. Проте не зробитися ним, коли настала твоя черга, побачити, що віддано перевагу якомусь Шосп'єрові, чиїй дружині Оріана два роки тому не лише не відклонилася, а й вважала за образливе для себе уклін цього невідомого лилика, це було нищівним ударом для дука. Він удавав, ніби стоїть над своєю поразкою, доводив, що пішов на вибори лише з давньої приязні до Сванна. Насправді ж він лютував. Дивна річ: ніхто ніколи не чув, щоб дук Ґермантський послуговувався досить банальним виразом "хай би там що", але після виборів у Жокей-клуб, тільки-но хто згадував про Дрейфусову справу, як він заводив: "Дрейфусова справа, Дрейфусова справа, пустили гуляти назву, а вона не тулиться; це, хай би там що, не релігійна справа, а справа політична". Протягом п'яти років не чути було "хай би там що", якщо в цей час не говорили про Дрейфусову справу, та якщо через п'ять років знов випливало Дрейфусове ім'я, зараз же автоматично вискакувало "хай би там що". Зрештою дук не зносив, коли при ньому згадували про цю справу, яка, за його словами, "наброїла біди", хоча, сказати по щирості, переймався лише одним – своїм програним президентством Жокей-клубу.

Отож тієї пообідньої години, коли я нагадав дукині Ґермантській, що на вечорі в кузини вона була в червоній сукні, графові де Бреоте прийшлося непереливки, коли, бажаючи щось сказати, за якоюсь не витлумаченою і не поясненою ним асоціацією, він почав водити язиком у своєму роті, схожому на курячий куприк: "Щодо Дрейфусової справи...