Половина життя - Сторінка 8

- Кір Буличов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Чому вона туди потрапила і коли це було — Надія не пам'ятала. Але коридор з мертвими дурниками в нішах запам'ятався виразно.

— Вони тебе не чіпатимуть, — сказав Дола.

— Не заспокоюй, — сказала Надія.

— Лише не ризикуй. Без тебе нам не вибратися. Пам'ятай це.

— Чудово пам'ятаю. Не хвилюйся.

Надія провела долонею по квадрату в стіні, і двері відійшли убік. У тому коридорі був дивний запах, солодкий і водночас горілий. Всі ніші були зайняті.

— Їм доводиться тепер довше підзаряджатися, — сказав Дола, що повз ззаду. — Ти бачила, що їх менше стало в наших відсіках.

— Так, помітила, — сказала Надія. — Не забути б узяти кульки.

— Кульки?

— Я про них казала.

— Обережніше!

Один з дурників зненацька прудко вискочив з ніші і поїхав до них, збираючись загородити дорогу і, можливо, відігнати їх назад. Дурник поспішав усунути непорядок.

— Мерщій, — сказав Дола. — Мерщій.

Надія побігла вперед і постаралася перестрибнути через дурника, що кинувся до неї під ноги.

Але дурник — як це вона забула? — теж підстрибнув і вдарив її струмом. На щастя, несильно. Напевно, сам не встиг підзарядитися. Надія впала на коліна і впустила палицю. Забилася боляче і навіть охнула. Ноги у неї були вже не ті, що кілька років тому. Адже вона в технікумі грала у волейбол. За "Медик". Друге місце в Ярославлі. Тільки це було дуже давно.

Дурника зупинив Дола, який теж мав таку саму палицю, як у Надії, тільки коротшу.

— Що з тобою? — запитав він.

Голос у трепанга шиплячий, без жодного виразу, але з відчуття в голові Надія зрозуміла, як він хвилюється.

— Нічого, — сказала Надія, підводячись і примушуючи себе забути про біль. — Ходімо далі.

До наступних дверей було кроків двадцять. Ще один дурник став вилазити з ніші, але робив він це повільно.

— Машина вже отримала сигнал, — сказав Дола. — Вони з нею зв'язані.

Надія добігла, шкандибаючи, до дверей, але квадрата на потрібному місці не виявилося.

— Я не знаю, як відчинити, — сказала вона.

Позаду було тихо.

Вона озирнулася. Дола стояв нерухомо. Другий трепанг відбивався паличкою від трьох дурників відразу.

— Мерщій, — сказав нарешті Дола.

— Може, є інший шлях? — запитала Надія, відчуваючи, як у неї холонуть руки. — Ці двері нам не відчинити.

— Іншого шляху немає, — сказав Дола, і голос його шепотів, шелестів звідкись знизу, здалеку.

Двері були замкнуті надійно.

Ще дурники, інші, мляві, повільні, виповзали з ніш, і здавалося, що на трепанга насувається стадо дуже великих сонечок.

І в цю мить двері відчинилися самі. Відчинилися різко, так що Надія ледве встигла відстрибнути убік, оскільки відчула, що двері відкриваються неспроста. Так вбігає додому господар, який підозрює, що до нього залізли злодії.

Дола теж встиг відстрибнути убік. Трепанги уміють іноді стрибати досить прудко.

З дверей вискочив дурник, якого Надія ніколи раніше не бачила. Він був трохи не з неї зростом і швидше скидався на кулю, а не на черепашку, як інші. У нього були три членисті руки, і він голосно, загрозливо дзижчав, немов хотів розполохати тих, хто наважився зайти в недозволене місце.

Звідкись вирвалося полум'я і пролетіло, заповнюючи коридор, зовсім поряд з Надією, і вона відчула його обпалюючу близькість. Вона примружилася і не побачила, як Дола встиг, підібравши палицю, зупинити дурника, змусити його завмерти. Хоч і було пізно.

Черепашки, що юрмилися в дальньому кінці коридору, вже потемніли, немов обвуглилися, а другий трепанг, який стримував їх і не встиг відскочити, коли відчинилися двері, перетворився на купку попелу на підлозі.

Все це Надія бачила як уві сні, немов її не стосувалися ні небезпека, ні смерть. Вона розуміла, що її справа — пройти за другі двері, тому що двері можуть зачинитися, і тоді все, заради чого загинули Баль і цей трепанг, виявиться безглуздим і непотрібним.

За другими дверима виявився круглий зал, немов верхня половина кулі. Вони встигли вчасно. До дверей уже котився другий великий дурник. Дола встиг кинутися до нього і знешкодити раніше, ніж той почав діяти.

Перед Надією було декілька дверей, абсолютно однакових, і вона обернулася до Доли, щоб він сказав, куди йти далі.

Той уже поспішав вперед і швидко, вигинаючись, мов перелякана гусениця, високо піднімаючи спину, поповз повз двері, на якусь частку секунди зупиняючись перед кожними і немов винюхуючи, що за ними знаходиться.

— Тут, — сказав він. — Шукай, як увійти.

Надія вже стояла поряд. Ці двері також були без замка. І якийсь тупий відчай оволодів Надією. Вона тоді просто штовхнула двері рукою, і ті, немов чекали цього, провалилися вниз.

Вони були перед Машиною. Перед господарем корабля, перед тим, хто віддавав накази спускатися на чужі планети і забирати все, що трапиться, перед тим, хто підтримував на кораблі порядок, годував, карав і оберігав його полонених і здобич.

Машина виявилася просто стіною з безліччю віконець і різноколірних лампочок, сірих і блакитних плиток і рукояток. Це була Машина, і нічого більше. Вона здивувала Надію. Ні, не розчарувала, а здивувала, тому що за роки, проведені тут, Надія багато разів намагалася уявити собі господаря корабля і наділяла його безліччю страшних рис. Але саме безликість Машини їй ніколи не спадала на думку.

Маленький дурник, який сидів десь високо на машині, зісковзнув униз і покотився до них. Надія хотіла тицьнути його палицею, але палиця була у Доли, і той поповз назустріч дурникові і зупинив його.

— Що далі? — запитала Надія, переводячи подих.

Її спідниця, зшита зі знайденої на кораблі матерії, схожої на церату, розпоролася на колінах і заплямилася кров'ю — виявляється, вона сильно забилася, коли стрибала через дурника.

Дола не відповів. Він уже стояв перед Машиною і крутив своєю хробачою голівкою, роздивляючись її.

Щось клацнуло, немов від погляду Доли, і зал наповнився гучним уривчастим шипінням. Надія відскочила, але тут-таки здогадалася, що це голос іншого трепанга.

— Все гаразд, — сказав тоді Дола. — Посади мене ось сюди. Я поверну цю ручку.

Надія посадила його вище, і він зробив щось у Машині.

— Наші, — сказав Дола, вже опустившись знову на підлогу і повзучи уздовж Машини, — на центральному пульті. Якщо все буде гаразд, ми зможемо управляти кораблем.

Дола прислухався до шипіння, яке виходило з чорного кола, — певно, якогось переговорного пристрою, і казав Надії, що треба зробити, якщо сам не міг дотягнутися до того чи іншого важеля або кнопки. І Надія раптом зрозуміла, що вони знаходяться в машинному відділенні пароплава і капітан зі свого містка віддає їм накази: "Тихий хід, повний хід". І скоро вони поїдуть далі, додому.

І її охопила дивна, солодка втома. Ноги відмовилися її тримати.

Вона сіла на підлогу і сказала Долі:

— Я відпочину трішки.

— Гаразд, — сказав Дола, прислухаючись до слів своїх товаришів з капітанського містка.

— Я відпочину, а потім тобі допомагатиму.

— Вони намагаються перевести корабель на ручне управління, — сказав їй Дола через деякий час, і голос його долинув здалеку-здалеку.

І тут-таки Дола скрикнув. Вона ніколи не чула, щоб трепанги кричали. Щось трапилося таке, що змусило його дуже злякатися.

Вогники на обличчі Машини гасли один за одним, переблимуючись усе слабкіше, ніби прощалися між собою.

Шипіння з репродуктора перетворилося на слабкий виск, і Дола вигукував якісь окремі звуки, які не могли мати сенсу, але все-таки мали.

— Швидко, — сказав Дола. — До катера.

Чогось вони не врахували. У Машині, що на вигляд підкорилася повсталим бранцям, збереглися клітинки, які наказали їй зупинитися, померти, аби не служити іншим, чужим.

Надія звелася на ноги, відчуваючи, як Дола штовхає її, квапить, але ніяк не могла належним чином злякатися — все її тіло продовжувало чіплятися за рятівну думку: "Все закінчилося, все гаразд, тепер ми поїдемо додому".

І навіть коли вона бігла за Долою по коридору, повз обпалених дурників, навіть коли вони вискочили назовні і Дола звелів їй швидше зносити до катера їжу і якісь круглі, важкі предмети, на кшталт морських мін, допомагаючи їй при цьому, вона продовжувала заколисувати себе думкою, що все буде гаразд. Адже вони здолали машину.

Біля люка, який вів до катера, Надія звалювала продукти і бігла знову, тому що треба було захопити і воду, і ще цих куль, у яких, виявляється, було повітря. І Дола все намагався пояснити їй, але забував слова і плутався, що тепер Машина перестала виробляти повітря і тепло, і скоро корабель помре, і, якщо вони не встигнуть завантажити і підготувати до відльоту катер, їх уже ніщо не врятує.

Два інших трепанги прибігли з капітанського містка, притягнувши якісь прилади, і стали вовтузитися в катері. Вони навіть не помічали Надію — рухи їх були метушливі, але швидкі, немов кожна з їхніх рук — а їх у трепангів по два десятки — займалася своєю справою.

Скільки продовжувалася ця біганина і метушня, Надія не могла сказати, але десь на десятому чи двадцятому поході в оранжерею вона раптом зрозуміла, що в кораблі стало помітно холодніше і важче дихати. Її навіть здивувало, що прогнози Доли збуваються так швидко. Адже ж корабель закритий. Вона не знала, що пристрої, котрі поглинали повітря, щоб очистити і зігріти його, ще продовжували працювати, а ті, що повинні були це повітря повертати на корабель, вже відключилися. Корабель гинув поволі, і деякі його системи, про що також Надія знати не могла, працюватимуть ще довго: місяці, роки.

Надія хотіла було забігти до себе в каюту і забрати речі, але Дола сказав їй, що доведеться відбувати через декілька хвилин, і тоді вона вирішила замість цього притягнути ще одну кулю з повітрям, тому що воно потрібне було всім, а без спідниці чи косинки, без чашок вона обійдеться.

Коли вона тягнула кулю до катера, то побачила на підлозі мішок, сплетений з кольорових дротів. "Господи, — подумала вона, — я ж зовсім забула". Вона добігла до катера, опустила кулю біля люка.

— Мерщій заходь, — сказав Дола зсередини, вкочуючи важку кулю.

— Зараз, — сказала Надія, — одну хвилинку.

— Ні в якому разі! — крикнув Дола.

Але Надія вже бігла коридором до мішка і з ним до скляного куба, де чекали її кульки. А може, і не чекали. Може, вона все придумала.

Кульки з появою Надії розсипалися променями з центру, немов зображали ромашку.

— Мерщій, — сказала їм Надія.