Помаранчева дівчинка - Сторінка 3

Та все, що, мені здавалося, я пам'ятав, відклалося з переглядів відео— та фотоальбомів.

Пригадую, мав у дитинстві велику іграшкову залізницю, але це не допомогло мені згадати тата. Зелений триколісний велосипед ще донині стоїть в гаражі. Його я теж міг пам'ятати з дитинства, навіть сумнівів у цьому не маю. А дитячий червоний спортивний автомобіль завжди тулився у найдальшому кутку майстерні. Однак, попри всі мої зусилля, ніяк не можу згадати прогулянки з татом навколо озера Соґнсванн чи відвідини оглядового майданчика Трюваннсторнет. На вежі я бував часто, з мамою та Йорґеном. А одного разу лише удвох з Йорґеном. Саме тоді мама лежала в лікарні після народження Міріам.

Звичайно, у мене збереглося чимало споминів про нашу літню хатину в горах на Ф'єльстьолені. Але й серед них не було місця для тата. З хатиною пов'язуються лише мама, Йорґен та крихітка Міріам. Там зберігається старий грубий зшиток, щось на кшталт бортового журналу, я не раз читав у ньому татові записи перед його смертю. Проблема лише в однім: чи можу я пам'ятати щось із того, що він описав? Тут спрацьовував приблизно той самий ефект, що й з фотографіями та відео. "Увечері на Великдень ми з Ґеорґом побудували величезну снігову хатину з крижаними світильниками при вході…" Ясна річ, я читав усі ці оповіді, а деякі навіть знав напам'ять. Але ніколи неспроможний був згадати свою участь в описаних подіях. На той час, коли ми з татом будували "величезну снігову хатину з крижаними світильниками", мені могло виповнитися ніяк не більше двох з половиною років. У фотоальбомі є навіть світлина тієї снігової халупки, але вона така темна, що видно тільки мерехтіння свічок.

Отож, напевно, у тому довгому листі до мене, який я щойно почав читати, тато запитував мене про щось зовсім інше:

До речі, що чувати про телескоп Габбла? Ти щось знаєш? Чи зуміли астрономи зробити нові відкриття про те, як влаштований наш Всесвіт?

Від цих рядків мені аж мороз пішов поза шкірою. Річ у тому, що я щойно закінчив чималеньке за обсягом позакласне завдання про космічний телескоп, Hubble Space Telescope — так він називається англійською. Інші мої однокласники навперебій писали про англійський футбол, Space Girls або Роальда Даля.[1] Я ж розшукав у бібліотеці усе, що стосувалося телескопа Габбла, і свій реферат присвятив йому. Кілька тижнів тому віддав свою працю на суд учителя. Учитель написав у зошиті, що він неймовірно вражений "зрілим, виваженим та компетентним підходом до такого важкого матеріалу". Я, мабуть, ще ніколи так не пишався собою, як тоді, коли прочитав учителів коментар. Угорі, над текстом рецензії вчитель написав: "Квіти астроному-аматорові!" і намалював гарненького букета.

Може, мій тато був провидцем? Чи, може, це проста випадковість, що він поцікавився в мене долею телескопа Габбла лише кілька тижнів після того, як я закінчив свою розвідку про нього?

А якщо лист від тата несправжній? Або він усе ще десь живе? Мене знову зморозило від такої думки.

Я сидів у ліжку, глибоко замислившись. Космічний шатл Дискавері вивів телескоп Габбла на навколоземну орбіту 25 квітня 1990 року. Саме тоді тато захворів, хвороба виявилася одразу після великодніх вакацій 1990 року. Я завжди це знав, ось тільки ніколи не замислювався, що десь у той час було виведено на орбіту телескоп Габбла. Цілком імовірно, тато довідався про свою недугу того ж дня, як Дискавері злетів у космос з мису Канаверал із телескопом на борту, а може, тієї ж години чи навіть хвилини.

Тоді я чудово розумію, чому його так хвилювала доля космічного телескопа. Одразу ж після запуску виявилися серйозні пошкодження головного дзеркала. Тато не міг знати, що ваду ліквідували астронавти з космічного шатла Індевер у грудні 1993 року, бо на той час саме минуло три роки, як він помер. Очевидно, він не міг знати й про новітнє додаткове обладнання телескопа, вмонтоване в лютому 1997 року.

Мій тато так і не встиг довідатися, що за допомогою Габбла було зроблено найвиразніші та найдосконаліші за всю історію астрономічних досліджень зйомки Всесвіту. Багато фотографій я знайшов в інтернеті, видрукував, і проілюстрував ними шкільний реферат. Найулюбленіші світлини повісив на стінах своєї кімнати, як-от неймовірно чітке зображення мегазірки Ета Каріна, що на віддалі 8 000 світлових років від нашої Сонячної системи. Ета Каріна — одна з найбільших зірок Чумацького Шляху — невдовзі спалахне як супернова, перш ніж стиснутися в нейтронну зорю або стати чорною дірою. Іншим улюбленцем є зображення велетенських газових та пилових стовпів у туманності Орла (відомій ще як МІ6). Там народжуються нові зірки!

Нині завдяки телескопові Габбла нам відомо про Всесвіт набагато більше, ніж 1990 року. За його допомогою було зроблено тисячі фотографій галактик та зоряних туманностей, віддалених від Чумацького Шляху на мільйони світлових років. До того ж, телескоп зафіксував неймовірні свідчення минулого Всесвіту, хоча це дещо й нагадує містику. Проте вдивлятися у Всесвіт однаково, що зазирати в минуле. Світло рухається зі швидкістю 300 000 км на секунду, отож, щоб досягнути Землі, сяйво зір далеких галактик йтиме мільярди років, бо ж Всесвіт безмежний. Телескоп Габбла зробив фотознімки галактик, які віддалені від нас на понад дванадцять мільярдів світлових років, тобто він спроможний заглянути в історію Всесвіту на дванадцять мільярдів світлових років углиб, коли сам Всесвіт був ще зовсім молодим, мав не більше мільярда років від роду. Від таких думок паморочиться в голові. Телескоп Габбла зумів зазирнути в той час, коли в космосі стався Великий Вибух, який започаткував часовий і просторовий вимір. Я трохи знаюся на цьому, тому й пишу. Головне вчасно зупинитися, щоб не написати геть про все, що знаю. Бо ж реферат, відданий на суд учителеві, мав 47 сторінок!

Те, що тато писав мені саме про телескоп Габбла, у мене аж моторош викликало. Я завжди цікавився дослідженнями космосу, готовий навіть допустити, що інтерес до всього, що відбувається на поверхні нашої планети, я таки успадкував. Але я так само міг би обрати темою своєї розвідки програму польоту космічного корабля "Аполон" та перебування перших людей на Місяці або галактики і чорні діри чи про галактики з чорними дірами, бо багато вже знаю про них. Я міг би написати про Сонячну систему з її дев'ятьма планетами і великим астероїдним поясом між Юпітером та Марсом. Однак я вибрав телескоп Габбла. Як тато міг передбачити це?

Легше збагнути його запитання про Генерального секретаря ООН. Я ж бо народився 24 жовтня, у День ООН. У кожному разі Генеральним секретарем ООН зараз є Кофі Аннан. А прем'єр-міністром Норвегії — Х'єль Маґне Бунневік. Він щойно змінив на цій посаді Єнса Столтенберґа.

Доки я отак сидів і розмірковував, у двері моєї кімнати постукала мама і запитала, як у мене справи.

— Не заважай! — тільки й відбуркнув я.

Я прочитав лише чотири сторінки.

Я думав:

"Розповідай, таточку! Розповідай про Помаранчеву дівчинку. Я тут, і день настав. Настав час читання."

Історія про Помаранчеву дівчинку почалася одного пообіддя, коли я стояв перед Національним театром, чекаючи на трамвай. Це було пізньої осені, десь наприкінці сімдесятих років.

Пригадую, стояв на зупинці, розмірковуючи про свої медичні студії, які щойно розпочав. Так дивно було уявляти собі, як я одного чудового дня стану вивченим лікарем, прийматиму справжніх пацієнтів, які приходитимуть до мене, аби віддати в мої руки свою долю. Я сидітиму в білому халаті за великим письмовим столом і казатиму: "Зробимо кілька аналізів крові, пані Йонсон" або ж "І давно ви вже на це скаржитесь?"

Нарешті з'явився трамвай, я побачив його здалеку: спершу він покотився униз повз будівлю Стортингу,[2] а тоді почав поволі спинатися догори вулицею Стортинґсґатан. Найбільше мені відтоді дошкуляє, що я ніяк не можу згадати, куди прямував. У кожному разі, я увійшов до яскраво-синього, ущерть переповненого трамвая фройнерської лінії.

Мій погляд одразу ж прикипів до симпатичного дівчати, яке стояло з важенним паперовим пакетом, по вінця наповненим стиглими помаранчами. Дівчина була одягнена в старий оранжевий пуховий анорак, а я, пригадую, подумав тієї миті, що пакет, який вона притискає до себе, такий великий і важкий, що ось-ось може вихопитися з рук. Однак звернув насамперед увагу не на помаранчі, а на юну даму. Я умить збагнув, що вона незвичайна, не схожа ні на кого іншого, було в ній щось чарівне й заворожливе.

До того ж, я зауважив, що й вона розглядає мене, виокремивши з-поміж інших пасажирів, які увіпхнулися до трамвая. Усе відбулося за одну-єдину секунду, але здавалося, наче ми вже віддавна перебуваємо в якомусь таємничому альянсі. Не встиг я увійти досередини, як вона пронизала мене своїм поглядом. Напевно, я першим відвів очі, ймовірно, так і було, бо на той час я був неймовірно сором'язливим. Та все ж пригадую: за час короткої поїздки трамваєм я чітко збагнув, що ніколи в житті не забуду цього дівчати. Я не знав, хто вона, ані як її звуть, та від першої миті нашої зустрічі відчув її майже страхітливу владу над собою.

Вона була на півголови нижчою за мене, мала довге чорне волосся, карі очі. На перший погляд їй можна було дати дев'ятнадцять років, як і мені. Звівши на мене погляд й немов кивнувши, не зробивши, однак, ані найменшого поруху головою, вона усміхнулася виклично й лукаво водночас, так, ніби ми зналися раніше. Ні, — не побоюся навіть сказати — так, ніби ми колись дуже давно прожили наше життя удвох — тільки вона і я. Я наче відчитав це в погляді її карих очей.

Від усмішки на її щоках з'явилися дві маленькі ямочки. Вона нагадала мені — зовсім не ямочками — білочку, принаймні була такою ж гарненькою і милою. Якщо б ми й справді прожили якесь із життів разом, то, певно, білками на дереві, подумалось тоді мені. Думка про грайливе біляче життя удвох із загадковою Помаранчевою дівчинкою видалась мені дуже навіть приємною.

Але чому вона усміхалася так хитрувато і виклично? Чи усмішка справді призначалась мені? А може, вона усміхалася якійсь своїй приємній думці, що промайнула тієї миті в її голові й не мала нічого спільного зі мною? Або сміялася з мене? Таку можливість теж слід мати на увазі.