Порожній будинок - Сторінка 2

На столику звалені журнали, маленькі нічні капці стоять біля канапи, дверцята шафи прочинені, і на вішаках висять сукні, куртки, туніки, накидки — все літнє, легке.

Бауер здув порох із журналу, розкрив його.

— Дивовижно все-таки, — сказав він, — що наш корабельний Мозок досі не розкусив мови. Можливо, саме в цьому журналі написано: "Насуваються холоди. Збирайте речі і тікайте".

— Ні, — сказав я, перейшовши до наступної кімнати. — Все трапилося несподівано. Вона навіть не встигла прибрати за собою ліжко.

— Чому вона?

— Тут жила жінка.

Я пройшов на кухню. Холодильник був порожній. Я відкинув створку віконниць. Там так само бушувала завірюха і білі вовки, зібравшись біля всюдихода, старанно обнюхували колеса.

— Ти мав рацію, — сказав Бауер.

— У чому?

— Вона була жінкою.

Я підняв рушник. Господиня будинку кинула його недбало на стіл, і він звішувався до підлоги.

— Щуролов, — сказав я.

— Що?! — крикнув Бауер.

— Щуролов загудів у дудочку, і вона побігла на вулицю.

— Але двері за собою замкнула. Ходи сюди. Подивися, якою вона була.

Бауер тримав на колінах товстий альбом. У ньому були малюнки, любительські, несміливі, декілька фотографій, написи різноколірним чорнилом, окаті квіти і шестиногі звірятка в кутиках сторінок.

— Вона навчалася в Смольному інституті, — сказав Бауер, розкриваючи альбом на першій сторінці, де був приклеєний акварельний портрет дівчини зі здивованими бровами, м'яким коротким носом і пухкими, чітко окресленими губами. Очі були темно-синіми, з чорними обідками. — Вона була дочкою небагатих, але шляхетних батьків.

— Тебе не запрошували в цей будинок, — сказав я. — І ніхто не дозволяв тобі брати цей альбом.

— Я не винен, що господарі не захотіли мене дочекатися.

Я взяв альбом з собою. Адже він нікому вже не знадобиться.

— Ти навіть ніколи не дізнаєшся, як її звали, — сказав Бауер, коли ми поверталися до катера.

— Байдуже, — сказав я. — зватиму її Крістіною. Я давно хотів познайомитися з дівчиною на ім'я Крістіна.

Насправді мені було дуже сумно, що я ніколи її не побачу. Я пригадав, як давно, років десять тому, я побачив у старому альбомі фотографію готичної статуї, що стоїть в Нюрнберзькому, а можливо, в Кельнськом соборі. Статуя зображала тонку, гнучку, дуже сумну жінку, вродливішої за яку я не бачив. Здається, звали її Ута і померла вона вісімсот років тому. Майстер умудрився виліпити її живі, нервові руки і тугу в очах. Поряд була статуя її чоловіка — ситого, міцного графа. Я впевнений, що він жорстоко поводився з Утою. І кілька днів я мучився безглуздо і бездарно через те лише, що ніколи не зможу захистити її від цього графа, відвезти до Москви або в Луноград, умовити піти на курси біоніків або програмістів, приїжджати за нею після рейсу і везти її до Калькутти, Ріо-де-Жанейро або якогось іншого чудового місця...

— Ми залишимося тут до весни, — сказав капітан. — Я зв'язався із Землею. Завтра сюди вилітає експедиція. Просили нас поки збирати інформацію.

На два тижні, що залишалися до прильоту експедиції, я переселився в місто. Мені нічого не загрожувало в місті, і капітан дозволив мені жити в будинку Крістіни. Бауер посміювався з мене, але часом, якщо ми вимотувалися за день, то досліджуючи підземні гаражі і енергогосподарство, заводи в сусідній долині, то намагаючись пробратися в Сині вежі, що стриміли свічками на околицях міста, він влаштовувався на другій канапі, варив міцний чай, велику пачку якого видав нам Янсон, і за північ ми з ним розмовляли про місто, таке знайоме вже і чуже, поки ми не розгадали його, не зрозуміли його мови.

Портрет Крістіни я поставив на столику біля канапи. А поряд посадив іграшкове біле вовченя, яке взяв у підземному гаражі будинку, з її машини.

Мені часто снився один і той самий сон. Можливо, тому, що я хотів його побачити. Наче я прокидаюся. Ранок. У передпокої чути легкі кроки. Потім хтось входить до кімнати, відчиняє віконниці, сонце вривається у вікна. Я розплющую очі — Крістіна стоїть біля канапи і каже: "Вставай, проспиш все на світі".

Але ранок завжди був сірим, вітряним і безживним.

Поступово планета наближалася до сонця. Стало тепліше. Сонячні промені часом уже проривалися крізь сизі хмари, і тоді на очах осідали замети, стихала на хвилину віхола. І тут-таки знову з люттю кидалася на місто, тільки-но хмарам вдавалося заховати сонце. Гліб Бауер притягнув звідкись гілку з набубнявілими бруньками і запевняв мене, що вона розцвіте до нашого від'їзду.

— Завтра-післязавтра, — сказав він, розлігшись на килимі, — Мозок подужає їхню мову.

— Звідки знаєш?

— Він сам сказав.

— Післязавтра закінчується наша вахта.

— Дарма, прийдуть інші. А нам час братися до справи. Ми не археологи, а моряки. І ще мене бентежать Сині вежі. Хотів би я дізнатися, що в них заховано. Це єдині споруди на планеті, які нам так і не вдалося відкрити.

— Відповім твоїми ж словами: прийдуть інші. Адже ми не археологи, а моряки. До речі, а раптом люди переховувалися в них?

— Питаєш, а сам знаєш, що нісенітниця.

— Гаразд, це я так. Чай пити будеш?

— Зараз поставлю.

Але він не встиг цього зробити. Увімкнувся динамік, і капітан сказав:

— З екватора йде тепла хвиля. Години через дві у вас почнеться чортзна-що. Такої бурі ми ще не бачили. Катер надійно схований?

— Зараз перевірю, — сказав Гліб, нагинаючись за черевиками. — Певно, мені краще піднятися до корабля.

— А я залишуся, — сказав я. — В будинку мені нічого не загрожує. Камера у мене з собою — зніму бурю.

— Чудово, — сказав капітан. — До зв'язку.

— Ось і весна йде, — сказав Бауер. — Куди ж я шолом поклав?

Буря здійнялася через годину. Бауер ледве встиг вирватися з планети. Буря не стихла і до ранку. Швидкість вітру сягала вісімдесяти метрів. Температура піднімалася на очах, і по снігу мчали, вгризаючись у нього, бурхливі струмки. Водяний пил змішувався з сніговим пилом. Надвечір другого дня місто затопило, вода піднялася до вікон, і потоки спадали вниз, до озер і моря.

Тієї ночі я допізна засидівся над зведеннями і списками. Спав я тяжко, прокидався. Вночі чомусь мене викликав Бауер — він захоплено кричав про те, що Мозок розшифрував нарешті їх мову, що він тепер все знає, що таємниці ніякої немає, але мені дуже хотілося спати, і я порівняно ввічливо попросив його повідомити мені все завтра і не став його слухати. Відключив рацію, порушивши тим самим важливе правило поведінки на недосліджених планетах. Але я дуже хотів спати.

...Був ранок. Я лежав, прислухаючись, як завжди, до шерехів будинку. Біля дверей пролунали голоси. Потім хтось засміявся. Сміялася Крістіна. Я не розплющував очей, тому що не знав, сон це чи Крістіна насправді повернулася додому. Я чекав, коли в передпокої пролунають легкі кроки.

Гримнули двері. Крістіна забарилася в коридорі. Звичайно ж, там висить мій скафандр. Я хотів сказати, щоб Крістіна не боялася, але пригадав, що вона не зрозуміє. Так я і лежав, не розплющуючи очей.

Крістіна увійшла до кімнати і зупинилася біля дверей. Зараз вона побачить біле вовченя і свій портрет на столику. Крістіна не рухалася. Кімната наповнилася дзижчанням — вона ввімкнула фіранки. Стало світліше. Навіть крізь зімкнуті повіки сонце било в очі. Тоді я зрозумів, що це не сон.

Крістіна стояла біля дверей. Я розплющив очі і постарався посміхнутися до неї. Вікна були відчинені, і крізь них виднілося синє небо. Гілка на столі розпустилася, і квіти виявилися того ж кольору, що й очі у Крістіни.

— Доброго ранку, — сказав я. — Даруйте, що я напакостив у вашому будинку.

— Доброго ранку, — сказала Крістіна. — Я не ображаюся.

Лише тут я помітив у неї на грудях коробочку лінгвіста.

З-за її спини несподівано виник Гліб.

— Ми не спали цілу ніч, — сказав він. — А ти відключив рацію, і за це тобі влетить від капітана по перше число.

— Будь ласка, — сказав я, не відриваючи погляду від Крістіни.

...У день відльоту я запитав Крістіну:

— Ти що сьогодні робиш?

— Працюю, — сказала Крістіна. — Ти ж знаєш. Перший тиждень ми приводимо місто до ладу. Всі працюють.

Лінгвіст точно перекладав сенс слів, але абсолютно не вмів передати інтонації і відтінки емоцій.

— Якби ти залишився, — сказала Крістіна, — я б навчилася говорити по-російськи.

Лінгвіст знову переклав тільки формальну суть її слів.

— Я не можу, — сказав я. — Але прилечу, як тільки стане можливо.

— Я не вірю, — сказала Крістіна.

— Можна я візьму на пам'ять твій портрет і біле вовченя?

— Навіщо?

— Я візьму.

— Як хочеш.

Ми стояли біля літнього кафе. Декілька людей допомагали машині натягувати над ним смугастий тент. Пахло свіжою фарбою. Бауер ризиковано обігнав автобус і загальмував поряд з нами.

— Я знав, де тебе шукати, — сказав він. — Доброго ранку, Делі.

— Крістіна, — поправила вона.

— Ми їдемо в Синю вежу, — сказав Гліб. — Хочеш з нами?

— Навіщо? — здивувалася Крістіна. — Я зовсім недавно там була. Я не люблю їх. Нудить.

— Сьогодні прийдуть останні. Ті, хто затрималися восени, консервуючи енергостанцію.

— Ти розповідав мені про "Марію Целесту", — сказала Крістіна. — А може, там трапилося те, що у нас?

— Навряд. Випадково такі речі не трапляються.

— У нас спочатку теж було випадково. Потім лише з'явилася теорія. І перші машини часу.

— Будь-яке відкриття викликане необхідністю. На Землі це ще не необхідність.

— У нас необхідність.

— Ще б пак, — сказав Бауер. — Зима відбирала у вас половину життя. На шість місяців планета вимирала. Можна терпіти мороз, можна винайти валянки, але це лише захист, а не напад.

— Ось ми і напали на зиму, — сказала Крістіна. — Даруйте, мені пора.

— Ми підвеземо тебе, — сказав Бауер.

— Мені близько, спасибі. Побачимося перед відльотом.

Крістіна запнула накидку і побігла.

Ми встигли до Синьої вежі. Технік провів нас до тимчасових камер якраз тоді, коли з них виходили робітники з енергостанції.

Було дивно дивитися, як відкриваються двері в ніщо, в час, у минулу осінь. І дивно усвідомлювати, що через цю вежу за останні три дні пройшло населення всього міста. Зараз вийдуть останні, і вежа засне до осені. Восени, коли зарядять дощі, коли перший сніг бризне з сизих хмар і вітри почнуть зривати з дерев буре листя, знов засвітяться контрольні прилади, загудуть генератори, створюючи часове поле.